— Ні, — визнав Лео і потер підборіддя великим пальцем — то був промовистий жест, який Вілл помітив за ним ще в перші хвилини знайомства. Він сподівався, що детектив ніколи не сідав грати в покер. — Слухай, — сказав нарешті Лео. — Майкл подзвонив мені й спитав, як просувається розслідування.
— Мені теж дзвонив.
— І що ти йому сказав?
Вілл відчинив двері на другий поверх.
— Мабуть, те саме, що й ти. Нам нема за що зачепитися.
— Так, але потім я сказав, що ти просив мене зібрати досьє на ґвалтівників. Він весь аж затрясся. Сказав, що це, бляха, геніально. — Лео винувато всміхнувся. — Не думай, що я жаліюся, але переглядати ті досьє — то був кошмар.
Вілл кивнув. Шеллі був у його групі колишніх ув’язнених, проте у звіті УДЗ бракувало деталей, які знайшла для нього Керолайн. Якби Енджі не попросила Вілла з’ясувати минуле цієї людини, Шеллі й досі розгулював би по вулицях.
Та звісно, першим про Шеллі сказав Енджі Майкл Ормвуд.
Кроки Лео були дрібніші за Віллові. Детектив силкувався встигати за ним, поки вони йшли коридором, і дорогою говорив:
— Просто Майкл працює в поліції так само давно, як і я. Він теж знає, що діло ризиковане. — Вілл уповільнив ходу. — І знає, що наркоманка-проститутка, яка живе в соціальній квартирі, не може підтримувати в домі чистоту й порядок.
Вілл зупинився й подумав, що, напевно, недооцінив Лео Донеллі.
— Зуб даю, квартиру вишарували перед тим, як ми туди приїхали, — сказав Лео.
— Ти казав про це Майклу?
— Він зі мною сперечався. Майкл в принципі зговірливий хлопець. Але коли я сказав, що в квартирі все вимили, він осатанів. Навіть не хотів про це у звіті згадувати.
— Може, він просто виявляв обережність.
— Обережність — це коли ти опускаєш той факт, що твоє ім’я — у записнику повії, а не коли забуваєш помітити, що хтось пройшовся по квартирі з галоном хлорки.
Вілл поклав руки в кишені.
— А чим ти займаєшся?
Лео знизав плечима.
— У мене є ще кілька справ, над ними й працюю. А що?
— Не проти з’їздити до Майкла?
— Навіщо?
— Просто навідати, — сказав Вілл. — Побачити, як він там.
— Скажу тобі так — після того, що він наробив, мені якось начхати, як він там.
— Просто заїдь до нього, — не вгавав Вілл і поклав руку на плече Лео. — Мені треба знати, де він.
Лео пильно дивився на нього кілька секунд, потім кивнув.
— Так, — нарешті погодився він. — Добре.
Вілл узявся рукою за ручку дверей, що вели до кімнати допитів, але не відчинив їх. Заплющив очі, намагаючись зібратися. У тій кімнаті йому не можна думати про Енджі, Майкла, Джезмін чи ще щось, що може вибити його з колії. Його метою був Джон, і Вілл не міг задовольнитися чимось меншим, ніж пряме влучання.
Він один раз стукнув у двері й зайшов, не чекаючи запрошення. За столом сидів Джон Шеллі. Його адвокат нахилилася до нього з протилежного боку столу й тримала його руки у своїх.
Коли зайшов Вілл, вони дуже швидко розчепили руки й відсунулися одне від одного.
— Даруйте, що заважаю, — сказав Вілл.
Жінка підвелася. В її сильному голосі зазвучали нотки обурення. Нехай вона спеціалізувалася на нерухомості, та вона таки була адвокатом.
— Мого клієнта заарештовано?
— Я спеціальний агент Вілл Трент, — представився він. — А вас як звати?
— Кетрін Кінан. Ви мені скажете, чому мого клієнта привезли сюди?
— Ви адвокат у справах нерухомості, якщо не помиляюся. Ви представляєте містера Шеллі внаслідок злиття фірм?
Її очі звузилися.
— То він під арештом чи ні?
— Ви не проти? — сідаючи, спитав Вілл.
— Детективе, мені байдуже, будете ви сидіти, стояти чи левітувати в повітрі. Перестаньте морочити мені голову й відповідайте на запитання.
Джон опустив погляд на стіл, але Вілл встиг помітити його усмішку.
