Вілл сарказму не оцінив. На думці було дещо інше.

— Можеш дістати мені список ґвалтівників, яких нещодавно звільнили?

— Нещодавно — це за який період?

Чотири місяці тому брутально зґвалтували п’ятнадцятирічну Джулі Купер. Нападник відкусив їй язика. З’ясувати, як довго він орудував поза полем зору поліції, було неможливо.

— Охопімо щонайменше вісім місяців, — сказав він Лео.

— Лише в Атланті чи й у передмістях теж?

— У передмістях теж. — Хоча Вілл чудово розумів, що цим своїм завданням втричі збільшує обсяг роботи.

— Такий список не те щоб постійно оновлюють, — зауважив Лео. — Мені доведеться провести деякі крос-перевірки, позначити тих, кого повернули назад за ґрати, хто переїхав чи ще щось.

— Я буду тобі дуже вдячний. — Вілл відчув потребу додати: — Я розумію, що ми шукаємо голку в копиці сіна, але зачепитися нам більше нема за що.

— Ні, чувак, я все розумію, я з тобою згоден. — Лео підвівся. — На те, щоб зібрати їх докупи, піде не більше одного дня. Залишити список у тебе на столі?

— Було б чудово.

— Я візьму на себе першу половину, — запропонував Лео. — Будемо їх відпрацьовувати разом, так?

— Так, — луною відгукнувся Вілл, хоча не дуже розраховував на Донеллі як на союзника.

Коли за Лео зачинилися двері, Вілл витяг мобільний і набрав номер Енджі. Він слухав гудки й чекав, коли вона відповість.

Напевно, його номер висвітився на автовизначнику, бо Енджі одразу сказала:

— Ну що в тебе?

— Чому Майклова дружина написала на нього заяву?

Енджі повільно видихнула. З відповіддю вона не квапилася.

— Бо він її б’є.

Зненацька Віллу здалося, наче його самого побили.

— Ти там? — пролунав у слухавці голос Енджі.

Вілл ніяк не міг дібрати потрібні слова.

— Енджі, він тебе бив?

— Ти мав би спитати, чи давно вони одружені.

— Він тебе бив?

— Ні, Вілле. Ніколи.

— Ти мене обманюєш?

Вона розсміялася — дивним, невдоволеним смішком, вона завжди так робила, коли хотіла дистанціюватися від чогось.

— Котику, чого б це я тобі брехала?

— Сьогодні вранці стріляли в сутенера Аліші.

— Це не я.

— Ти можеш хоч хвилину побути серйозною?

— Вілле, що ти хочеш від мене почути?

— Зникла одна дівчинка. Її звати Джезмін Еллісон. Її квартира на три поверхи нижче квартири Аліші. У неділю вночі хтось заплатив їй двадцять баксів за те, щоб вона подзвонила в поліцію й повідомила, що на Алішу напали. А тепер вона зникла.

Тон Енджі змінився.

— Коли її бачили востаннє?

— Вчора вдень.

— Зачіпки є?

— Жодної.

— А скільки їй років?

— Чотирнадцять.

Енджі тихо видихнула.

— У відділку хоч всерйоз узялися за її розшук?

— Так, вони зі шкури пнуться, щоб догодити ДжБР.

Енджі відчула потребу заступитися за своїх.

— У них і без того повно роботи.

— Я й не кажу, що в них нема роботи.

— Вона раніше тікала з дому?

— Двічі.

— Якби я працювала у відділі розшуку зниклих осіб, то не поставила б її на початок списку. Дівчатка-підлітки постійно тікають. Ти знаєш це так само добре, як і я. У них, мабуть, є більш нагальні справи.

— Вдома у неї цілком нормальна ситуація.

— Люди тікають і з інших причин. — Енджі говорила зі знаттям справи. Вона стільки разів тікала, що Вілл уже втратив лік її втечам.

Він глянув на ксерокопію Алішиного листа до матері. Вона писала олівцем на розлінованому папері, тому копія вийшла не надто чіткою. Вілл спробував розібрати деякі слова, проте очі ніяк не могли сфокусуватися. Напевно, Аліша теж утекла з дому.

— Я поговорю з кількома знайомими в управлінні, — запропонувала Енджі. — Побачимо, чи зможу я їх розворушити. Прохання від мене вони виконають швидше, ніж від якогось мудака з ДжБР.

— Дякую.

Вілл закрив телефон і подивився на дисплей.

Настав час відвідати з візитом матір Аліші Монро.

