— Як мило, — мовила вона.

— А мені здавалося, ти казала, що це слово нічого не означає, — відповів я.

— Деякі речі й справді милі. Можна мені чарочку хересу?

Я налив нам. Отак ми там і стояли, вона мене смішила, вдаючи, ніби зала повна людей, махала їм, розповідала мені про них, а їм — про моє майбутнє життя, потім вона поставила платівку, заграла приємна музика, і вона була така гарна. Вона геть змінилась, очі в неї ожили, вона пахла тими французькими парфумами, заповнюючи собою всю кімнату, а ще херес і тепло від справжніх дров у каміні, — завдяки цьому я забув про те, що мав зробити потім. Навіть якось по-дурному жартував. Принаймні вона сміялася.

Ось у неї в руках уже друга чарка, а тоді ми перейшли в іншу кімнату, де я витяг подарунок, який вона одразу помітила.

— Це мені?

— Дивись, — сказав я. Вона зняла паперову обгортку, і там була така темна шкіряна коробочка, вона натиснула кнопочку — і мовчала. Просто дивилася на нього.

— Вони справжні? — вона була вражена, по-справжньому вражена.

— Звичайно. Камінці маленькі, але дуже якісні.

— Фантастичні, — сказала вона. Передала коробочку мені. — Я не можу їх узяти. Я розумію, здається, я розумію, чому ти їх мені даруєш, і мені це дуже подобається, але… але взяти їх я не можу.

— Я хочу, щоб ти їх узяла, — наполягав я.

— Але… Фердинанде, якщо чоловік дарує жінці такий подарунок, це може означати тільки одне.

— Що саме? — спитав я.

— Інші люди мають брудні думки.

— Я дуже хочу, щоб ти їх надягла. Будь ласка.

— Я їх зараз поношу. Уявлю, ніби вони мої.

— Вони твої, — запевнив її я.

Вона обійшла стіл і наблизилася з коробочкою до мене.

— Надягни їх мені, — сказала вона. — Коли вже даруєш дівчині коштовності, то маєш надягати їх їй сам.

Вона постояла, подивилася на мене, а тоді відвернулася, я взяв кольє і накинув їй на шию. Із застібкою довелося повозитися, руки в мене тремтіли, я вперше торкався її шкіри не на руці. Вона так гарно пахла, що я міг би так простояти весь вечір. Вона немовби зійшла з якоїсь реклами. Нарешті вона розвернулась і подивилася на мене.

— Мило, чи не так? — я тільки кивнув, навіть слова вимовити не міг. Я хотів сказати щось гарне, якийсь комплімент.

— Чи не хотів би ти поцілувати мене в щічку?

Я мовчав, а вона поклала руку мені на плече, стала навшпиньки і поцілувала в щоку мене. Мені, напевне, стало жарко, на той час я був такий червоний, що від мене можна було б багаття розпалювати.

Ну от, ми їли холодну курку тощо; я відкрив шампанське, і воно було дуже гарне, просто на диво. Я пошкодував, що не взяв іще, воно, здавалося, легко пилось і не дуже п’янило. Хоча ми й багато сміялися, вона справді була дуже дотепна, знову вела розмови з відсутніми людьми і таке інше.

Після вечері ми разом заварили каву на кухні (звичайно, я дуже пильнував) і понесли її до зали, і вона поставила платівки з джазом, які я їй купив. Ми, власне, сиділи разом на дивані.

Тоді ми грали в шаради; вона показувала всілякі слова, повністю й частинами, а я мав відгадувати. Ні в показуванні, ні у відгадуванні я не був на висоті. Пам’ятаю, вона раз у раз загадувала слово «метелик», а я ніяк не міг його відгадати. Я назвав літак і перебрав усіх відомих мені птахів, урешті вона впала на стілець і заявила, що я безнадійний. Тоді були танці. Вона намагалася навчити мене танцювати під джаз і самбу, але це означало торкатися її, і я все плутав і не потрапляв у ритм. Напевне, вона подумала, що я дуже повільний.