— Гаразд. — Вілл сів навпроти них і сказав адвокатесі: — Але мушу зауважити, що я не детектив, а спеціальний агент Трент. Детективи працюють у місцевому відділку поліції. А я працюю на уряд. Бюро розслідувань штату Джорджія. Ви, мабуть, дивилися сюжети про нас у новинах?
Помітно було, що Кінан не розуміє, до чого тут це, але Джон добре збагнув, що означала ця різниця. Те, що до справи підключилося бюро розслідувань, означало підвищений рівень уваги з боку держави. Або місцеві правоохоронці не могли самі розплутати справу, або вона стосувалася кількох юрисдикцій.
— Я не відповідатиму на жодні запитання, — сказав Джон.
— Нічого, містере Шеллі, — запевнив його Вілл. — Я не маю до вас запитань. Якби мав, то запитав би: «Де ви були увечері третього грудня минулого року?» А може, запитав би про тринадцяте жовтня. — Якщо ці дати щось і означали для Джона, він не показав цього. — А потім я міг би поцікавитися, де ви були минулої неділі. — Ці слова вже викликали певну реакцію. Вілл вирішив ще трохи натиснути. — Ви б неодмінно запам’ятали ту неділю, бо то був день Суперкубка. І наступний день, шосте. То був понеділок. Може, я б запитав у вас, де ви були минулого понеділка.
— Він не мусить відповідати на ваші запитання, — зауважила Кінан.
Але Вілл звертався безпосередньо до Джона.
— Ви маєте мені довіряти.
Джон дивився на Вілла, як на пусте місце.
Вілл відкинувся на спинку стільця. І зачитав свій перелік:
— У мене на руках мертва повія, мертвий підліток і дві маленькі дівчинки на півночі звідси, які намагаються збагнути, як їм тепер жити далі з відкушеними язиками.
Кажучи це, Вілл спостерігав за реакцією адвоката. Вона була ще не така тренована, як Джон, ще не навчилася так само добре приховувати емоції.
— А ще в мене є зникла дівчинка, — вів далі Вілл. — Її звати Джезмін. Їй чотирнадцять років. Живе в Домівці зі своїм молодшим братиком, Седриком. Минулої неділі якийсь білий чоловік з каштановим волоссям заплатив їй двадцять доларів за те, щоб вона зробила один телефонний дзвінок.
Джон стиснув руки на столі.
— Що дивно — цей чоловік дав їй десять центів для таксофона. — Вілл витримав паузу. — Здається, десять центів дзвінок із таксофона коштував ще до тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого.
Джон стиснув і розтиснув руки.
— Міс Кінан, мене турбує одне питання, — звернувся Вілл до адвоката. — Звідки Джон Шеллі знає Майкла Ормвуда?
Вона буквально охнула, почувши це ім’я.
— Кеті, — застережливо промовив Джон.
Вілл пояснив ситуацію.
— Минулого понеділка загинула п’ятнадцятирічна дівчинка. Хтось вирізав їй язик. І от тепер, містере Шеллі, я постійно думаю про те, що двадцять років тому ви вирізали іншій дівчині язика.
Кінан більше не могла це слухати.
— Язик був не вирізаний!
— Кеті, — сказав Джон. — Зачекай у коридорі.
— Джоне…
— Будь ласка. Просто почекай за дверима. Спробуй знайти Джойс.
Помітно було, що їй не хочеться йти.
— Будь ласка, — повторив він.
— Ну, добре, — сказала вона. — Але я тут, неподалік.
— Взагалі-то, міс Кінан, — мовив Вілл, підводячись, — вам не можна перебувати в коридорі. Урядова установа, терористи, ви ж розумієте. — Він розчинив перед нею двері. — Поверхом нижче, одразу біля торговельного автомата, є кімната для адвокатів. Там ви можете подзвонити. І перекусити теж.
Погляд, яким вона обдарувала Вілла, вергав громи й блискавки, але з кімнати вона вийшла. Хай там як, її відсутність посилила напругу, а не зменшила.
Вілл без поспіху зачинив двері й знову сів. Схрестив руки на грудях і чекав, коли Джон Шеллі заговорить. Так у мовчанці минуло п’ять хвилин. Вілл почекав ще трохи й вирішив здатися.
— Звідки ви знаєте Майкла?
Джон досі тримав кулаки на столі. Пальці стислися.
— Що він вам наговорив?
— Я запитую не в нього, а у вас.
Увесь свій гнів Джон вилив у погляді, яким подивився просто в очі Віллу.
— Джойс — це ваша сестра? — спитав Вілл.
— Не вплутуйте її в це.
— Мабуть, важко їй було всі ці роки. Ви сиділи в тюрмі, вона — на волі.