У будинку Вілл знайшов її в обрамленні диванних подушок.

— І тобі доброго вечора, — привітався він, зачиняючи двері.

Згадав, що досьє лишилися в машині, і повернувся. Вдома кинув їх на стіл і глянув на автовідповідач. Лампочка повідомлень не блимала, але він взяв слухавку, щоб переконатися, що телефон працює.

У вусі зазвучав сигнал зумера.

Вечеря була така сама, як і сніданок, — миска молочної каші, яку він з’їв, стоячи над раковиною. Усе, чого йому насправді хотілося, — лягти на диван і заснути під телевізор. Але йому не давали спокою досьє. Чоловік, який добре вмів читати, уже б давно закінчив роботу й забув. Поліцейський, який виконував свій службовий обов’язок, переглянув би їх за обідом, розуміючи, що марнує час, але для хорошої слідчої роботи слід розробляти до кінця кожну зачіпку.

Вілл не міг покинути все на півдорозі.

Він зняв піджак і накинув його на спинку поворотного крісла. Це не мусило забрати багато часу, ще три години щонайбільше. Вілл не збирався здаватися тільки тому, що було важко, і вже точно не збирався їхати завтра на роботу, знаючи, що чогось не зробив. Слід було прийти додому раніше й взятися за ці звіти всерйоз. Деяких речей він просто не міг робити на роботі, щоб себе не виказати.

Антистеплер лежав у нього в кишені піджака, і він дістав його і поклав на стіл біля стосу звітів. Потім витяг з шухляди стола дві лінійки й відрегулював торшер на настільній лампі таким чином, щоб лампочка світила на стіну й відкидала на робочу поверхню лише вузьку смужечку світла.

— Ну, красунчику, поїхали, — пробурмотів Вілл, дивлячись на фотографію, пришпилену до першої сторінки чергового звіту.

У типа було близько трьох зубів і жирне тонке волосся, яке можна було побачити хіба що у мешканців малих трейлерних парків.

Вілл зняв фотографію і відклав її вбік. Поклав дві лінійки нагорі сторінки й відділив перший рядок тексту. Кінчиками вказівних пальців він відділяв окремі слова, щоб вивчати їх по одному. Зазвичай він читав ззаду наперед, а відокремлювання слів пальцями допомагало зосередити погляд на потрібному місці. На диво, розбирати довгі слова було найлегше. А щось просте, на зразок «ніколи», Вілл завжди розбирав як «наколи», тому, коли він доходив до кінця речення, воно здавалося йому беззмістовним.

Він розібрав три слова вгорі сторінки й прочитав ім’я та прізвище вголос, щоб краще його зрозуміти.

— Картер, Айзея Генрі.

Але розібрати було не так легко. Спочатку він сказав Кеш, потім Форд (напевно, тому, що на початку прізвища стояло слово «машина»[41]). З «Азеєю» було простіше. А «Генрі» знову завдав йому клопоту.

Господи, який же він був дурний.

Вілл подивився поперед себе на порожній екран монітора, кліпнув очима, щоб зір прочистився. Він увімкнув комп’ютер, просто для того, щоб відтягти час, поки розум грав з ним у свої звичні ігри, казав йому, що він, мабуть, відсталий, що, напевно, у нього з головою щось не так, а йому ніхто про це не каже. Бачить Бог, його достатньо били по голові, щоб там щось розхиталося. Та зрештою, жодна з можливих причин його проблеми не мала значення і не змінювала того, що деякі третьокласники читали краще, ніж Вілл. Третьокласники, яких вважали дурними і які сиділи на задніх партах.

Комп’ютер завантажився, вентилятор дзижчав, як пропелер на моделі літака. Вілл розгорнув поштову програму і кілька хвилин дивився на папку «Вхідні», перш ніж видалити пропозицію збільшити гарантійний термін приладу, про який він і не чув. Більше ніщо не відвертало його увагу.

Він повернувся до стосу злочинців і спробував перетворити роботу на гру. На фотографії був тип років шістдесяти. Сиве волосся було охайно зачесане на проділ, а сині очі робили його звичайне неприкметне обличчя цікавішим. Ще б капелюха надіти, і він міг би зійти за комівояжера. Дати йому в руки Біблію — і став би священиком місцевої церкви.

