Братик. Енджі не знала, чи Майкл мав на увазі, що вони родичі, чи то був тільки його сленг.

— Але знову ж таки, я не думав, що він вийде, — вів далі Майкл.

Енджі відчула, що в неї злипаються очі, й боролася з бажанням заснути.

— А де ж твої запитання, Енджі? — Після кокаїну Майкл став більш жвавим, балакучим. — Нумо, дівчинко. Розпитуй мене.

Енджі відчула, що в голові все переплуталося. І не змогла вигадати нічого путнього, крім сказати:

— Ти знав Алішу Монро.

— Так, знав, і давно.

Енджі чекала, коли він здогадається, що вона збрехала, але він був надто заглиблений у свою розповідь, щоб аналізувати її слова.

— Першого ж дня, коли заступив на службу, мене викликали в Домівку — і я застряг у клятому ліфті. Місцеві животи собі понадривали, коли мене витягли. І там була Ліша, реготала разом із ними. Реготала, поки не впізнала мене. — Він похитав пальцем. — Ніхто не сміє реготати з Майкла Ормвуда, Енджі. Реготати й відмовляти йому.

Енджі відчула, як по горлу спускається струмок крові. І насилу стримала блювотний рефлекс.

— Вона була шльондрою в старших класах і через п’ятнадцять років теж стала шльондрою. За ложку вінта сучка й собаці відсмоктала б. — Він знову посміхався, тією посмішечкою, яка виявляла його вищість. — Вони не розуміють єдиного: це треба контролювати. Приймати, коли хочеться, а не коли тобі треба. — Він мав на увазі кокаїн. — Не кури його, не колися, не будь ненаситним.

Майкл був дурніший, ніж вона думала, якщо вважав, буцімто залежність можна контролювати.

— Навіщо ти вбив Алішу? — спитала вона.

— Вона мене бісила. Хотіла змінити правила.

— Ти не хотів їй платити. — Енджі чимало часу провела з проститутками, щоб знати, що до чого. — Джезмін теж тебе бісила?

— Джезмін… — Він посміхнувся. — Цікаво, що подумав би твій друг, якби дізнався, що я переховував її у квартирі Аліші, поки відвозив його назад у відділок? — Він уважно спостерігав за Енджі, наче хотів підживитися її реакцією. — Пам’ятаєш той день, коли ми переглядали мої звіти? На тобі була вузька коротка спідниця аж до щілини, і ти світила цицьками щоразу, коли нахилялася. А вона лежала у мене в багажнику, Енджі. Весь час, поки ти терлася об мене, вона лежала в багажнику моєї машини, мочилася під себе й думала, що з нею буде далі.

Енджі розтулила губи, щоб витекло трохи крові. Сильно болів один з задніх зубів. Мабуть, він зламав їй його.

Майкл замовк, і Енджі подумала, що дія кокаїну слабшає. Вона не могла сказати, скільки часу минуло, відколи він нюхав доріжку. Можливо, він був із тих, хто має протилежну реакцію на стимулятор. Може, він так добре себе контролював, що це не мало значення.

Він так довго мовчав, що Енджі відчула, як злипаються повіки й тіло розслабляється, наче западаючи в сон. Але тут Майкл заговорив, і вона, смикнувшись, прокинулася.

— Вони тримаються так, наче вони, бляха, нереально круті, але все, що треба, — це одна доза, один раз нюхнути, і вони на гачку. Постійно вертаються і валяються у тебе в ногах, вимолюючи дозу. Усі вони. Особливо Джон.

Щоб заговорити, Енджі довелося прокашлятися.

— Це тому ти його підставив?

— То була мамина ідея, але він дістав по заслузі. Вони всі дістали по заслузі. — Він зиркнув на неї згори вниз. — Як і ти.

Енджі відчула, що очі знову заплющуються, а м’язи розслабляються. Вона боролася щосили, закушувала розбиту губу, поки знову не відчула в роті смак крові, але біль підтримував у ній життя.

— Щойно ти увійдеш у смак, — говорив Майкл тихим, задумливим голосом, — інакше вже не можеш. Тобі потрібен цей страх, те, як вони чіпляються за тебе, страх у їхніх очах.

Енджі знову потай посмикала мотузку. Кістки у зламаному зап’ясті змістилися й клацнули, від чого в голові прокотилася луна.

