— А далi не пощастило. Пiдприємця цього на той час уже слiдчi крутили. Десь з якогось приводу вiн у них там був пiд прицiлом. Ми цього не знали. Хотiли, щоб тихо. Ну, а слiдчий випадково пронюхав, що вiн ще когось там покалiчив, тобто Iгоря. Вирiшили скласти усе до купи. Почали до нас їздити, покази вибивати. Ми — нiчого. Вiн же нам уже заплатив, скiльки ми хотiли. Вiд усього вiдхрещувалися. А слідчий дуже вже намiрився бiзнесмена засадити. I так i сяк… Тому й бiля нас постiйно крутився. Словом, не догледiли ми. Розкопав цей усе, сам на те не сподiваючись. А тодi й заявив прямим текстом, що Вiктора запроторить до в'язницi, а ми без нього точно загнемось. Тому… Забаг стiльки, що у нас не було. Вiддали йому усе i ще виннi залишились. А слiдчий за той час до вашого району перейшов, на пiдвищення.

— Як прiзвище? — зриваючись з мiсця, вигукнув Стас.

— Мамчур.

— Шляк би його… — взявся за голову Нагiрний. — Нашої завiдувачки фаворит… Вiн же дiйсно у Коломиї до цього працював!

— Ну, ось. Ми думали, може забуде. Думали, як би то знову втекти. А куди без грошей! А тут приїхав несподiвано. Каже, що є справа. Як зробите, нiхто нiкому не винен. Розходимося i працюйте далi, країна велика. I фотографiю привiз… от, його.

Мироненко слухав мовчки, наче уже все зрозумiв. Склавши руки на грудях, опустивши голову i заплющивши очi, здавалося, думав про своє.

— Мамчур ваш знав, коли вони, — жiнка кивнула убiк дядька Тараса, — з'являться у Коломиї. Там, бiля музею тихе мiсце. Вiн iз жiночкою тiєю у музеї довгенько сидiли. А потiм… Вiтя як завжди. А Тарас Андрiйович валізу нiс, ну, таку, як музиканти баян тримають. Ним i вдарив. Далi все як зазвичай. Тiльки… грошей вони не мали. Або давати не хотiли, не знаю. Вам краще вiдомо. А Мамчур каже: нiчого, крутити далi. А я бачила, що не з тих вони. Вiн i лiки привозив, i з лiкарями говорив. Я б сказала — швидше дiйсно допомогти хотiв, а не вiдкупитися. Ну, ми на своєму стояли, а потiм…

Ганна мусiла випити води i лише тодi продовжила:

— А потiм несподiвано зателефонував Мамчур i сказав, що усе скасовується, але щоб ми нiкуди не подiлися. Чоловiк цей, вiн казав, помер вiд серцевого нападу i у разi чого вiн «повiсить» його на нас, нiби це ми своїми домаганнями зробили. Нам залишалося тiльки сидiти i чекати. От i все. А потiм… вдерся вiн… той, хто наче як помер…

— Нi, не все. Помиляєтеся, — промовив Стас, дивлячись їй прямiсiнько у вiчi. — Це ще далеко не все, i цiкавить мене бiльше, анiж усi вашi попереднi афери. Я хочу знати, навiщо ваш другий син, Вiктор, умисно машиною збив насмерть Неонiлу Мурашевич — ту саму, з якою дядько Тарас приїздив до музею.

Обличчя жiнки посiв переляк. Справжнiй. Вона вже вiдкрила рота, але Стас так i не дав сказати:

— Тiльки не заперечуйте цього, адже я знаю точно. Iнакше ми просто пiдемо i ви залишитеся наодинцi з ним. I нiкого покликати на допомогу просто не встигнете. Я хочу знати, чому…

— Вона якимось чином розкрила нас, — озвався на своєму лiжку Каширов. — Вiктор прибрав її як свiдка.

— Звiдки ви взяли? — не зрозумiв Стас. — Можливо, цю iдею пiдкинув вам той самий Мамчур?

— Нi, — гiрко зiтхнула жiнка. — Не вiн. Мамчур бiльше не з'являвся. Вона сама знайшла якимось чином. Одного разу по обiдi пригнав Вiтя i сказав, що увечерi, коли вiн дасть знати, я повинна зателефонувати до неї i, повiдомивши, що маю щось важливе, попросити вийти надвiр. Я так i зробила. Я… не знала…

— Вiктор у той день несподiвано побачив її у себе у Франкiвську на територiї підприємства, де працював, — додав зi свого мiсця Каширов. — Ця жiнка якось вичислила його i ходила шукати.

— I ви їй дзвонили? Ви упевненi, що саме ви дзвонили їй того вечора, щоб викликати надвiр?

— Так, — тихо промовила Ганна, опускаючи очi.

