Програма закінчила роботу. Слухати вдруге Віллу не потрібно було.

Він ухопив ключі від машини.

Лейтенант сказав Віллу, що Енджі біля горілчаного магазину на Чешир-бридж-роуд. Магазин він відшукав доволі легко, але Енджі не було серед повій, що попритулялися до будівлі.

— Я декого шукаю, — сказав він.

— Я теж, красунчику.

— Ні, — сказав Вілл. Він знав, що Енджі працює повією не під справжнім ім’ям, але вона ніколи не називала йому свого псевдоніма. — На зріст вона приблизно п’ять футів вісім дюймів[42]. Каштанове волосся, карі очі. Оливкова шкіра.

— Схоже на мене, красунчику. — Це сказала низенька платинова білявка з таким широким проміжком між передніми зубами, що, розмовляючи, вона присвистувала.

— Котику, ти Робін шукаєш? — спитала інша.

— Не знаю, — зізнався Вілл, повертаючись до старшої жінки. У неї під оком був синець, а невміло накладений макіяж робив іще помітнішим.

— Я Лола. — Повія відлипла від стіни. — Ти її братик?

— Так, — збрехав Вілл, бо не хотів пояснювати. — Я маю з нею поговорити.

— Зачекай, сонечко, — заспокоїла його Лола. — Хвилин із десять тому вона пішла з клієнтом, ось-ось уже має закінчувати.

— Дякую, — сказав Вілл і сховав руки в кишені, раптом зрозумівши, що холодно. Він так швидко вилетів з дому, що забув надіти пальто.

У нього за спиною грюкнули дверцята машини. Звідти вийшла жінка. На очах у Вілла вона залізла собі рукою під спідницю, обтерлася і обтрусила руку. Потім побачила Вілла і запитально озирнулася на дівчат.

— Це братик Робін, — пояснила їй Лола.

Жінка пройшлася ходою повії повз Вілла й змірила його оцінювальним поглядом.

— Мені б такого братика, я б узагалі з дому не виходила.

Вілл глянув на годинник. І почав крокувати, щоб розігнати напругу, яка стискала кожен його м’яз у тугий клубок, але кожна секунда, що минала за відсутності Енджі, лише погіршувала його стан.

Вона це обожнювала — встрягати у неприємності, й байдуже, що відбувати за це доводилося Віллу. Скільки він її знав, Енджі штовхала людей до краю, перевіряла їх на міцність. То була її гра, яка рано чи пізно мала вилізти їй боком і скінчитися її смертю. І тоді Вілл сидітиме на канапі, а якийсь інший коп, бідолаха, триматиме його за руку й розказуватиме, що її знайшли придушеною, побитою, зґвалтованою, вбитою.

Дівчата мололи дурниці, але Вілл помітив, що вони якось притихли. Він почув з лісу шелест, і звідти з ліхтариком у руці вийшла Енджі.

Вона зиркнула на Вілла, перевела погляд на дівчат, потім знову на Вілла. Її губи були міцно стиснуті, очі горіли від люті. Вона круто розвернулася на підборах і попрямувала назад у ліс, і Вілл пішов слідом.

— Стій, — сказав він, намагаючись її наздогнати. — Ти можеш зупинитися?

Але вона не слухала. Єдине, що йому лишалося, — йти за променем її ліхтарика.

Заглибившись у ліс на двадцять футів, вона розвернулася до нього лицем.

— Якого хріна ти приперся? — різонула вона наче ножем.

— Я твій брат, прийшов тебе навідати.

Енджі озирнулася через плече, і Вілл простежив за її поглядом. З місця, де вони стояли, було добре видно дівчат перед горілчаним магазином. Вони навіть не намагалися приховати свою цікавість.

Вона хрипко зашепотіла, щоб не підвищувати голосу.

— Вілле, бляха, тут не місце. Лола вже щось запідозрила.

Він тицьнув їй під ніс поліцейський протокол на Джона Шеллі. Побачивши фотографію, Енджі уважно на неї подивилася, і Вілл міг би поклястися, що її погляд пом’якшав.

— Прочитай це, — сказав він. — Прочитай мені вголос, щоб я знав, що правильно все зрозумів.

Енджі посвітила ліхтариком на першу сторінку. Він побачив, як її очі сканують сторінку, читають слова. А тоді вона підвела погляд і сказала: «Вілл», таким тоном, наче він поводився нерозумно.

— Прочитай.

Енджі затисла ліхтарик під пахвою, скерувавши промінь на першу сторінку, потім перегорнула на другу і на третю.

Нарешті вона підвела погляд.

— І що?

