Де був Вілл?

— Що?

Вона потрусила головою, закліпала повіками, зробила все, щоб лишатися при тямі.

— О, Вілле…

— Це не Вілл. — Вільною рукою Майкл стягнув з себе маску і жбурнув на землю. — Це Майкл. Це я з тобою таке роблю.

— Вілле.

Він крутонув її голову, примусив дивитися собі в очі.

— Хто з тобою таке робить, Енджі?

— Вілл…

— Дивися на мене, — жорстко повторив він. — Дивися на мене, Енджі.

Він іще міцніше притис її до підлоги. Енджі застогнала, відчувши, як зсуваються поламані кістки.

— Допоможи… — прошепотіла вона.

Голос уже погано слухався.

— Нумо, — сказав Майкл. — Клич на поміч.

— Ні… — Енджі заборсалася під ним, застогнала: — Будь ласка, не чіпай мене… будь ласка…

Він кинув ножа і заходився розстібати ґудзик на джинсах. Він саме засовував руку в штани, аж раптом вона підвелася і з силою вгатила його лобом у лоб.

Удар Майкла приголомшив, і поки він приходив до тями, Енджі встигла підхопити ножа лівою рукою. За мить вона повалила Майкла на долівку і тепер тримала ножа біля його горла.

— Ти, тупий гандон, — просичала вона, бризкаючи йому на обличчя слиною і кров’ю. — Скло на сходах. Я перерізала мотузку об скло.

Він мовчав, але вона бачила відповідь у його очах. Ні.

Її тіло тряслося від люті, коли вона сильніше притиснула лезо до його шкіри. Майкл не відсахнувся, не опирався. Брутальний ґвалтівник, несамовитий убивця — і отак просто здався.

Скільки чоловіків, подумала Енджі. Скільки чоловіків закарбувалися в її свідомості, з їхніми викривленими в посмішках ротами, коли вони їй засаджували, з їхніми великими руками, якими вони так стискали їй зап’ястя, що наступного дня руки в неї боліли чи не більше, ніж між ногами?

Навіть якби Джезмін пощастило вибратися звідси живою, у неї усе життя стояло б перед очима лице цього виродка, вона б відчувала на собі його руки щоразу, коли її торкався інший чоловік. Навіть якби вона того чоловіка кохала. Навіть якби вона хотіла того чоловіка більше за всіх на цілому світі, то однаково, заплющуючи очі, бачила б Майкла.

Найгірше було не зґвалтування. Найгірше було жити після нього.

— Енджі!

Угорі пролунав гучний удар, полетіли тріски. Хтось виламав вхідні двері.

— Енджі! — заволав Вілл. — Де ти?!

Вона наблизила обличчя впритул до Майкла, змусила його дивитися в очі й зашепотіла:

— На тобі, оце поцілуй, гівнюк смердючий, — і загнала ножа йому під ребра.

Майкл розтулив рота, Енджі зробила те саме. Вона закричала так, що кров холола у венах, витягла ножа й знову засадила його по саме руків’я. І заволала:

— Рятуйте! Я тут, унизу!

Вона витягала лезо й заганяла його знову і знову, і кричала, поки не захрипла.

— Вілле! Ми тут! Унизу!

— Енджі! — Двері в підвал вигнулися, бо Вілл намагався висадити їх ногою.

— Вілле! — благально застогнала вона, прокручуючи лезо в животі у Майкла. — Рятуй!

Три постріли, й замок вилетів з дверей. Енджі скористалася ножем, як важелем, щоб посунути Майкла, і саме тоді по сходах загупали кроки.

Вілл ухопив Майкла ззаду і жбурнув його об стіну, як мішок зі сміттям.

— Енджі! — Вілл так важко дихав, що майже не міг говорити. — Він тебе поранив? Як ти? — Він намагався забрати в неї ножа, але її пальці не розтискалися. — Тобі боляче? Маленька, скажи хоч щось.

— Вілле, — прошепотіла вона, бажаючи торкнутися його обличчя, стерти сльози, що градом лилися з очей.

— Усе добре, — сказав він, ніжно розтискаючи їй пальці, щоб забрати ножа. — Тепер усе буде добре. Я з тобою.

— Вілле…

— Твої руки, — шоковано промовив він. — Що він зробив з твоїми руками?

У підвал зайшов ще хтось. Вона побачила чоловіка, який біг сходами униз. Джон Шеллі. Він зупинився перед нижньою сходинкою. Подивився на Майкла й перевів погляд на Джезмін, наче не міг вирішити, що робити.

