— Вона ніколи мені не казала, — пробурмотів Джон. — Ніколи не казала, що займається цим.

— Не хотіла завчасно давати тобі надію, — відповіла йому Джойс.

Джон рвучко розвернувся. Чи довго сестра стояла у нього за спиною, він не знав.

Джойс не була сердитою, але спитала:

— Кеті, ну що це ти робиш?

— Лізу не у своє діло. — І Кеті всміхнулася так, як всміхаються, коли знають, що нашкодили, проте не сумніваються, що їм пробачать. — Залишу вас наодинці.

Проходячи повз Джойс, Кеті на мить стисла її руку. І зачинила за собою двері.

Джон досі тримав у руках записник, справу життя Емілі.

— Гарний у тебе кабінет, — відзначив він. — І Кеті…

— Як тобі це? — криво всміхнувшись, спитала вона. — Справжнє гомо в клані Шеллі.

— Зуб даю, тато зрадів.

Джойс пирхнула зі сміху.

— Ага. Такий радий був, що аж заповіт змінив.

Джон стиснув зуби. Він не знав, що на це сказати.

— Мама взяла з мене обіцянку не викидати ці записи. — Джойс показала рукою на комірчину. — А я хотіла. Хотіла викинути їх на подвір’я й запалити величезне багаття. Мало не зробила цього. — Вона невесело засміялася, наче їй самій було дивно, що вона не спалила всіх цих паперів. — І варто було. Варто було принаймні заховати їх кудись подалі чи закопати. — Джойс важко зітхнула. — Але я цього не зробила.

— Чому?

— Бо в цьому — вона. Усі ці папки, усі ці дурні записники. Ти знав, що вона ніколи нікуди не виходила без нотатника? — З відтінком іронії Джойс додала: — Звісно, ти не знав. Коли вона їздила до тебе, то не брала їх з собою, але вона працювала над ними, думала про них дорогою туди й назад. Іноді вона дзвонила мені серед ночі й просила подивитись якийсь незрозумілий закон, який вона знайшла і думає, що на його підставі можна розраховувати на нове слухання твоєї справи. — Джойс подивилася на шафки для документів, записники. — Вони наче крихітні шматочки її серця, її душі, і якщо я їх викину тепер, то це означатиме, що я її викидаю теж.

Джон провів рукою по обкладинці записника. Його мати віддала йому своє життя, усю себе присвятила тому, щоб витягти його з «Коустела».

І в усьому цьому був винен Майкл Ормвуд.

З таким самим успіхом Майкл міг би вбити Емілі, коли покінчив з Мері-Еліс. Міг пробити Джойс груди й вичавити життя з її серця. Господи, як Джон хотів його вбити. Забити його до непритомності, потім ухопити Майкла руками за шию і дивитися йому в очі, бачити, як до нього доходить, що він вмирає. Потім, на межі смерті, Джон би відпустив його шию, а потім знову стиснув, аби тільки побачити страх, цілковитий, бляха, жах, коли Майкл збагнув би, що він безпорадний. А тоді Джон би просто його покинув. Самого, у безлюдному місці, щоб він там здох на самоті, як собака.

— Джоне? — Джойс завжди інтуїтивно відчувала, коли його щось тривожило.

Він знову розгорнув записник, швидко проглянув материні записи.

— Що це? — спитав він. — Брадикардія? Що це означає?

Джойс зайшла в комірчину й висунула одну з шухляд.

— Коли тебе заарештували, — сказала вона, — ти був надто слабкий і не тримався на ногах.

— Так. — Він був у стані шоку.

— Тебе відвезли в лікарню. Мама наполягала, що з тобою щось не так. — Джойс щось шукала в шухлядах. — Вона змусила їх зробити тобі ЕКГ, ЕЕГ, аналіз крові, МРТ.

Джон щось невиразно пригадував.

— Чому?

— Бо вона розуміла, що з тобою щось не так. — Джойс нарешті знайшла те, що шукала. — Ось.

Він узяв звіт медика й уважно прочитав його, а Джойс тимчасом чекала. Цифри аналізів не казали йому нічого, але Джон працював у тюремній санчастині. Він знав, який розділ шукати. Тож прочитав уголос написані від руки слова лікаря в полі під написом «Висновки».

— «Частота серцевих скорочень у стані спокою — нижче шістдесяти, атаксичне дихання і загальний фізичний стан свідчать про наркотичну інтоксикацію». — Він подивився на Джойс. — Я приймав наркотики, Джойс. Але я цього й не заперечував.

— Ні. — Вона похитала головою. — Дочитай до кінця.

