— А правду кажуть, що усе, що трапляється, на краще, — несподiвано зауважила Оленка. — Тепер усi розрахунки зi старим вiдбулися.

— Не зрозумiв.

— Уяви, що вагiтнiсть була б нормальною. I за тиждень-другий я б уже довiдалася… Жах. Що б ти робив?

— Не знаю, — вiдповiв Стас. — А ти?

— I я не знаю. Але чужих проблем на тебе точно не вiшала б.

— Твої проблеми не можуть бути для мене чужими.

У цих словах звучала упевненiсть.

LV

— Ну, все. Мир? — промовила завiдувачка, беручи келих iз шампанським. — Я рада, що вашi проблеми позаду. I дай Бог, щоб ми завжди умiли допомогти собi i одне одному. Я справдi не маю найменших образ i рада за вас. Кожен з нас нервував би, коли йдеться про порятунок близької людини.

Усi почаркувалися й загомонiли. Як i годиться для маленького виробничого сабантуйчика, або ж корпоративу.

— А я сам у штани мало не наклав, коли кровануло, — не мiг заспокоїтися Нагiрний. — I головне — несподiвано так. Хоч не одну таку зробив, але ж…

— Станiслав Iванович вчасно втрутився! — пiдняв догори палець Гащак.

— До того ж, є закон пiдлостi, що не кажи! — продовжував Нагiрний. — Для «свого» обов'язково щось має не так вийти. Тож дякую, Стасе, що не залишився бiля вiкна стояти!

— А з реконструкцiєю усе нормально вийшло? — серйозно запитала Павловська. — Наслiдкiв не буде?

— Сподiваюся, нi.

— А ми, — шефиня багатозначно посмiхнулася, — сподiваємося, що ви старалися для себе насамперед.

— Так-так! — пiдхопив Нагiрний. — I дiтки ще будуть, i не одне.

— I ми ще зберемося у вашому, як ви кажете, «будинку з привидами» з нагоди ще приємнiшої подiї. Входини ж так i не вiдгуляли?

— Хто-хто, а ви, гадаю, маєте найкраще знати, що й не гулятимемо, — нахилившись до Павловської, тихо вiдповiв Стас, поки iншi жартували.

— Чому? — так само тихо запитала вона.

— Гадаю, ви краще розказали б менi про це.

— Може, нам пiти? Тихенько так, непомiтно, — запропонував Нагiрний. — А ви поговорите.

— Нi, ми потiм, у кабiнетi, — картинно посмiхнулася Павловська. — Свято мусить бути для всiх. Наливайте.

Проте до кабiнета дiйти не вдалося. Шефиня приперла його у роздягалцi, куди Стас прибiг, аби привести себе до порядку.

— Станiславе Iвановичу, давайте порозумiємося. Думала, ми випили мирову, а ви далi…

— Що далi? — не зрозумiв Стас. — Хiба я чим вас образив?

— Нi, але ви продовжуєте котити бочку на мене. Якiсь незрозумiлi натяки… До чого?

— До того, що не треба вважати когось дурнiшим. Ви ж i так знаєте, що входин у мене не буде! Чого виставу влаштовуєте?

— А чому не буде? Нi, я не те що напрошуюся, просто ви говорите загадками. А я дiйсно не розумію, про що мова.

— Тодi пробачте, — розвiв руками Стас. — Я був неправий. Тiльки якщо вас дiйсно цiкавить питання чому, спитайте ваших друзiв. А якби ще потiм i менi пояснили, був би дуже вдячний.

— Почекайте, вам що, ставлять якiсь перешкоди до успадкування будинку? — не вгавала Павловська. — Ви… маєте на увазi прокурора нашого? Мамчура?

— Вашого, — поправив Стас. — Хоча, власне, я вже не маю до нього жодних претензiй. Просто не зрозумiло, чому. I будинок уже практично не мiй, тому й не буде входин.

Павловська заклякла у дверях з непiдробним подивом на обличчi.

— I мене завтра вже тут не було б, якби не прикрий випадок iз Оленою. А так доведеться затриматись. Сподiваюся, не надовго.

Вона так i залишилася у роздягалцi, а Стас вiдчув, як знову шкребе на душi. Коли ж нарештi вiн зумiє отам, глибоко усерединi, махнути рукою на все? Коли це трапиться? Давно вже час. Було б легше.

Оленка щойно прокинулася. А посмiшка мала вже бiльше сили, нiж до сну.

— Ти зовсiм тверезий. А йшов пиячити.

— Шефиня протверезила, — махнув рукою Стас. — Ти як?

— Добре. Скажи, ти не вiдчуваєш до мене відрази? — Оленка дивилася йому у вiчi.

— Чого раптом?

— Вiд усього цього. I вiд розповiдей про iншого чоловiка.

— Але ж вiн у минулому?

