— Поговори зі мною.

— Про що?

— Про метеликів.

— Про яких метеликів?

— Чому ти їх збираєш. Де їх знаходиш. Ну давай. Просто поговори.

Ну, це виглядало дивно, але я почав, і щоразу, коли зупинявся, вона говорила: «Ну ж бо, продовжуй». Говорив я так, може, з півгодини, доки вона зупинилася і сказала: «Тепер годі». Вона зайшла назад, я розв’язав їй руки, і вона пішла й сіла на ліжку спиною до мене. Я спитав, чи не хоче вона чаю, вона не відповіла, і раптом я зрозумів, що вона плаче. Її сльози зі мною могли зробити що завгодно, я не міг бачити її такою нещасною. Я підійшов ближче і сказав: «Ну чого ти хочеш, я куплю тобі що завгодно». Але вона розвернулася до мене, — так, вона плакала, але її очі горіли вогнем, вона встала і пішла на мене, повторюючи: «Іди геть! Іди геть!» Це було жахливо. Вона немов збожеволіла.

Наступного дня вона була дуже тиха. Ані слова. Я прикрутив дошки на місце й підготував усе, і вона показала, що готова, після своєї прогулянки (цього разу вже ані слова не сказала). Тож я заткнув їй рота, зв’язав і повів нагору, де вона прийняла ванну, потім вийшла, простягла руки, я їх зв’язав, причепив кляп.

Я завжди заходив на кухню першим, тримаючи її про всяк випадок за руку, але там була сходинка, я сам одного разу через неї перечепився, може, то й вона так, падіння здавалося природним, і, звичайно, щітки, пляшечки тощо, які вона носила в рушнику (руки в неї були зв’язані попереду, то й носила вона свої речі попереду), гучно посипалися на підлогу. Вона, немовби без жодної думки, підвелася, зігнувшись і потираючи коліна, а я, як дурень, кинувся збирати її речі. Звичайно, я тримав її за халат, але очі відвів, собі на лихо.

Наступне, що я відчув, — жахливий удар по голові збоку. На щастя, він був не надто точний і його прийняли більше плече і комір піджака. У кожному разі, я впав на бік, трохи намагаючись уникнути наступного. Рівновагу я втратив і до її рук дотягтися не міг, хоча й далі тримав її за халат. Я побачив щось у її руках і раптом зрозумів, що це стара сокира; я тільки сьогодні вранці брав її до саду, де в однієї зі старих яблунь бурею надломило гілку. Я раптом усвідомив, що не врахував цього. Забув її на вікні кухні, і вона, певне, помітила. Одна помилка — і все втрачено.

Цієї миті я був у її руках — на диво, вона мене не зарубала на смерть. Вона вдарила знову, і, ледве підвівши руку, я відчув жахливий удар у скроню, у голові загуло, і, здається, кров линула одразу. Не знаю, як у мене це вийшло, мабуть, інстинктивно, але я вдарив її ногою, вона, зігнувшись, упала майже на мене, і я почув, як сокира вдарилась об камінь.

Я дотягнувся до неї, вирвав з руки сокиру й пожбурив у траву, а тоді схопив її за руки, перш ніж вона змогла зірвати кляп, я розумів цю штуку. Ну ми ще поборолись, але лише кілька секунд, мабуть, вона вирішила, що це вже не допоможе, що вона мала шанс, але не змогла скористатися, вона раптом припинила битись, і я повів її до дверей і вниз. Я діяв грубо. Мені було дуже погано, обличчя мені заливала кров. Я заштовхав її до кімнати, вона якось дуже химерно на мене подивилася, перш ніж я хряснув дверима й замкнув їх. Мотузками та кляпом я не став займатися. Хай буде їй наука, подумав я.

Тож я пішов нагору і все змив, думав, що зомлію, коли побачив себе у дзеркалі, усього закривавленого. Проте мені дуже поталанило, що сокира не була така вже гостра і лише черкнула мене по голові, — вийшла страшна рвана рана, але не глибока. Я довго сидів, заткнувши її рушником. Ніколи не думав, що так спокійно перенесу вигляд крові; я сам з себе дивувався того вечора.

Звісно, це мене страшенно розлютило. Якби в мене все так не паморочилося, не знаю, що б я зробив. Оце було як та соломинка, яка ламає спину верблюда, як то кажуть, і в мене почали виникати певні думки. Не знаю, що б я зробив, коли б вона продовжувала поводитися, як раніше. Але, зрештою, зараз це не має жодного значення.