Цього разу Джон прочитав про себе. Лікар вказав, що Джонові симптоми не відповідають передозуванню кокаїном і героїном. Він підозрював, що Джон вживав інший наркотик. Подальші аналізи крові були недостатніми, проте рекомендовано було провести аналіз порошкоподібної субстанції, знайденої на місці злочину.

Порошкоподібна субстанція. Майкл дав йому мішечок. Джон ніколи в житті не вживав героїну. Він думав, що добрий старий Вуді хотів зробити йому добре, а насправді той намагався його вирубити. І не просто вирубити. Може, у тому мішечку було ще щось окрім кокаїну і героїну. З тюремних балачок Джон знав, що в лабораторії могли знайти лише те, що шукали. А Майкл міг набодяжити спідбол з чогось потужнішого, з того, що довершило б справу, почату більш легкою сполукою.

— Що таке? — спитала Джойс.

Мабуть, Джонове здивування відбилося в нього на обличчі. Він весь цей час зосереджувався на Мері-Еліс. А чи не хотів Майкл і Джона вбити? Чи не думав він спростити собі завдання — зробити все, що заманеться, з Мері-Еліс, і всю провину звалити в ногах Джонової могили?

Через два дні після того, як знайшли тіло Мері-Еліс, Майкл з матір’ю зайшли його навідати. Джон заліг у себе в кімнаті, почуваючись, як останній шматок лайна, прикриваючись брехнею про тяжку застуду, яку він розповів матері, тоді як насправді він ледве міг дихати щоразу, як думав про труп Мері-Еліс, який лежав біля нього в ліжку.

Майкл був такий самий, як і завжди, принаймні так пригадував Джон. Двоюрідний брат посидів з ним у кімнаті, розмовляв. Про що? Джон уже не міг згадати. Про щось дурне, він був цього певен. Джон заснув. Це тоді Майкл підкинув йому в шафу ножа? Це тоді у Майкла сформувався план? Чи хтось інший розробив його з самого початку, відправив Майкла нагору з ножем, наказав покласти його в Джонову шафу, щоб чимось конкретним прив’язати його до спальні Мері-Еліс?

— Джонні? — покликала його Джойс. Так вона не називала його, відколи вони були дітьми. — Що таке?

Він згорнув папку.

— Що ти пам’ятаєш про тітку Лідію?

— Вона була твоїм адвокатом. Після того, що з тобою сталося, вона покинула кримінальне право і зайнялася корпоративним. Сказала, що втратила смак до кримінального. Вона так і не пробачила собі, що не зуміла тебе витягти.

— Ще б пак.

Ненависть, що прозвучала в його голосі, вразила Джойс.

— Джоне, я серйозно. Вона приходила до мами в лікарню.

— Коли це було?

— Здається, за день до того, як мами не стало. Їй у горло щойно вставили трубку, щоб вона могла дихати. — Джойс помовчала, набираючись духу. — Їй було дуже боляче. Їй поставили морфінову крапельницю. Навряд чи вона розуміла, що ми з Кеті поряд, не кажучи вже про Лідію.

— Що їй сказала Лідія?

— Гадки не маю. Ми залишили їх наодинці. — Помовчавши, Джойс додала: — Вона мала дуже поганий вигляд. Тітка Лідія. Вона багато років не бачила мами, але плакала не перестаючи. Я й не думала, що вони були близькі. Може, суд їх зблизив… Не знаю. Я тоді була така засмучена, що ні на кого не звертала уваги.

— Ти нічого не чула?

— Ні, — сказала Джойс. — Ну хіба що трохи наприкінці. Я надто рано повернулася. Лідія тримала маму за руку. Ми сказали їй, що, на думку лікарів, жити їй лишилося недовго — щонайбільше один день. — Джойс замовкла, згадуючи ту сцену. — Очі у мами були заплющені, може, вона й не усвідомлювала, що Лідія поряд. — Джойс нахилила голову. — Але Лідія ридала. Справді ридала, Джоне, наче в неї було величезне горе. Вона вся тряслася і повторювала: «Мені так шкода, Емілі. Мені так шкода». Вона так собі й не пробачила, — завершила Джойс. — Так і не змирилася з тим, що програла твою справу.

Аякже, подумав Джон. Тітка Лідія цілком нормально з усім змирилася. Нема нічого кращого, ніж сповідатися у своїх гріхах людині, яка перебуває на порозі смерті.

— І що було з мамою після того, як вона пішла? — спитав він.

— Вона була під дією ліків. Весь час спала. Їй важко було тримати повіки розплющеними.