— Так.

— То про що мова? Можу слухати без найменших ревнощiв. Я чекаю, коли одужаєш. Скучив. Дуже.

Вона вдячно притислася до його руки. А Стас несподiвано вiдчув, як постать того, хто справдi не викликав ревнощiв, починає раптово виростати до непомiрних розмiрiв, хоч i без найменшого стосунку до його подруги. Ого… Ця людина несподiвано перетворилася на пазл, який вдало ставав на одне з найпотрiбнiших мiсць, створюючи цiлий фрагмент клятої картини. Схоже, це не скiнчиться нiколи.

— Скажи, а у той день, коли мiй дядько помер, вiн сам прийшов чи ти запросила?

— Сам, — здивовано вiдповiла Оленка. — А чому ти…

— Отже, мiг знати.

— Знати що?

— Що помер Мироненко. Вiн же, Сергiй твiй колишнiй, не стороння людина у мiстi. Жив тут. Та й батьки… Скiльки того Галича? А тут директор музею. Не остання людина. Мiг знати. Та що я гадаю! Ти ж знала, що Йосипiвна з дядьком у стосунках? Отже, i йому це було вiдомо.

— Напевно, — нiяково згодилася Оленка. — Колись ми говорили про них.

— Ну, ось. Дiзнався, що помер Мироненко. Розумiв, що Мурашевичка там, бiля нього. Де ж їй бути iще? Тому й прийшов до тебе. Скажи, а ти залишала його самого у квартирi?

— Ну, взагалi-то… Бiгала зо два рази до Йосипiвни туди, щось носила. Рушники, потiм iще якiсь речi.

— Ну ось, двiчi нехай хоч по пiвгодини він залишався сам. А ще нiч, ти ж спала.

— До чого ти хилиш? — не зрозумiла Оленка.

— А до того, пам'ятаєш, ми слiди схованки у футлярi знайшли. I там уже нiчого не було.

— Нi… — одразу похитала головою Олена. — Нi, вiн не мiг. Не те що я захищаю, нi. Вiн справляв враження порядної людини. А нишпорити у колишньої вчительки, старої жiнки…

— А я не звинувачую його з причин особистої антипатiї. Просто думаю логiчно. Якщо йдеться про багатство, люди часто-густо переступають через сумлінність і поряднiсть. Я он щойно переступив через здоровий глузд! Тож це не аргумент. Вiн мiг знати щось, пiдозрювати. Знайшов слушний момент, забрав i зник. Ти сама кажеш, що навiть не попрощався.

— Кажу, але думаю, цьому були iншi причини.

— Хто знає… А батькiв його знаєш? Прiзвище?

— Бiлоус.

— Як?!

Здалося, що з-пiд нього виїжджає стiльчик.

— Бiлоус?!

Оленка здригнулася так, що аж заболiло пiд пов'язкою. Витягши телефон, Стас швидко набирав номер. Той, з якого йому телефонували зовсiм недавно. Бiлоус. От же ж як усе вимальовується…

— Алла Максимiвна? Станiслав ще раз, iз Галича. Вибачайте. Нi, менi нiчого не треба. Просто зайвий раз дивуєшся, наскiльки тiсний свiт! Чоловiк ваш, виявляється, наш, галицький. Ще й майже сусiд.

— Колишнiй, — поправила вона. — Колишнiй чоловiк.

— Ну, пробачте, не знав. Але ж у нього на пiдприємствi працюєте, він головний iнженер?

— Так. Iнодi люди розлучаються цивiлiзовано. А як ви про це довідалися?

— Скiльки того Галича! — не зрозумiв Стас. — Ще б вашого Сергiя тут не знали. Ну, бувайте.

— Хто це? — не зрозумiла Оленка.

— Дружина його. Справдi колишня. Не дурив тебе. А от Йосипiвну, схоже, почистив-таки. Тепер усе й справдi складається не на користь твого колишнього.

— Яким чином?

— Мироненко, дядько мiй покiйний, гадаю, щось знаходить. Щось надзвичайно цiнне. I ховає у Йосипiвни. Знайшов цю штуку вiн за усiєю логiкою у своєму старому будинку. Проте не один вiн припускав, що ця рiч знаходиться там. Можливо, шукав дядько Тарас не дуже таємно. Через те, можливо, й помер.

Забувши про хворобу, Оленка слухала, намагаючись не втратити лiнiю, а вiн продовжував:

— Щоправда, за життя Мироненко дуже переймався проблемами лiкування молодого хлопця Сергiя Каширова, який нещодавно став iнвалiдом. Дуже переймався. Їздив до нього. Припускаю, що Каширов цей — грiхи його молодостi. Принаймнi як вiн, так i його мати навiть чути не хочуть дядькового iменi.

— Ну i що, а до чого тут Сергiй? — i далi не розумiла Оленка.