Вілл повільно посував лінійки сторінкою вниз, читав рядок за рядком. Менеджер із продажу продуктів харчування за професією був ґвалтівником, який полюбляв мучити своїх жертв. Його засудили на дванадцять років, але випустили через сім за взірцеву поведінку. У чому полягала взірцева поведінка чоловіка, котрий вирвав нігті у двадцятидворічної студентки, Вілл так і не розумів.

Ще одне фото він відчепив від досьє, ще один аркуш паперу потрапив під лінійки. З цими досьє Вілл проморочився багато годин: читав моторошні подробиці діяльності сексуальних хижаків, які відсиділи й вийшли за хорошу поведінку. Жоден з них не відсидів свого терміну до кінця, усі, крім хіба що декількох, були схожі на людей, яким усміхаєшся, коли бачиш на вулиці. Йшов час, але Вілл усе працював, аж поки не лишилося три досьє.

Вілл потягнувся, відчуваючи, що хребет вріс у тверду спинку стільця. Коліно вдарилося об стіл, і монітор комп’ютера блимнув.

Було вже по півночі. Він цілком міг зробити перерву і перевірити пошту, перш ніж братися за розшифровування матеріалів по трьох останніх злочинцях.

У скриньці лежав новий лист від Аманди, але Вілл не мав бажання його читати. Ще було два запити від Керолайн, Амандиної секретарки, про докази у справі. Вілл запустив голосову програму і надиктував у мікрофон відповідь, потім виконав перевірку орфографії, і комп’ютер прочитав цю відповідь сам. Коли нарешті результат Вілла задовольнив, він виділив текст і вставив його в лист, потім знову перевірив орфографію і відправив Керолайн.

А тимчасом йому надійшла гаряча біржова пропозиція, і Вілл спокійно відправив її у кошик. Потім розгорнув вікно кошика і почистив його від сміття.

Якби за марнування часу давали олімпійську медаль, подумав Вілл, то він за рівнем міг би претендувати щонайменше на срібло. Авжеж, на цьому його трудові подвиги не закінчилися. Він розгорнув папку «Спам», виділив усе і перевів курсор на кнопку «Видалити». Вискочило якесь повідомлення. Судячи з його форми, комп’ютер запитував, чи він справді хоче це зробити. Вілл натиснув на синю кнопку (що означало «Гаразд») і дивився, як спам поволі зникає зі списку.

Він повернувся до непрочитаної пошти, подумавши, що може приділити хвилинку тому, що хотіла від нього Аманда. Прийшов новий лист від Керолайн. Мабуть, вона просто жартувала про те, що вони обоє так пізно сидять за роботою, але Вілл уже був у такому стані, що й пропозицію віагри на трав’яній основі читав би, хоч би на секунду відкласти читання звітів.

У листі Керолайн було вкладення у вигляді файлу jpeg, і він клацнув на кнопку «Відкрити», навіть не виділивши текст листа і не відправивши його в голосову програму. Бетті поворухнулася на дивані, тихо гавкнула, і він розвернувся подивитися, що з нею. Собачка лежала на спині й ворушила в повітрі лапками, бо їй снилося… те, що сниться маленьким собачкам. Може, сир?

Вілл повернувся до монітора, і усмішка сповзла з його обличчя. Фотографія нарешті завантажилася. Хлопчику з виду було років шістнадцять, довге волосся спускалося на комір, на обличчі блукала напівусмішка, що вигулькувала автоматично, коли тобі в лице тицяли фотоапаратом на кожному святі чи родинному пікніку. Перед вузькими грудьми він тримав табличку. Шкіра навколо нігтів у нього була згризена до м’яса. Вілл навіть не намагався прочитати табличку: він знав, що на ній ім’я, прізвище, дата винесення вироку, обвинувачення. Хлопчика виказували очі. З п’ятнадцяти до тридцяти п’яти могло багато змінитися, але очі залишалися незмінними: мигдалеподібної форми, з райдужними оболонками різного кольору, довгими-предовгими віями, майже дівчачими.

Фото з поліцейського протоколу, який збирався прочитати Вілл, лежало біля його ліктя. Він підняв його, думаючи, що хлопчик на екрані виріс у злочинця на фото — у цьому жодних сумнівів бути не могло.

Вілл загнав листа Керолайн у голосову програму. Збільшив звук колонок, потім клацнув панель меню і прокрутив униз, щоб вибрати команду «Промовити». Слова лунали поволі й металево, їхнього змісту було достатньо, щоб він почувався так, наче його вдарили в живіт.