Усе ставало зрозумiлим. Залишаючись важливим учасником подiй взагалi, Беркович ставав непричетним до убивства Мурашевич, а хибний слiд, який вiв до нього, тепер пояснювався дуже просто. Проводячи iнтернет Коцелкам, майстер мав вiд'єднати телефон, а закiнчивши о восьмiй, мав перевiрити чи апарат працює. Тому й натис машинально кнопку повторення останнього дзвiнка, адже апарат був обладнаний цiєю функцiєю. Тому й вiдбувся дзвiнок на телефон Мурашевички, дезорiєнтувавши таким чином усе Стасове слiдство. Восьми секунд Берковичу було достатньо, аби почувши незнайомий голос у трубцi, оцiнити роботу телефона. I ще уявилось, як вдершись у масцi до будинку майстра, вiн приставляє пiстолет до його голови, змушуючи зiзнатися у посiбництвi убивству. Отже, вину людини слiд доводити все-таки фактами i логiкою, а не силовими методами.

Стас раптово пiдвiвся. Мироненко лише мляво повернув до нього обличчя.

— Ходiмо, дядьку Тарасе. Чинити самосуд я вам однаково не дам. Вiктора тут немає, а з цих карати вже нiкого.

Його пiдвели пiд руки й потягли до машини. Лише у дверях Стас обернувся i кинув на прощання:

— А шукала Йосипiвна на територiї «Молочної країни» зовсiм не вашого сина.

LIX

Салон «дев'яносто дев'ятої» насилу вмiстив усю компанiю. Мироненка посадили наперед, а до краю вимучену Оленку посадили мiж собою Гащак i Нагiрний. Здивований подiбним розкладом таксист порожнiй погнав уперед. У машинi запала тиша, тiльки м'яке гудiння мотора, адже тиснути на газ вже не було сенсу.

— А тепер ви, дядьку Тарасе, — пiдштовхнув Стас. — Сподiваюсь, дороги до дому вистачить.

— Чого тобi ще, небоже? — байдуже запитав Мироненко.

— Хочу знати, через що все це. Насамперед, що зберiгали ви у футлярi вiд баяна i куди воно подiлося? Звiдки воно взялося у будинку i як потрапило до вас? Чому про його iснування здогадуються прокурор Мамчур, телемайстер Беркович i угорський єврей Ейзентрахт? Чому один поперед одного пхають менi скаженi грошi, яких ваш будинок сам по собi не коштує? Чому ще й окрiм них є досить людей, зациклених на купiвлi вашого дому?

— I все? — здивувався дядько.

— Нi, не все, — з викликом заперечив Стас. — Ще хотiлося б знати, навiщо ви перед вдаваною смертю пiвдня грали з Ратушняком у шахи, як зумiли обдурити пiвмiста i що виколупали зi стiни у пiдвалi, адже те, що було у футлярi, навряд чи могло б там вмiститися. Ще багато чого. Але оте перше насамперед.

— Ну, воно й зрозумiло, — iронiчно кивнув Мироненко. — Молодь усе бiльше цiкавить багатство, яке можна хапнути одномоментно, i потiм усе життя…

— Та все ж, розкопав я у першу чергу те, що мало значення для вас i не вартувало взагалi нiчого. Задля цього й за ґратами довелося посидiти i смертi в обличчя подивитися. А багатство, як ви кажете, поки що за таємничою завiсою.

— А от якби ти менше про нього думав, то й пiдняв би цю завiсу. Давно вже пiдняв би. Але мислиш не тими категорiями. Ну та гаразд. Не менi тебе виховувати. Розповiм, не мучся. Я справдi уже давно, вiдколи музеєм почав керувати, вiв краєзнавчу роботу. I одного разу несподiвано натрапив на данi, якi безпосередньо стосувалися мого будинку. Довелося копнути глибше, в тому числi й у прямому розумiннi. Вам, напевно, доводилося чути про рух хасидiв — вiдгалуження староєврейської вiри, яка останнi двiстi рокiв набула значного поширення у свiтi.

— Не чув нiколи, що воно таке, — озвався позаду Нагiрний.

— Усi вiруючi євреї подiляються на ортодоксальних, тобто старовiрiв, i нових — хасидiв. Як для нас — важко розрiзнити, майже, одне й те саме. Проте є одна особливiсть хасидизму: значення так би мовити, свiжих цiнностей. Яскравий приклад — наша Умань. Це ж недалеко від тебе, до речi, — вiн кивнув головою убiк племiнника. — Маєш знати. Саме там хасиди влаштували свою святиню, тому що сто з лишнiм рокiв у тiй самiй Уманi поховали мудреця Нахмана Бешта, звiвши його до рангу святого. Тепер щороку там вiдбуваються багатотисячнi паломництва. Так ось, менi вдалося довiдатися, що на початку столiття у моєму будинку жив ребе Хамам Бен-Уїн, вiдомий серед хасидських угруповань Прикарпаття i Гуцульщини, украй популярна особа. Нi для кого не секрет, що за роки нiмецької окупацiї у нашому мiстi знищили багато євреїв. Ребе Хамам переховувався у пiдвалi власного будинку. Там робив записи, зверненi до одновiрцiв, ховаючи у шурф, який ти розколупав. Там i згорiв, коли знайшли. Саме цi записи й потрапили менi до рук.