Енджі обережно сіла на край, силкуючись не завалитися назад.

— Що ти робила у мене вдома?

Енджі обвела поглядом кімнату, завбільшки десять на двадцять футів[44], з маленькою кухнею в глибині. Згадала гори, що оточували хатину, сувору ізоляцію цього місця. Він правду казав: її криків ніхто не почує.

— Що ти задумав? — спитала вона.

Він все ще всміхався, тією самою дурною і самовдоволеною усмішкою, яку вона бачила на Кеновій вечірці й прийняла за флірт.

— А як ти думаєш?

Нижня губа Енджі мимоволі трусилася. Рука вже заніміла, довкола зап’ястя крутилися вогненні кільця болю. Мотузка, мокра після душу, від води потовщала й обважніла. Шкіра горіла, наче її обпекли вогнем.

Енджі подивилася на пістолет, що лежав на канапі.

— Не дурій.

Вона прочистила горло, бо почувалася так, наче проковтнула шматок вати.

— Джон усе мені розповів, — сказала вона, гадаючи, як далеко може зайти, щоб Майкл її не прикінчив.

Ніхто не знав, де вона. Вілл, мабуть, досі допитував Джона Шеллі, намагався витягти з нього правду. Якщо Джон чогось і навчився в тюрмі, то це тримати язика за зубами. Минуть години, а може, й дні, перш ніж Вілл здогадається її пошукати, та навіть коли це нарешті станеться, про цю хижку в горах він не дізнається ніколи.

— Що тобі Джон розповів? — поцікавився Майкл.

— Про Мері-Еліс, — сказала Енджі, подумки молячись, щоб правильно запам’ятала ім’я дівчини. — Він розказав, що сталося насправді.

Майкл розреготався, але усмішки вже не було.

— Джон не знає, що там було насправді.

— Він здогадався.

— Джон занадто тупий, щоб до чогось додуматися.

— Я всім розказала.

— Не бреши мені, — попередив він. — Я поки що добрий, але ми обоє знаємо, на що я здатен.

— Вілл. Я сказала Віллу.

Вілла він злякався. Страх промайнув у його очах.

— Тренту?

— Він мій хлопець.

Майкл уважно дивився на неї — помітно було, що він намагається вирахувати, правду вона каже чи бреше. І зрештою похитав головою.

— А-а. — Він їй не повірив.

— Це правда. Я знаю його все життя.

Він обмацав поглядом її тіло. Нижче пояса вона була гола й розставила ноги, щоб не впасти з крісла.

— Не забувай, що для тебе є багато різних способів померти, — сказав він її.

— Шрам у Вілла на лиці, — сказала вона. — Він спускається через щелепу на шию.

Майкл здвигнув плечима.

— Це всім видно.

— Його рука. У нього вистрелили пневматичним молотком. Я возила його в лікарню.

У його очах спалахнув гнів. Він повільно підвівся з канапи й пройшов до того місця, де сиділа вона. Поклав руки на обидва бильця крісла, і Енджі спробувала відхилитися назад. Його голос прозвучав як тихе гарчання:

— Що ти йому сказала?

Страх тісною стрічкою охопив їй горло.

— Усе… — Вона почула, що в її голосі звучить жах, розуміла, що він теж це чує, але не могла зупинитися: губи ворушилися, слова виривалися назовні. — Джон розказав мені… а я розказала… розказала Віллу.

Він так міцно стискав бильця, що все крісло, здавалося, вібрувало.

— Розказав тобі що?

— Що ти знав Алішу!

— Бля! — Майкл так люто відштовхнув від себе крісло, що воно мало не перевернулося. Енджі безпомічно розкинула ноги, стараючись не впасти. — Прокляття!

Він підняв ногу, щоб перекинути кавовий столик, але останньої миті схаменувся. Повільно опустив ногу, та кулаків не розтискав. Його аж трусило від люті.

Енджі дивилася на його спину й від страху не могла дихати. Вона обережно вирівняла крісло-гойдалку й присунулася на дюйм ближче до краю крісла. Підлога зарипіла під її вагою.

Майкл розвернувся і вдарив її навідліг, так сильно, що вона звалилася на підлогу.

Кілька секунд Енджі просто лежала. Вона не могла поворухнутися. У голові досі гуло від удару.

— Вставай.

Йому не треба було їй погрожувати. Енджі силкувалася сісти, проте не могла. Вона притислася обличчям до підлоги й заплющила очі, чекаючи на покарання.

Але його не було.

— Батько покинув мене, коли мені було десять.