Вілл рідко їздив машиною на роботу, лише коли знав, що доведеться їздити самому. Переважно він брав мотоцикл, щоб за кермо сідав той, хто був того дня його напарником. Якщо він не їхав по місцях частих відвідин — бакалійний магазин, місцевий кубинський ресторан, кінотеатр, то посадити його за кермо машини було рівнозначно запрошенню зникнути. Зрештою він міг прочитати дорожні знаки, але що відчували при тому водії машин, що їхали за ним. Карти з написами крихітним шрифтом, що стрибали по сторінках, могли бути написані хоч на суахілі, і коли Вілл втрачав самовладання (а з машинами, що сигналили навкруги, це ставалося доволі часто), він забував ще й де право, а де ліво.

Поїздка до будинку Міріам Монро виявилася вправою на терпіння. Вілл повільно просувався по Дікеб-авеню, не звертаючи уваги на розлючені погляди й злі вигуки. Монро жили в Декатурі поблизу коледжу імені Аґнес Скот, у багатому райончику, де стояли будинки у вікторіанському стилі та будинки, про які більшість людей можуть лише мріяти. На щастя, район був невеликий, і методом проб та помилок Вілл зумів знайти потрібний будинок до заходу сонця.

Вілл ударив по гальмах, коли проїжджав розвилиною через залізничну колію на Коледж-авеню. Він спробував не брати близько до серця, коли сухорлява бабуся за кермом блідо-блакитного «кадилака» промчала повз нього, розмахуючи в повітрі кулаком.

З величезним зусиллям Вілл заборонив собі думати про Енджі. Йому потрібно було опрацювати справу з самого початку, щоб побачити, чи не пропустив він чогось.

Будинок за адресою Пейзлі-авеню, тридцять два, був великим і старим, з панорамним ґанком. Перед ним росла масивна верба, гілки якої спускалися на газон. Дім було зведено з цегли, обробленої піскоструменем, угорі його прикрашала галька, фарбована у темний колір. Вкритий черепицею дах був засипаний хвоєю. Вілл міг лише уявити собі цю вічну боротьбу сім’ї Монро за чисті ринви, бо ж дерев на подвір’ї росло чимало.

Він поставив машину на вулиці й уважно подивився на напис на поштовій скриньці. На щастя, прізвище «МОНРО» було на ній виведено жирними чорними літерами. Та Вілл таки звірив номер будинку з номером на конверті.

Дверний дзвінок був старомодний, у вигляді справжнього дзвоника, підвішеного вгорі посередині одвірка над важкими вхідними дверима. Вілл повернув шматок металу у вигляді краватки-метелика, і пронизливий дзвінок луною пронісся будинком.

Пролунав стукіт по кахляній підлозі: кроки жінки й собаки.

— Хто там?

Вілл здогадувався, що до вічка дверей притислося обережне око. Район був хороший, та однаково розташований занадто близько до Атланти, тому мешканці не поспішали відчиняти двері незнайомцям.

— Агент Вілл Трент з Бюро розслідувань Джорджії, — назвався Вілл, підносячи вгору своє посвідчення. — Я шукаю Міріам Монро.

Жінка за дверима завагалася, здавалося, навіть зітхнула, потім засувка зрушила з місця і двері відчинилися.

Міріам Монро була точнісінько така сама, як її дочка. Тобто її дочка була б саме така, якби жила іншим життям. Аліша недоїдала і скидалася на скелет, а її мати була пухкенька жіночка, з довгим кучерявим волоссям і манерою триматись відкрито, яка, здавалося, одразу прихиляла до себе людей. На щоках у неї грав рум’янець, в очах були іскорки, і навіть попри те, що вона дивилася на Вілла недовірливо й, суворо стиснувши губи, чекала, що він скаже, він бачив, що вона — із тих оптимісток, які шукали в житті лише позитивне.

Він опустив погляд на чорного пуделя, що стояв біля її ніг, і знову подивився на жінку.

— Я з приводу вашої дочки.

Її рука злетіла до грудей. Жінка вхопилася за двері, щоб триматися рівно.

— Ешлі?..

— Ні, — запевнив він її і простягнув руку, щоб підтримати її. Він навіть не подумав про те, що в неї може бути ще одна дочка. — Аліша. Я прийшов, щоб поговорити з вами про Алішу.

Вона кілька разів спантеличено блимнула очима.

— Що?

Вілл сам відчув себе не дуже впевнено. Може, він помилився, неправильно прочитав напис на поштовій скриньці? Може, це не та вулиця?