— Якби ви могли просто…

— Він тебе ненавидів, ти ж знаєш.

Джон уже й сам здогадався, але спитати мусив.

— За що?

— Я не знаю, — відказала вона, розрівнюючи складку на спідниці. На пальці у неї була велика золота каблучка з діамантом, щонайменше півдюйма завширшки. — Він був тобою наче одержимий. Вів альбом, куди вклеював вирізки з газет. — Зненацька вона встала. — Я принесу.

Лідія вийшла з кімнати, ковзаючи капцями по білому килиму.

Джойс засичала.

— Заспокойся, — сказав їй Джон. — Вона не мусить цього робити.

— У її руках — усе твоє життя.

— Я знаю.

Але Джон звик до того, що в його житті верховодять інші люди, байдуже, хто то був: його батько, наглядачі в тюрмі чи Марта Лем. Джон не пам’ятав жодної миті у своєму дорослому житті, щоб він не намагався когось задовольнити, аби нормально прожити ще один день.

На очі Джойс знову навернулися сльози. Він і забув, яка вона плаксійка.

— Джоне, я ненавиджу її. Я так її ненавиджу. Як ти можеш взагалі поруч із нею в кімнаті сидіти?

Тильним боком пальця він витер їй сльози.

— Нам від неї дещо потрібно. А їй від нас — нічого.

Повернулася Лідія. До грудей вона притискала великий фотоальбом. Поклала його на низьку шкіряну отоманку, що стояла між диванами, і сіла.

На обкладинці альбому Джон побачив власну фотографію. Принаймні він думав, що то його фотографія. Обличчя було перекреслено чорнильною ручкою.

— Господи, — пробурмотіла Джойс, підсуваючи до себе альбом.

Вона розгорнула його на першій сторінці, потім на другій, а Джон зазирав їй через плече. Обом відібрало дар мови, коли вони побачили фото Джона з середніх класів — знімки з класом, з командою, Джон, який біжить у спортивній формі. Майкл каталогізував кожну мить Джонового життя.

— А Баррі тільки підливав олії у вогонь, — сказала Лідія. Дядько Баррі, її чоловік, брат їхньої матері. — Баррі весь час про тебе говорив, ставив тебе за взірець.

— Взірець чого? — різко спитала Джойс.

Помітно було, що альбом її нажахав.

— Після того як його батько покинув нас, Майкл пішов хибною стежкою. Скотився у школі. Наркотики… я не знаю. У школі був старший хлопець, який втягнув його в погану компанію. Сам би Майкл нізащо такого не робив.

Джойс розтулила рота, але Джон міцно стис її руку, попереджаючи, щоб нічого не казала. Від такої людини, як Лідія Ормвуд, не можна чогось домогтися, вказуючи їй, що робити. До неї можна було тільки прийти з капелюхом у руці й чекати. Він знав, що одне необережне слово все зіпсує.

— Баррі думав, що ти будеш для Майкла хорошим взірцем для наслідування, — провадила Лідія. — Ти завжди так добре встигав у школі. — Вона зітхнула. — Майкл був хорошим хлопчиком. Просто не з тією компанією зв’язався.

Джон кивнув, наче все розумів. А може, в певному сенсі так і було. Джон і сам дав себе затягти у Майклову компанію. Аліша Монро — теж. Вона весь час тусувалася у Майкла вдома, була там і в ніч вечірки. У неї були хороші батьки, брати, які завжди були першими учнями в класі. Чи Джон скінчив би, як Аліша, якби не померла Мері-Еліс? Чи його життя теж зійшло б на пси попри все?

Груди Лідії здійнялися й спали — вона знову зітхнула.

— Я змусила його піти в армію, — сказала вона. — Не дозволила валандатися абиде після того, як тебе посадили. Він воював. Намагався захищати той арабський народ, і за це отримав кулю в ногу.

Джойс сиділа така напружена, що Джон чув, як вона гуде, мов струна піаніно.

Лідія зняла пушинку зі спідниці.

— А потім він повернувся в Атланту, став вести спокійне життя, сім’ю завів. — Вона підвела очі на Джойс. — У тієї дівчини, з якою він одружився, явно були якісь проблеми. Тім такий не через Майкла, ні, ні і ще раз ні. — Вона говорила несамовито переконано, і Джон роззирнувся навколо, шукаючи фотографій Майкла чи його сина. Полиця над каміном була порожня, за винятком скляної вази зі штучними шовковими квітами. На металевому столику біля стіни не було нічого, крім стосу журналів і старомодного телефонного апарата, такого, який стояв у Джойс у кімнаті, коли вони були ще дітьми. Навіть товстий телефонний шнур звисав рівно, неначе боявся невдоволення Лідії.