Йому хотілося взяти її за плечі й добряче струсонути.

— Ти читала, що там написано?

Неквапом вона повернулася до першої сторінки й знудженим тоном уголос прочитала:

— «Джонатан Вінстон Шеллі, шість-один[43], сто дев’яносто п’ять фунтів, каштанове волосся, карі очі. Попередній злочин: крадіжка. Прийнято 10 травня 1986 року, державна в’язниця «Коустел», суворий режим, окреме крило, вік: шістнадцять років. Звільнений умовно-достроково 22 липня 2005 року, вік: тридцять п’ять. Зареєстрована особа, яка скоїла злочин на сексуальному ґрунті, педофіл». — Енджі знову підвела очі й повторила запитання: — І що?

— Прочитай останню сторінку, — сказав він, маючи на увазі надрукований лист від Керолайн.

Протокол на Шеллі був короткий, у ньому лише було перелічено його злочини, але матеріал, який знайшла Керолайн, ряснів кошмарними подробицями.

— Читай, — вимогливо сказав Вілл.

Енджі не хотіла. Це сказав йому сталевий вираз її очей.

— Хочеш, я тобі прочитаю?

— Моя перерва на вечерю триває лише годину.

Він вирвав їй з рук сторінки, спробував знайти потрібну. І злився, що слова розпливаються на сторінці, їхні обриси перетікають один в одний. «Ка…» — і Вілл відчув гострий, мов лезо, біль у скроні. Прокляття, принаймні два слова він знав.

— Джонатан Шеллі. — Він спробував розібрати ще слово. — Марний. Ні, він… мертвий. Він убив…

Енджі накрила його руку своєю. Спробувала забрати протокол, але він не віддавав.

— Ну віддай, — примирливо сказала вона, делікатно витягаючи сторінки з його руки.

Вілл стиснув кулаки і втупився в землю. Господи. Не дивно, що вона не могла бути з ним.

— Пробач, — заговорила вона м’яко.

Йому хотілося провалитися крізь землю, просто взяти й телепортуватися кудись.

— Пробач.

— Я прочитав цей лист раніше.

— Я знаю, що прочитав. — Енджі знову взяла його за руку. — Вілле, подивися на мене. Мені правда шкода.

Він не міг на неї дивитися.

— Хочеш, я прочитаю вголос?

— Роби, що хочеш, мені начхати.

— Вілле.

Він розумів, що вередує, але нічого не міг з собою вдіяти.

— Це правда.

Ліхтарик упав на землю, і, не відпускаючи Віллової руки, вона нахилилася, щоб підняти його. Потім посвітила на сторінки й прочитала:

— «П’ятнадцятого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року Шеллі скоїв сексуальний напад на Мері-Еліс Фінні, п’ятнадцятирічну білу особу жіночої статі, й видалив їй язика ножем з зазубленим лезом, що призвело до смерті жертви. Крім того, Шеллі завдав кількох глибоких укусів плоті жертви й помочився на тіло. Криваві відбитки пальців Шеллі було знайдено на місці злочину й на трупі. Знаряддя вбивства знайдено в шафі у спальні Шеллі. Відома наркотична залежність: героїн, кокаїн».

— Енджі, — тільки й зміг сказати Вілл.

Вона мовчала. Кілька машин проїхало, перш ніж вона сказала:

— Пам’ятаєш, я казала тобі, що Майкл Ормвуд якось приходив сюди?

Його вже нудило від згадок про Ормвуда. Якби Вілл більше ніколи не почув його імені, то помер би щасливою людиною.

— Він сказав нам шукати нещодавно звільненого ґвалтівника, якого звуть Джон Шеллі. Сказав, що це дуже поганий хлопець і щоб ми трималися від нього подалі. — Вона подивилася на поліцейський рапорт. — Майкл вчився у середній школі Декатура. Напевно, він виріс у тих районах.

— Ти розпитувала його про дитинство, коли робила йому мінет?

— Хочеш, щоб я й тобі мінет зробила, Вілле? До цього ти ведеш?

Він рвучко скинув з себе її руку.

— Годі.

— Я читала його особову справу.

— Щось ти дуже цікавишся Майклом. Що в ньому такого? Чому він такий особливий?

— Ти мене не слухаєш. — Вона розмовляла з ним, як з дитиною, і йому це не подобалося. — Майкл ходив у середню школу Декатура, отже, жив у тому районі. Він був на кілька років старший за Джона, але про той злочин мусив чути. І про язик теж мав знати. Чому ж він не згадав про це тобі? Чому не сказав: «Слухай, а це нагадує мені те, що сталося двадцять років тому, буквально по сусідству зі мною»?