— Я відкрив на Джонні декілька кредитних карток, — вів далі Майкл. — Купив цей будиночок. — Він говорив про хатину. — Ти вважаєш мене дурним, але я не дурень. — Він постукав себе кісточками пальців по голові. — Думай, так? Що найперше треба зробити, щоб пов’язати злочинця і місце злочину? Перевірити квитанції по його кредитках: рахунки за бензин, за готелі, усю таку фігню. Доведи, що злочинець був близько до місця злочину в той самий день, той самий час — вуаля, він у тебе в руках. — Він похитав головою. — На Майкла Ормвуда нічого не знайдуть, це точно. Ні в Алабамі, ні в Теннессі, і сто пудів не в Атланті. Я зразковий сім’янин, який піклується про свого нещасного відсталого сина, дбає про дружину, щовечора протирає штани перед телеком.

— Ти продавав їм наркотики.

Енджі подумала про всіх тих дівчат, яких зустрічала на вулицях, усіх тих наркоманок, ладних на все, аби тільки підживити свою залежність. І наркотики їм постачав поліцейський. Поліцейський використовував їхні потреби, щоб задовольнити свої. Скількох він зґвалтував? Скількох убив?

— Я мав би сердитися на тебе, але я не серджуся. — Він потер підборіддя і пильно подивився на неї. — Дурні люди дозволяють емоціям узяти над собою гору. Ось чому вони роблять помилки. Я контролюю ситуацію, Енджі. Я та людина, яка вирішуватиме, як ти помреш.

Він встав з канапи, й Енджі приготувалася до болю, але він пішов до каміна й поклав руку на камінну полицю. Енджі згадала, як три дні тому була з Віллом. Він стояв біля каміна у неї вдома, вона дивилася на його спину, могутні плечі й хотіла одного — підійти й обійняти. Такої миті з ним у неї більше ніколи не буде. Він ніколи не дізнається, що вона відчувала.

— Ти не знаєш, як це — мріяти про ідеальне життя, ідеальну родину, а потім народжується Тім, і ти почуваєшся сраним невдахою, — сказав Майкл.

Вона вдихнула якомога більше повітря, щоб прояснилося в голові.

— З чого це все почалося?

— Ти знаєш про Мері-Еліс.

— Я про інших. — Мали бути й інші.

— На який час ти хочеш повернутися в минуле? До вісімдесят п’ятого? Дев’яносто п’ятого? До минулого року? — На його обличчі знову грала посмішка. — Чорт, я не можу згадати, у яких то було штатах. Твій хлопець — фанат складати досьє, так? Він би сказав, що я розгулявся, коли старий Джонні вийшов на свободу. Я зняв рукавички, так би мовити, бо знав: коли стане жарко, єдине, що мені доведеться зробити, — тицьнути в нього пальчиком.

— То були діти.

— Повір мені, вони були набагато досвідченіші, ніж видавалося на перший погляд. Дуже зрілі, як на свій вік. — Він похитав головою, наче не міг стримати іронію. — Усі вони однакові, крутять динамо і думають, що це їм зійде з рук.

Зненацька Енджі відчула, як усередині наростає хвиля сорому. Скільки материних коханців казали те саме про Енджі? Скільки разів вона приймала від них подарунки: м’які іграшки, смачний обід у ресторані чи гарний одяг, — а потім чула, що мусить відпрацювати за це ротиком.

— Більшість тих дівчат так часто трахали, що вони навіть нічого не відчували, якщо їм з силою не заганяти. — Майкл знову на неї подивився, оцінюючи. — Ти була зовсім як Мері-Еліс. Ти це знаєш? Дражнила мене, дозволяла себе поцілувати, помацати, а тоді відштовхнула, наче ти краща за мене. — Він з огидою пирхнув. — Ти розігруєш із себе цілку-невидимку, але коли я був у тобі, то здавалося, мій член у клятому вакуумі.

Енджі уважно подивилася на пістолет, що лежав на канапі.

— Шльондри для цього добре підходять. З ними можна робити все, що завгодно, так? Тобто ти ж за це платиш.

Він повернувся до неї спиною й притис обидві руки до камінної полиці. Енджі не відводила погляду від «ґлока», сподіваючись, що зброя — це не злий жарт, який зіграла з нею уява.

— Я хотів лише трохи розслабитися з Алішею перед грою. А вона раптом знахабніла й погнала з квартири на сходи, наче я шмаркач якийсь. Я за таке лайно не плачу. Вона все напирала і напирала, тому я мусив її провчити. Майкл Ормвуд не платить.

Енджі притислася лобом до підлоги й покликала на допомогу всю свою силу волі, щоб витримати це.

— Так, я дозволив їй себе розізлити. — Вона почула кроки, відчула, що його ноги від її обличчя відділяло всього кілька дюймів. — Але всім пофігу, коли вмирає якась шльондра, правда ж? Усім до цього байдуже.