У будівлі Східного муніципалітету колись розташовувався універмаг «Сірз». Там працюють декілька міських служб, але так, як я описала, її не використовують. На час написання цього роману район Домівки Ґрейді вирішили знести. Як і в більшості великих міст, ми повільно, але впевнено знищуємо все субсидоване житло для малозабезпечених. Схема «Кредити до зарплати» іноді містить від 300 до 500 відсотків. Щомісячна платня за оренду житла є поточною, як і державний штраф. Усі ціни — на автобусні квитки, одяг та інші предмети розкошів для низькооплачуваного працівника — перевірені.

На щастя, я ніколи не мала нагоди відвідати державну в’язницю «Коустел», тож більшу частину інформації про цю установу я взяла з Інтернету (www.dcor.state.ga.us). Згадані в романі в’язні-смертники були реальними особами, і їхній вік, наскільки мені відомо, вказано точно. Атланта рік за роком потрапляла в десятку міст з найвищим рівнем злочинності в Америці. За минулий рік у самій Атланті та її передмістях було скоєно понад тисячу зґвалтувань (www.ganet.org/gbi). По всій країні приблизно 44 відсотки жертв зґвалтування молодші за дванадцять років (www.ncvc.org). У Сполучених Штатах Америки щохвилини відбувається 1,3 зґвалтувань.

На Підмонт-роуд є автомийка, на якій стоїть горила, що махає рукою, але на цьому вся подібність закінчується. «Фолконз» не брали цього року участі в Суперкубку. Дактаун — таке місто справді є у штаті Теннессі. Колишнього шерифа округи Дікеб Сідні Дорсі справді засудили за замовлення вбивства свого обраного наступника, Дервіна Брауна. Мер містечка Блу-Рідж справді мав своє особисте крісло біля арени на півнячих боях. Часто цитують його висловлювання про те, що він старіє і скоро «відійде від політики й курей».

А ще… повірте мені, собакам справді не можна їсти сир.

Подяка

Два роки тому я вирішила написати книжку, в якій дія відбувалася б не в окрузі Ґрент. Задум був вельми ризикований. Я розуміла, що люди вважатимуть мене або дуже розумною, або навпаки — дуже дурною. Тож найперше хочу подякувати Кейт Елтон, Кейт Місіак і Вікторії Сендерс за те, що не відправили мене на примусове лікування (поки що) і дали змогу написати цей роман.

Доктор Девід Сендерс, як завжди, надав мені свою неоціненну допомогу в перевірці медичних деталей. Тріш Гокінс відповіла на незліченну кількість запитань щодо труднощів у навчанні, а Деббі Тіґ поділилася знаннями з перших рук про те, як живуть з дислексією. Джей-Ес розповів мені про біг з перепонами, яким є життя засудженого, і пояснив деякі факти щодо наркотиків. Жанін Інґліш розказала про цю загадкову тваринку, ім’я якій — чихуахуа.

Також хочу подякувати Ірвіну Еплбауму, Ніті Таубліб, Барбу Берґу, Сюзен Коркоран, Бетсі Галсебош, Синтії Ласкі, Стіву Меддоку, Паоло Пере, Шерон Свейдос, Дону Вайсберґу, Кейтлін Александер, Келлі Чіан, Лоял Коулз у «Делакорте» і всьому відділу збуту видавництва «Рендом гауз». Лізо Джордж, дякую тобі за те, що примусила довіряти друзям.

У британському офісі «Рендом гауз» дякую Майку Ебботу, Рону Берду, Фей Брустер, Майку Бродерику, Річарду Кейблу, Джорджині Готрі-Вур, Клер Лоулер, Саймону Літлвуду, Дейву Перрішу, Ґейл Рібак, Еммі Роуз, Клер Раунд, Сюзен Сендон, Тріш Слеттері та Робу Веддінґтону.

Також мене підтримували друзі: Біллі Беннет-Ворд, Ребека Кейпер, справжня Марта Лем, Фіделіс Морґан і Колін Вінтерс. Мій тато піклувався про мене в горах, і вдома мене завжди чекала свіжа випічка.