Джон розтулив рота, щоб мати змогу дихати.

— Може, не варто…

— Я знаю, що тобі нема з ким поговорити, — сказала вона, міцно стискаючи його ногу. — Я просто хочу, щоб ти знав, що ти можеш поговорити зі мною.

Він похитав головою і прошепотів:

— Робін…

Вона провела рукою вгору і вниз.

— Давно вже такого не було, так?

«Ніколи, — подумав Джон. — Ніколи такого не було».

— Хочеш піти кудись поговорити?

— Я не… — Він не міг думати. — Я не маю грошей, щоб…

Вона присунулася ближче.

— Я ж тобі казала, я не на роботі.

Якби її рука піднялася вище, йому б довелося просити офіціантку принести рушника. Він міцно стиснув повіки, намагаючись віднайти трохи сили.

І накрив її руку своєю.

— Я не можу.

— Не хочеш мене?

— Серед живих нема такого чоловіка, який би тебе не захотів, — сказав він щиру правду. — Ти мені подобаєшся, Робін. Я розумію, це тупо. Я навіть не знаю тебе. Але я не можу втягувати тебе у свої проблеми, розумієш? Забагато людей вже постраждало. Якщо з тобою щось станеться, якщо ти теж постраждаєш… — Він похитав головою. Просто не міг про це думати. — Коли все це скінчиться… Коли все скінчиться, я тебе знайду.

Робін прийняла руку. Потім піднесла чашку до рота і повторила запитання:

— Хто тебе шантажує?

Її тон змінився. Він не зміг би точно сказати, що в ньому було не так, але йому згадалися наглядачі у в’язниці, як вони ставили запитання, знаючи, що ти мусиш їм відповісти, інакше тебе кинуть у карцер.

— Скоро все владнається, — сказав він.

— Яким чином?

— Я про це подбаю. А більше поки що сказати не можу.

— То ти так нічого мені й не скажеш?

— Ні.

— Точно, Джоне?

Вигляд у неї був дуже серйозний. Він запитально їй всміхнувся і запропонував поговорити про щось інше.

— Мені потрібно, щоб ти мені все розповів, — сказала Робін. — Потрібно знати, що відбувається.

— Чому?

— Ідеться про твоє життя, Джоне. Невже ти не можеш бути зі мною відвертим?

Волосся в нього на потилиці стало сторч.

— Мені не подобається ця розмова.

Робін поставила чашку. Підвелася, і на її обличчі з’явився жорсткий вираз.

— Я намагалася тобі допомогти. Запам’ятай це.

— Чого ти? — спитав він, не розуміючи, що зробив не так. — Робін…

Джон відчув, що йому на плече лягла чиясь рука, і подивився вгору. Над ним за спиною височів чоловік у костюмі-трійці.

— Що відбувається? — спитав Джон.

Чоловік подивився на Робін, Джон теж.

— Мені шкода, Джоне, — сказала вона, і схоже було на те, що щиро, проте він не розумів причини.

Вона відкрила сумочку і витягла звідти гаманець. Джону спало на думку дурне — наче вона хоче заплатити за каву. Він розтулив рота, щоб сказати, що він заплатить, але око вихопило блиск золотого жетона, коли вона розгортала посвідчення.

І неначе він сам не бачив, Робін сказала:

— Я коп.

— Робін…

— Насправді мене звати Енджі. — Чоловік за спиною міцніше стиснув Джонове плече. — Ходімо надвір.

— Ні… — Джон відчув, що його починає трусити і підкошуються ноги.

— Надвір, — скомандувала Енджі й підхопила його попід пахву, щоб він не впав.

Він ішов, як інвалід, сперся на неї, поки чоловік відчиняв двері. Так само колись поліцейські в Декатурі витягли його з ліжка і повели поперед себе. Вони змусили його спуститися сходами, вивели на передній двір і перед усіма сусідами наділи наручники. Хтось закричав, і, озирнувшись, Джон побачив, що то його мати. Емілі впала на коліна й ридала, а Річард навіть не зробив спроби допомогти їй підвестися і підтримати.

Сонце заливало паркувальний майданчик за забігайлівкою нещадним жаром, і Джон заблимав очима. Він зрозумів, що задихається. Тюрма. Його повезуть у тюрму. У нього заберуть одяг, влаштують особистий огляд, знімуть відбитки пальців, кинуть у камеру до гурту чолов’яг, які тільки й чекають нагоди показати Джону, що вони думають про ґвалтівника дітей, якому не жилося спокійно на волі.