— Енджі. — Вілл ніжно пригорнув її до себе. І вона його не зупинила, хоча біль від цього був нестерпний. — Ох, Енджі.

Джон підійшов до дівчинки. Перевірив пульс, оглянув рану на голові.

А Енджі не могла відвести погляд від Майкла. Вона хотіла, щоб він її бачив, хотіла, щоб її обличчя переслідувало його.

Він лежав, розплющивши очі. Кліпнув — раз, двічі. На підлозі перед ним збиралася кров, неначе з його тіла витікала річка. Легені наповнювалися повітрям, і на губах виступали рожеві прозорі пухирці. Повітря свистіло крізь дірки, що їх Енджі пробила у нього в грудях.

Він знав, що з ним відбувається.

Його це жахало.

Вілл притисся губами до її лоба.

— Усе добре, — прошепотів він. — Усе буде добре.

Майклові повіки затремтіли. Він закашлявся власною кров’ю, і підвалом покотилося булькання. Нижня щелепа безсило відвисла, підборіддям униз поплив тонкий струмок крові.

Енджі склала губи бантиком і послала йому прощальний поцілунок.

Розділ 39

— Ти, — все, що змогла сказати Лідія Ормвуд, коли відчинила двері й побачила на порозі Джона і Джойс.

Майклова мати добре збереглася на старості років (чи принаймні витратила для цього достатньо грошей). Джон знав, що їй під сімдесят, але шкіра в неї на обличчі була гладенька і здорова на вигляд. Навіть шия та руки, що зазвичай виказували вік, були рівні й молоді, як у Джойс.

Лідія вочевидь була улюбленицею долі. Вона жила у Вайнінґсі, одному з найдорожчих передмість Атланти, у новісінькому триповерховому будинку. Усюди були білі стіни, підлогу з вибіленого дуба вкривали білі килими. У вітальні стояв блискучий білий рояль, а біля мармурового каміна красувалися один навпроти одного два дивани, обтягнуті чорною шкірою. На вікнах висіли кремові шовкові штори. Стіни прикрашало абстрактне мистецтво у зухвалих основних кольорах — усі картини, найпевніше, були оригіналами. Сама Лідія була монохромна, вбрана у чорне. Джон не знав, чи то був її звичний одяг, чи вона носила жалобу за сином.

Коли Джона заарештували, Джойс саме була в суді округи Дікеб, сторінку за сторінкою переглядала старі архіви — шукала Лідію. Відтоді вона брала на роботі багато відгулів і переривала всі громадські архіви, які тільки могла знайти. Після смерті свого чоловіка Баррі Лідія ще двічі виходила заміж і розлучалася. І щоразу міняла прізвище, але Джойс врешті-решт вистежила Майклову матір через знайомого, який працював у фонді соцстрахування. На момент смерті дядько Баррі був повністю застрахований, і чотири роки тому Лідія почала отримувати чеки.

Через три дні Джойс мала на руках її адресу.

Тепер вони сиділи перед каміном: Джон і Джойс на одному незручному дивані, Лідія — на іншому. Їхня тітка сиділа прямо, тримаючи коліна разом, відставивши ноги вбік, наче фотографувалася для журналу для справжніх леді. На Джона вона дивилася з відвертою неприязню.

Він знав, що схожий на чорта. Міс Лем постукала до нього в двері о п’ятій ранку. Вручила чашку для аналізів і взялася нишпорити по кімнаті у пошуках недозволених предметів. Він повернувся з туалету й побачив, що вона тримає в руці фотографію його матері. Джон стояв з власною сечею в руках і відчував, як його палить зсередини сором. Ще одне приниження, яке він заподіяв Емілі. Коли вже буде цьому край? Коли його матері дадуть спочити з миром?

— Ми прийшли поговорити про Майкла, — сказала Джойс.

— Він був моїм сином, — відповіла Лідія, наче це все пояснювало.

Джойс відчутно напружилася, та Джон похитав головою, наче закликав її бути терплячою. Він любив свою сестру, але вона жила в чорно-білому світі. Що робити з напівтонами, вона не знала.

— Дівчинка, яку він викрав, одужає, — повідомив Джон Лідії.

— Добре. — Вона байдуже знизала вузькими плечима.

Джон чекав, але про Енджі Поласкі вона не запитала — стан здоров’я останньої жертви її сина вочевидь не надто її цікавив. Здавалося, її взагалі ніщо не цікавило.

Джон прочистив горло.