— Це мама, — сказала вона котромусь зі своїх численних дітей. — Ти мені потрібен.

Розділ 30

На той час, коли закінчилася її зміна, Енджі була смертельно змучена. Завдяки її невтомній праці двійко заїжджих продавців пропану, водій вантажівки й безробітний батько трьох дітей відпочивали в камері й сушили собі голови, як вони пояснять дружинам свій арешт за користування послугами проститутки. Якщо їхні пояснення будуть схожі на ті, що їх чула Енджі — «Жінка мене не розуміє… У дорозі мені стає самотньо… Діти ненавидять мене…» — то ночувати їм у холодній камері.

Загалом те, що робила Енджі щоночі, здавалося їй безглуздими зусиллями. Клієнти виходили на волю й поверталися, дівчата виходили на панель. До кореня проблеми ніхто добиратися не хотів. За останні шість років Енджі зблизилася з цими жінками. У них у всіх були спільні історії в минулому — сексуального знущання, байдужості батьків, усі вони від чогось тікали. Не потрібно бути економістом з гарвардською освітою, щоб зрозуміти, що стократ дешевше витрачати гроші на безпечне середовище для дітей у юному віці, ніж саджати їх у дорослому віці за ґрати. Але то було по-американському. Викидати мільйони доларів на порятунок дитини, яка впала в колодязь, але Боже збав витратити сто баксів наперед, щоб накрити той колодязь і діти в нього не падали.

Джезмін Еллісон була, мабуть, з тих пропалих дітей, які ніколи не знайдуться. Зрештою вона опиниться на вулиці з новим ім’ям, новими пріоритетами, новими згубними звичками, за допомогою яких сутенер буде її контролювати. З того, як Вілл говорив про дівчинку, Енджі зробила висновок, що він стурбований. І він мав на те вагомі причини, зважаючи, що Джезмін заплатили, щоб вона подзвонила в поліцію тієї ночі, коли вбили Алішу. Енджі також знала, що з дому вона могла піти через мільйон інших, менш вагомих причин. Та все ж подзвонила кільком знайомим в управління й попросила приділити увагу цій справі.

Енджі подивилася на маршрут, який нашкрябала на сторінці, вирваній з телефонного довідника. Кен Возняк жив у будинку для інвалідів на шосе Лоренсвіль. Старша медсестра, яка пояснювала Енджі дорогу, дуже зраділа, коли почула, що до нього хтось прийде. Енджі зустрічалася з Кеном лише двічі й сумнівалася, що він її пам’ятав.

Години відвідин закінчувалися о десятій. Судячи з порожньої парковки, Кен був не єдиною людиною, до якої майже ніхто не навідувався. Вестибюль був маленький, проте чистий, зі звичними білими кахлями й лампами денного світла. У невеликій зоні очікування на столі стояли штучні квіти. Коли Енджі йшла до стійки адміністратора, забулькав кулер.

Адміністратор відкинувся на спинку стільця. Він обмацав Енджі поглядом згори донизу, і на обличчі в нього заграла знаюча усмішечка, яка говорила, що він знає, хто вона і скільки може коштувати. Він сплів пальці на потилиці, і його сорочка піднялася, оголюючи роздуте волохате черево.

— Скільки? — облизнувши губи, спитав він.

Енджі засунула руку в сумку й витягла посвідчення.

Чоловік аж упав зі стільця. Він метушливо зіп’явся на ноги й пробурмотів:

— Я просто…

— Я прийшла до Кена Возняка.

— О Боже. — Він намагався вирівняти стілець, і його голос дрижав. — Мені потрібна ця робота.

Енджі подумала, що вона йому потрібна, щоб стромляти бабусям, поки вони міцно сплять у своїх ліжках.

— Спокійно, Клітусе[38], я прийшла не для того, щоб забрати тебе в камеру.

— Я просто…

— Возняк, — повторила вона. — Де він?

Тремтячими руками чоловік щось набрав на клавіатурі комп’ютера.

— Далі по коридору і ліворуч. Палата триста десять. Господи, жіночко, пробачте мені. Я ще ніколи такого не робив.

— Ага, аякже. Я теж.

Цокаючи гострими шпильками, Енджі рушила коридором. Перед очима досі стояв хтивий вираз козла-адміністратора, яким він її нагородив, коли вона зайшла через парадний вхід. Той досвідчений вираз промовляв, що вона — лише дірка, яку він збирається трахнути. Коли вона дійшла до палати триста десять, почувалася так, наче її зріст зменшився до рівня колін.

