— А-а! — його короткий крик i розгубленiсть в очах не залишали вибору для подальших дiй.

Пiдскочивши, Стас рвучко вдарив дебелого у щелепу, вкладаючись в удар повнiстю. Вага суперника була надмiрною, проте удар дуже вдалим. Голова смикнулася в обертальному русi, i погляд «поплив». Ще один, протилежний — i здоровило вляглося б на траву, принаймнi, на яку хвилину.

Та з iншого боку буди вже вискакував той, хто за усiма розкладами i без грамотно нанесеного удару мав би знаходитися у горизонтальному положеннi. У руцi нiж. Зчепитися з ним означало як мiнiмум подарувати цю хвилину здоровилу у куртцi, пiдписавши таким чином собі смертельний вирок.

Оті три кроки, що роздiляли їх, i дозволили Стасовi шугонути пiд днище. Та височенький з вигляду фургон виявився занадто приземкуватим, щоб, лежачи на животi, викрутити руку i таки дiстати з- пiд пахви пiстолет.

— От, с-сука… Н-на!

Щось довбануло по машинi поруч iз ногою. Та що ж iще — бита! А другий удар таки поцiлив у гомiлку. Загарчавши вiд болю i натуги, Стас перекрутився, роздерши куртку об щось металеве, i схопив рукiв'я.

— Вiдiйди! — кричав Каширов. — Вiдiйди, придурку!

Машину гойднуло, вочевидь, водiй сiв за кермо. Його збиралися розчавити колесами! Схопившись руками за ще гарячий глушник, у вiдчаї Стас намагався прослизнути дозаду, де здавалося вище, але щось не пускало. Завiвся мотор.

Зараз кiнець…

— С-сука-а!!! Тягну, не їдь!

Слiпа лють зiграла з цим виродком поганий жарт. Якби вiн послухався Каширова, за мить усе було б скiнчено. Проте щелепа болiла, а у головi ще гуло, заважаючи тверезо кумекати i стимулюючи цiлком законне всепоглинаюче бажання. Вiн хотiв довершити справу сам. Власними руками. Стаса швидко потягло назовнi ногами уперед, i здоров'як, що тримав-таки ту саму биту в iншiй руцi, отримав пострiл у груди. Одразу ж вiдпустив штани Стаса, i два наступнi пострiли вийшли прицiльними. Схопившись за обличчя, вiн перекинувся навзнаки. А Стас очi-в-очi зустрiвся з Кашировим, який, знову-таки немов у кадрi-повторi, вискакував з-за буди iз ножем у руках, щоправда, з iншого боку. Якщо ж бути точним, то вiн уже не вискакував, а почувши пострiли, навпаки, зупинився.

Пiзно! Стасовi бракнуло однiєї митi. Газовий заряд вдарив у буду. Навперейми до кабiни! Немає. За спиною Каширова лише трiскотiли кущi, адже пiстолет — це серйозно.

Iнша туша лежала, пiдкуливши ноги до живота i харчала у долонi. Бита валялася поруч. Не стримавшись, Стас зацiдив ногою скiльки було сили, з розгону у цю тушу. Руки тремтiли.

Таки залiзши до кабiни, вiн вiдчинив бардачок. Лише шляховий лист, путiвка. Фiрма «Молочна країна», водiй Коваленко Вiктор Петрович мав розвозити йогурти. Дата сьогоднiшня. Це що ж, вiн — Коваленко? Зазирнувши пiд сонцезахиснi щитки i не знайшовши нiчого, без вагань забравши ключi й путiвку, Стас побiг до своєї машини. А де власнi? Цього лише бракувало!

Ключi були на мiсцi. А це що?! О Господи… Повнi кишенi грошей. Напевно, у головi його вiдбулися серйознi зсуви, якщо з оцим багажем щойно уперто пхав її туди, де можна було двiчi загинути. А не бiс iз ним усiм?! Мурашевичкою, будинком i так далi… Коли скiнчиться власна дурiсть? Найцiннiша риса хiрурга… То де ж вона нахрiн подiлася?!

Перед виїздом на трасу «дев'яносто дев'ята» зупинилася лише раз. Документи — на мiсцi. Грошi усi. У пiстолет нову обойму. Що не кажи, а таки зброя. Все. Назад, на Франкiвськ. Все решта до одного банку.

А тодi знову-таки все решта — до «одного мiсця». Вистачить. От тепер вже без сумніву.

LII

Але чи справдi вистачить, вочевидь, вирiшував не вiн. Хтось iнший. Можливо, навiть згори. Щойно заїхавши на вулицi, машина зупинилася i Стас глянув на годинник, дивуючись власним думкам, бо ж слiд було думати про час, що залишився, аби встигнути покласти на рахунок сто тисяч євро. Проте думалось про iнше. Скiльки часу займе дорога вiд Франкiвська до Коломиї? Годину, не менше. А якщо ще повернутися до фургона без ключiв, оговтатися, привести до тями спiльника… Явно бiльше.