— Вілле. — Вона зверталася до чоловіка, що йшов за Джоном. — Не треба.

Джон побачив у руці в чоловіка сріблясті наручники.

— Будь ласка… — промимрив Джон.

Він не міг дихати. Ноги підкосилися. Останнє, що він побачив, — як до нього підходить Робін і намагається втримати його, щоб не впав.

Розділ 34

Енджі почувалася брудною. Навіть після пекучо-гарячого душу їй здавалося, що вона ніколи не вимиє того бруду, що всередині.

Вираз Джонового обличчя, страх, відчуття зради — усе це розкраяло їй серце, мов гострий шмат металу. Вілл відвів Джона в машину й допоміг сісти на заднє сидіння, немов дитині, яку беруть із собою в супермаркет. А Енджі стояла й думала: «Ось вони, двоє чоловіків, яким я найбільше перепаскудила життя».

Вона пішла, перш ніж Вілл встиг її зупинити.

Що ж було в цьому Джоні Шеллі, чому вона так хотіла його врятувати? Може, через те, що він був на світі сам-один. А може, тому, що він носив свою самотність, як броню, і її могла бачити лише вона? Він був такий, як Вілл. Точнісінько такий, як Вілл.

Попри те, що кілька днів тому Енджі видраїла свій будинок згори донизу, вона знову натягла рукавички й узялася до роботи. У ванній вилила півгалона хлорки й почала шкребти блискучу затирку між швами плитки зубною щіткою. Плитку клав Вілл — по діагоналі, бо інтуїтивно здогадався, що так ванна кімната здаватиметься більшою. Стіни він помалював у кремово-жовтий і відтінив по краях кремовим, а Енджі ще бурчала, що з нього поганий декоратор.

Їй варто було б йому подзвонити. Вілл лише виконував свою роботу. Він був хорошим поліцейським, але й хорошою людиною теж, тому вона неправильно чинила, коли карала його за те, що Джон Шеллі вляпався у якусь фігню. Як закінчить вимивати будинок, вона йому подзвонить на мобільний і скаже, що злиться на саму цю дурну ситуацію, а не на Вілла.

Енджі перейшла в кухню й стала виймати з шафок каструлі й сковорідки, щоб повитирати всередині. У голові без упину крутилися думки про вранішню подію, вона все намагалася збагнути, чи не було якогось іншого, легшого способу це зробити.

— Бляха, — вилаялася Енджі.

Їй потрібно було поміняти клейонку. Який сенс прибирати в шафках, якщо під клейонкою назбиралося повно різного сміття? Вона підчепила кутик клейкого вінилу на дні раковини й роздерла навпіл. Під нею було чисто, але сама клейонка була зіпсована. Енджі встала, щоб взяти нову, але навіть до комори ще не дійшла, як згадала, що клейонка закінчилася.

— Бляха, — знову лайнулася вона, рвучко знімаючи рукавички.

Вона жбурнула їх у раковину і ще кілька разів матюкнулася, шукаючи ключі.

Через десять хвилин вона вже була в машині, але їхала не в крамницю, а прямо по Понс-де-Леон у бік Стоун-Маунтін. Вона знала, де жив Майкл. Після того, як вони потрахалися (точніше, після того, як він відтрахав її), Енджі стала трохи одержима. Вона кілька разів проїжджала повз його будинок, бачила дружину й малого на під’їзній доріжці, мигцем помітила Майкла, який мив машину. Так тривало тиждень, а потім вона збагнула, що поводиться, як психічно хвора. Вона ж була сердита не на Майкла, а на себе, за те, що знову влізла в погану ситуацію.

Ормвуди мешкали в одноповерховому будинку на одну сім’ю, такому самому, як і решта будинків на вулиці. Енджі поставила машину на порожній під’їзній алеї. Якщо хтось із сусідів і помітив, що її чорний «Монте-Карло СС» не належав хазяям будинку, надвір з криками ніхто не вибіг. Коли Енджі виходила з машини, кожен дюйм шкіри поколювало.

Вона була у своєму звичному одязі для прибирання: обрізані шорти, стара сорочка Вілла і рожеві в’єтнамки, які вона взула, коли виходила. Капці хльоскали її по ступнях, коли вона йшла в гараж. Було вітряно, і Енджі обхопила себе за талію, щоб не мерзнути. Потім стала навшпиньки й зазирнула в гараж.

Шибки у вікнах були пофарбовані чорною фарбою.