Наступного ранку я пішов униз, голова в мене й далі боліла, я був готовий на її різкість теж відповісти різкістю, але я ледве тримався на ногах, і перше, що вона зробила, — це встала й спитала, як моя голова. З її тону я зрозумів, що вона намагається бути інакшою. Доброю.

— Дякувати Богу, не вмер, — відповів я.

Вона була бліда і серйозна. Вона витягла вперед руки, кляп зняла, але спала, напевне, зі зв’язаними руками (вона досі була в халаті). Я її розв’язав.

— Дай-но я подивлюся.

Я відсахнувся, я сильно нервувався.

— У мене нічого в руках немає. Ти оте все промив?

— Так.

— Продезінфікував?

— Атож.

Ну й тут вона пішла, дістала пляшечку детолу,[8] налила трохи на ватку і повернулася.

— Що за нові ігри? — спитав я.

— Я хочу тебе оцим помастити. Сідай. Сідай, — з її тону було зрозуміло, що вона справді хоче хорошого. Дивно, іноді було абсолютно зрозуміло, що вона не бреше.

Вона дуже обережно зняла пов’язку, я відчув, як вона здригнулася, коли побачила рану, видовище було не з найпривабливіших, але вона дуже обережно її промила і наклала пов’язку знову.

— Дуже дякую, — сказав я.

— Вибач, будь ласка… за те, що я зробила… оте, що зробила. І хотіла б подякувати тобі й за те, що не мстишся. Маєш повне право.

— Тобі було непросто.

— Я зараз не хочу ні про що говорити. Тільки вибачитися.

— Приймається.

— Дякую.

Це все було якось формально, вона розвернулась і стала снідати, а я почекав за дверима. Коли я постукав у двері дізнатися, чи час прибирати посуд, вона вже перевдяглась і як слід склала ліжко, я спитав, чи нічого їй не треба, але вона ні про що не попросила. Вона сказала, щоб я купив собі мазь TCP і повернула мені тацю з ледь помітною усмішкою. Це здавалося такою дрібницею, але знаменувало серйозні зміни. Здається, моя голова була майже варта їх. Того ранку я дуже радів. Немовби сонце з-за хмари вийшло.

Після того ми два чи три дні були в якомусь проміжному стані, ні те ні се. Вона говорила небагато, але зовсім не лютилася й не намагалася мене зачепити. Одного дня після сніданку вона попросила мене сісти, як тоді, спочатку, щоб вона змогла мене намалювати. Це для неї був просто привід для розмови.

— Я хочу, щоб ти мені допоміг, — сказала вона.

— Продовжуй.

— У мене є подруга, в яку закохався один молодий чоловік.

— Що далі? — спитав я.

Вона зупинилася. Мабуть, щоб подивитися, як я заходжу в пастку.

— Він у неї так закохався, що викрав її. Тримає її в полоні.

— Який збіг обставин.

— Правда? Ну й вона хоче вийти на волю, але не завдати йому болю. І просто не знає, що робити. Що б ти порадив?

— Терпіння, — відповів я.

— А що має статися, щоб він її випустив?

— Статися може що завгодно.

— Гаразд. Давай без ігор. Скажи, що мені зробити, щоб ти мене відпустив.

Я не міг дати їй відповідь, я подумав, що коли б я сказав: «Залишись зі мною назавжди», — ми б прийшли туди, звідки почали.

— Шлюб не допоможе. Ти не можеш мені довіряти.

— Ще ні.

— Якби я переспала з тобою?

Вона припинила малювати. Я мовчав.

— Ну?

— Я не думав, що ти з таких.

— Я просто намагаюся з’ясувати твою ціну, — немовби вона намагається купити нову пральну машинку і зважує всі за і проти.

— Ти знаєш, чого я хочу, — сказав я.

— Але ж я цього не хочу!

— Ти все сама знаєш.

— Та Боже ж мій. Послухай. Просто скажи «так» чи «ні». Ти хочеш зі мною переспати?

— Не так, як ми зараз.

— А як ми зараз?

— Я думав, ти розумна.

Вона глибоко вдихнула. Мені було приємно трохи її подражнити.

— Ти відчуваєш, що я тільки шукаю способу втекти? Що будь-що зроблю заради цього? Так?

Я відповів:

— Так.

— А якби ти відчув, що я це роблю з якоїсь іншої причини? Бо ти мені сподобався? Просто задля розваги? Тоді б хотів?

— Те, про що ти говориш, я можу купити собі в Лондоні, коли захочу.