— Можна? — спитала вона, стукаючи в двері.

Крізь гучний звук телевізора пробилося приємне буркотіння, яке вона сприйняла за запрошення увійти.

— Еен, — промовив Кен, побачивши її.

Кутик його рота піднявся, бо він спробував усміхнутися. Сидячи у візку, він схуд на шістдесят фунтів[39]. «Як він взагалі прокидається вранці, знаючи, що попереду в нього — таке життя й більше нічого?» — подумала Енджі.

— Ти мене пам’ятаєш? — спитала вона.

Він коротко засміявся — знаючим смішком, наче хотів сказати: «Як я міг забути?»

Енджі підтягнула стілець і сіла навпроти нього. Кен намагався взяти неслухняною рукою пульт дистанційного керування, що лежав у нього на колінах, щоб вимкнути звук телевізора. Будинки для літніх людей вона ненавиділа не менш, ніж лікарні. А цього дня довелося побувати в обох цих закладах. Хімічний сморід засобу для дезінфекції, білі простирадла і лампочки, що блимали, нагадали їй той перший раз, коли вона побачила свою матір після передозу. Дідра нерухомо лежала в ліжку, з відвислою нижньою щелепою, неначе їй було дивно, що вона в лікарні. Незворотна кома. Енджі була ще дитиною, але вже дивилася серіали «Головна лікарня» і «Дні нашого життя», тому точно знала, що це означає: крихітко, тобі гаплик.

— Де, — вимовив Кен.

Йому нарешті вдалося вимкнути звук.

Енджі спробувала зробити так, щоб її голос звучав весело й безтурботно:

— Ну як ти?

Одне плече піднялося вгору. Йому, безперечно, бувало й краще.

— Дурне запитання, так?

Кен усміхнувся тією половиною обличчя, яка ще слухалася його.

— Не можеш як слід говорити?

— П’гано, — визнав він.

— Я прийшла поговорити про Майкла Ормвуда.

Кілька хвилин Кен дивився на мовчазний телевізор. Та зрештою пирхнув.

Енджі одразу перейшла до суті.

— Я знаю, що він козел, тому цього ти можеш мені не казати.

Кен кивнув.

— Ти знав, що він б’є свою жінку?

В очах у Кена промайнув вираз шоку.

— Мабуть, не знав, — сказала Енджі. — Я її бачила сьогодні вранці. У неї такий вигляд, наче її побили бейсбольною биткою.

Його щелепа стислася, пальці на здоровій руці, що лежала на колінах, зібралися в кулак. Досі поліцейський, хоча він, мабуть, і зад собі підтерти не міг без сторонньої допомоги.

Енджі нахилилася вперед і сперлася на коліна ліктями.

— Я знаю, що тобі він не подобався. Чому? За що ти його не любив?

У відповідь Кен шумно видихнув повітря.

Енджі похитала головою.

— Я не розумію.

Він знову видихнув.

— А, — нарешті зрозуміла Енджі. — Занадто самовпевнений.

Кен радісно кивнув, і вона відчула, що доведеться грати у важку гру розгадування шарад.

Та зупинитися тепер вже не могла.

— Коли Майкл працював у «моралі», — зізналася вона, — то вимагав від дівчат, щоб вони розплачувалися з ним за звільнення натурою.

Кен знизав плечем.

— Ти хочеш сказати «а чого ти чекала?» чи «мене це не дивує»?

Він подивився на свою руку, що лежала на колінах. Вказівний і середній пальці повільно піднялися вгору, щоб показати: друге. Мене це не дивує.

— Я сказала йому, щоб звільнявся, інакше про нього доповім. Тому він пішов з відділу.

— Ін еі аася… — Його рот стулився. Вона бачила, як йому важко було говорити. — Ін ісаася ені.

— Так, — сказала вона. Майкла призначили Кеновим напарником. — Він дістався тобі.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Рот Кена розтулявся і стулявся, проте беззвучно. Енджі щосили намагалася не показувати, як їй нестерпно важко бачити його таким.

Нарешті він сказав:

— Ти. — Прозвучало це так чітко, що зрозуміти його зміг би будь-хто.

— Що «ти»?

Він мовчав, тільки пильно кудись дивився, і Енджі збагнула, що погляд цей скеровано їй у виріз блузки. Вона випростала спину і розсміялася.