Вишпортавши телефон, Стас набрав коломийську лiкарку.

— Iрино Iванiвно, пробачте за клопiт. Ковач турбує, пам'ятаєте…

— Ще б… Обласна шефиня менi дзвонила. Розповiдала. Я так розумiю, рейвах здiйняли ви. Обурена була — страх. Так менi вичитувала, нiби це я винна.

— Менi прикро, — зiтхнув Стас. — Але… розумiю, ви скажете, що це паранойя…

— Скажу! — вигукнула вона. — Нi, якби людина з вулицi — iнша справа. А ви, лікар, не хочете розумiти елементарних речей!

— Я хочу, — казав Стас, — але не можу. Щойно ваш Каширов ледве не вiдправив мене на той свiт.

— Ви жартуєте? — у неї вiдняло мову. — Нi, ви знущаєтеся з мене.

— Аж нiяк, — стримуючи лють, заперечив Стас. — А якщо це був не вiн, то абсолютний двiйник або брат-близнюк.

— Абсолютних двiйникiв не буває, а братiв у нього немає, — швидко вiдповiла лiкарка. — Чого ви вiд мене хочете?

— Iрино Iванiвно, — ледве перевiв подих Стас, — дорогенька… Я бiльше в життi вас не потурбую, присягаюся… Вiдвiдайте вашого хворого просто зараз. Йому ж це не зашкодить. А дiставатися туди вiд сили десять хвилин. Я прошу. Не те що прошу — благаю.

— Гаразд, — швидко вiдповiла вона.

Банк «Аваль» Олег характеризував як один з найнадiйнiших, Тому решта суми за браком часу мала осiсти там. I поки перевiряли його документи та готували усе необхiдне, дурнi думки у головi продовжували свою справу, а руки розгортали дорожнiй листок, поцуплений iз фургона. Той, хто не по днях, а по годинах швидко i вправно опановував детективну справу, вже добре розумiв, що з найменшої дурнички зачiпок може знайтися багато. Сама ж справа була наче наркотик — затягувала умить, а от щоб кинути…

Однокурсник Василь працював у Франкiвському управлiннi охорони здоров'я. Саме вiн i допомiг не так давно Стасовi влаштуватися у Галичi. I зараз Стас з нетерпiнням набирав його номер.

— Слухаю, Станiславе! Ну як влаштувався? Я чув, ти вже й «нагудiти» добряче встиг!

— Привiт. Багато що встиг.

— А як з тiєю загиблою, утряслося?

— Цiлком. Якби не ваш нейрохiрург, мiзки якого ще у нормальному режимi працюють…

— Ну, годi. Зараз на нашого брата почнеш наїжджати. Чого дзвониш?

— Прохання. У Франкiвську працює лiкарем Бiлоус Алла Максимiвна. Менi потрiбно знати де. Ти ж ближче до кадрiв.

Серце завмерло. Саме таке прiзвище читалося на лiкарськiй печатцi, прибитiй у шляховому листку фургона «Молочної країни». Саме ця лiкарка сьогоднi зранку засвiдчила, що водiй Коваленко Вiктор Петрович, вiн же iнвалiд першої групи Iгор Каширов, тверезий, здоровий i готовий до виїзду.

— Сам про таку не чув, — без заминки вiдповiв однокашник. — Зроблю. Якщо вона десь у великiй лiкарнi, знатимеш уже сьогоднi увечерi. А от якщо у дрiбненькiй приватнiй клiнiцi, тут важче. Але знайдемо. Скiльки того Франкiвська? Заскоч колись!

— Заскочу, — пообiцяв Стас, думаючи вже про iнше.

Усе-таки до Коломиї треба було їхати самому. Тодi б точно. Але до хати його б швидше за все не пустили. Побачити зараз пусте лiжко Каширова на власнi очi — ось чого хотiлося понад усе. Бiсова душа, як же пощастило. Якби не почув… А дверцята! Отримав би битою i навiть за пiстолета не встиг схопитися. А пiд машиною… Усе це згадувалося без перебiльшення зі здриганням. Вистежили, наче пiонера. Пастка на лоха, що називається. От би збагатилися хлопцi на закинутiй фермi! Обрубали кiнцi, а тут ще й подарунок — сто «штук» єврикiв у кишенях… Кiно! Усi шляхи вели на той свiт. Береже якийсь янгол…

I раптом при згадцi про янгола знайома мiстика полiзла до голови повним ходом. Який там янгол! Просто ще не час! На все своя година. А у нього що там — Маленький Принц. Його символ розташований трохи вище. Наступний. Перед ним ще… Нi, перед ним дуже давно було оте «багато що». Тепер нi. Тепер залишилася тiльки «дiвчинка з суницями». I доки вона жива, йому нiчого не загрожує. А скiльки вiн вже не чув Оленки?