Енджі розплющила очі. Вона, мабуть, знепритомніла і щось пропустила. Майкл стояв біля кухонної раковини. З шафки він витяг бляшанку.

— Знаєш, як воно? — спитав він.

Енджі не відповіла. Вона мовчки дивилася, як він відкриває бляшанку й перевіряє, що там всередині.

— Джон думав, що це йому важко було. Він не знав, що таке важко. — Майкл помахав у повітрі пакетиком з білим порошком. Він знову надів на себе ту машкару нормального хлопця, яку показував усьому світу, щоб люди не здогадались, яке він чудовисько.

— Забійна штука. Будеш? — спитав він.

Енджі спробувала похитати головою.

— Ти й ту останню чарку тоді не хотіла пити. — Він усміхнувся, наче сказав щось смішне. — Пам’ятаєш, Енджі? Кенова велика гулянка? Я приніс тобі випити.

Вона не пам’ятала, проте кивнула.

— «Рогіпнол»[45], кицю. — Він сів на канапу й поставив бляшанку на кавовий столик між ними. — Ти проковтнула жменю «Рогіпнолу».

«Рогіпнол». Він підсипав їй наркотик.

Побачивши вираз її обличчя, Майкл засміявся. Потім витяг із бляшанки лезо і маленьке дзеркальце та висипав трохи порошку на скло. Енджі дивилася, як він дрібнить кокаїн лезом.

— У тебе є діти? — не дивлячись на неї, спитав він. — Ти, мабуть, уже шістдесят абортів робила. — Він по-діловому кришив кокаїн. — У мого сина проблеми. Ти ж знаєш.

Енджі вольовим зусиллям змусила себе поворухнутися. А коли нарешті спромоглася сісти, хапала ротом повітря від болю. Та принаймні їй це вдалося. Принаймні вона більше не лежала безпорадною ганчіркою на підлозі.

— Він відсталий, — сказав Майкл, розділяючи порошок на чотири доріжки. З бляшанки він витяг скручену в трубочку доларову банкноту і вдихнув одну доріжку. Сказав «аах!» і звернувся до Енджі: — Кльова штука. Точно не хочеш?

Вона знову похитала головою.

— Не любиш втрачати контроль? Це ти мені сказала на Кеновій вечірці, коли я простягнув тобі випивку. — Він захихотів. — Але таки ж випила. Могла б поставити, але ні, ти заковтнула її, як риба. — Він простягнув дзеркало і знову запропонував: — Точно?

— Ти мені ніс зламав.

— Твої проблеми. — Він поставив дзеркало на стіл.

— Відпусти мене. — Енджі так тремтіла, що ледве могла говорити. — Я нікому не розкажу.

— Ти ж не сподіваєшся всерйоз, що вийдеш звідси.

— Де Джезмін?

— Скоро дізнаєшся. — Він сперся потилицею на спинку дивана й уважно подивився на Енджі. — А про Джона нічого не хочеш дізнатися?

— А що про Джона?

— Півтюряги стромляло йому в зад. Думаю, у нього СНІД.

Енджі кілька разів глибоко вдихнула і закашлялася від зусилля. З кожним ударом серця зап’ястя немилосердно пульсувало болем. Мотузка, висихаючи у жаркій хатині, стискалася на шкірі.

— Отже, ми говорили про Тіма, так? — Він коротко видихнув. — Діагноз нам поставили шість років тому.

Енджі спробувала трохи розсунути мотузку, перевірити, чи та не піддасться.

— Мабуть, це було… важко.

— Річ завжди у грошах, так? — Він показав на дзеркало на столі, на доріжки коксу. — Ось як я за це платив. Давав дівчаткам трохи кайфу, дозволяв їм платити за те, щоб мій малий навчився зав’язувати чортові шнурки. Державної страховки не вистачає й на половину тієї фігні, яка йому потрібна. А що я маю робити, дати сину загнутися в якомусь притулку?

Енджі не відповідала. Її мозок обробляв інформацію, отриману з його слів, намагався побачити в них логіку. Майкл продавав наркоту дівчатам чи обмінював її на секс, коли хотів? У відділі моралі він працював щонайменше десять років. Його сину було не більше восьми. З Тімом це ніяк не було пов’язано.

— А тоді в мене зібралося стільки готівки, що треба було її кудись подіти. На свій рахунок у банку я покласти не міг, бо дядько Сем міг зацікавитися. І вдома залишити теж не міг, бо Джина могла спитати. — Він показав пальцем на Енджі. — І я вирішив, чому б не відкрити кілька рахунків на свого любого братика Джонні? Його номер соціального страхування я знав з тих судових папірців, які в мами були розкидані повсюди.