Будинок нагадував склеп.

— Йому оголосили подяку за те, що врятував жінці життя, — сказала Лідія. — Ви знали про це?

Відповідь застрягла у Джона в горлі.

— Ні, не знав.

— Вона потрапила в аварію. Він витяг її з машини перед самісіньким вибухом.

Джон не знав, що сказати. Може, одну жінку Майкл і врятував, але знищив незліченну кількість інших: дівчат, яким продавав наркотики, яких ґвалтував і вбивав заради власної збоченої втіхи.

— Майкл був хорошим, — твердила Лідія. — Те його інше «я»… — Вона махнула рукою, наче хотіла перекреслити все зло, яке накоїв її син. — …то був не мій Майкл. Мій Майкл був хорошим хлопчиком. У нього було дуже багато друзів.

Дуже багато друзів, яких він підсадив на важкі наркотики, подумав Джон. Як Лішу.

— У нього були такі перспективи, — додала мати.

— Як ви можете? — Голос Джойс тремтів від люті. — Як ви можете сидіти й розводитися про те, яким янголом був ваш Майкл? Та він був тварюкою!

— Джойс, — застеріг Джон.

Вона не розуміла правил, не знала, як важливо контролювати себе. Їй ніколи не кидали в лице фекалій тільки за те, що вона не туди подивилася. Вона ніколи не намагалася заснути, тоді як у сусідній камері шістдесятирічний мужик шепотів, яке в неї прекрасне тіло, і в деталях розписував, що він з цим тілом зробить.

Лідія звела тонку брову.

— Слухайте свого брата, юна леді.

— Не смійте говорити про мого брата.

В очах у Лідії промайнув подив. І Джон зрозумів, що вони програли. В одну мить вони втратили все.

— Ви погрожуєте мені? — поцікавилася Лідія.

Джойс зірвалася з канапи і закричала:

— Ви знали, що Джон не вбивав Мері-Еліс!

— Нічого такого я не знала.

— Як ви можете його захищати? — Джон намагався всадовити її назад на диван, але Джойс рвучко відкинула його руку. — Як ви можете сидіти і…

— У тебе нема дітей, тому ти не знаєш, — відрубала Лідія. — У тебе і твоєї… подружки.

Джойс стиснула кулаки.

— Ні, — відповіла вона. — У мене дітей нема, ваша правда. Я не виховала дитини. Але й убивці та ґвалтівника я не виховала.

У Лідії був такий вигляд, наче їй дали ляпаса.

— Ти не маєш права розмовляти зі мною в такому тоні.

— Ви розказали про все мамі? — жорстко запитала Джойс. — Коли приходили в лікарню, ви розказали їй, що це не її син, а ваш убив Мері-Еліс?

— Нехай мертві спочивають з миром, — сказала Лідія.

Джон не знав, кого вона має на увазі: Емілі чи Майкла. І не був певен, що Майклова смерть дала йому мир і спокій. Стоячи там, у підвалі, він кожною часткою свого єства хотів упасти на коліна, трусити й лупцювати Майкла, поки до того не повернеться життя, зробити все від нього залежне, щоб той жив, а потім знову вбити його — власноруч.

Але він цього не зробив. А натомість врятував Джезмін. Вона перестала дихати, і Джон дихав за неї, сорок хвилин робив їй штучне дихання і непрямий масаж серця, поки до хатинки, яку Майкл купив на Джонове ім’я, приїхала «швидка». Ті самі руки, що вирізали язик Синтії Баррет, подарували життя іншій дівчинці. Було в цьому якесь торжество справедливості. Принаймні почасти це дало Джонові спокій.

Він дивився, як сестра йде на інший кінець кімнати, щоб віддалитися від жінки, яка зруйнувала їхню сім’ю. Джойс лише намагалася захистити його. Він це розумів. А також розумів, що вона знищила всі шанси відмити його ім’я від бруду.

Та не спробувати він не міг. Джон засвоїв науку терпіння в такий спосіб, з яким Джойс ніколи не довелося стикатися. Він також навчився розмовляти з людьми, які стоять вище за тебе.

— Вона засмучена, — сказав він Лідії. То було напіввибачення, якого (він точно знав) чекала Лідія. — Їй важко довелося.

— Ти вийшов на свободу, — зауважила Лідія. — Не розумію, чого ви від мене хочете. Я стара жінка. Я просто хочу, щоб мені дали спокій.