І тут вона сказала, що має на хвилину відійти. Мені це не сподобалось, але я знав, що вниз вона не піде. Я відпустив її нагору і стояв на сходах, так щоб бачити, чи не бавиться вона як-небудь зі світлом (дошки я не пригвинтив, просто забув). Вікно було високе, я знав, що вона не змогла б утекти нечутно, то було б дуже гучно. У кожному разі, вона вийшла й побачила на сходах мене.

— Ти що, не можеш мені довіряти? — трохи різко спитала вона.

Я відповів:

— Ні, це не тому.

Ми пішли назад до зали.

— А чому ж?

— Якби ти втекла зараз, то могла б сказати, що я тримав тебе в полоні. А якщо я відвезу тебе додому, я можу сказати, що тебе відпустив. Я розумію, це дурниці.

Звичайно, я дещо зіграв. То була дуже складна ситуація.

Ну, вона поглянула на мене, а тоді запропонувала:

— Давай поговоримо. Сідай тут, поряд.

Я підійшов і сів.

— Що ти будеш робити, коли я піду?

— Я ще про це не думав, — відповів я.

— Ти бажатимеш і далі мене бачити?

— Звичайно.

— Ти точно збираєшся переїхати до Лондона? Ми зробимо з тебе якусь таку сучасну людину. Когось такого, з ким цікаво поговорити.

— Ти мене соромитимешся перед усіма своїми друзями.

Це все було нереально. Я знав, що вона, як і я, тільки вдає. У мене заболіла голова. Усе йшло не так.

— У мене багато друзів. Знаєш чому? Бо я їх ніколи не соромлюсь. Усілякі там є. Ти загалом не найхимерніша людина. Один є геть аморальний. Але він чудовий художник, і за це ми все йому прощаємо. І йому не соромно. І тобі так треба — не соромитися себе. Я тобі допоможу. Якщо спробувати, буде легко.

Здається, настав той самий час. У кожному разі, уже не було часу чекати.

— Будь ласка, вийди за мене заміж, — сказав я. У мене вже була напоготові обручка в кишені.

Запала тиша.

— Усе, що я маю, — твоє, — додав я.

— Шлюб означає кохання, — промовила вона.

— Я нічого особливого не чекаю. Я не очікую, щоб ти робила щось таке, чого не хочеш. Можеш ходити куди хочеш, учитись і таке інше. Я ні про що не проситиму, крім того, щоб ти назвалася моєю дружиною і жила в моєму домі.

Вона сиділа й дивилася на килим.

— У тебе може бути власна спальня, можеш її замикати на ніч, — продовжував я.

— Але ж це жахливо. Це не по-людськи! Ми ніколи не зрозуміємо одне одного. У нас зовсім різні душі.

— Але і в мене є душа, — сказав я.

— Я оцінюю речі за тим, красиві вони чи некрасиві. Чи ти не розумієш? Не хороші вони чи погані. Просто красиві чи некрасиві. Я розумію, що багато милих і гарних речей некрасиві, а багато нехороших — красиві.

— Ти граєш словами.

Вона тільки зміряла мене поглядом, а тоді всміхнулась і стала біля каміна, дійсно прекрасна. Але вся така далека. Вища.

— Мабуть, ти закохана в Пірса Броутона, — припустив я. Мені хотілося якось її струснути. Вона справді здивувалася.

— Звідки ти про нього знаєш?

Я відповів, що прочитав у газеті.

— Там було сказано, що ви неофіційно заручені, — додав я.

І одразу побачив, що це неправда. Вона тільки розсміялася:

— Оце вже за кого точно не вийшла б. Краще вже пішла б заміж за тебе.

— А чому ж ні?

— Бо не можу взяти шлюб із людиною, щодо якої не почуваю, що в усьому їй належу. Мій дух має бути її духом, моє серце — її серцем, моє тіло — її тілом. І я так само маю відчувати, що вона мені належить.

— Я належу тобі.

— Та ні ж бо! Належати — це двобічна справа. Один щось дарує, а другий приймає дарунок. Ти мені не належиш, бо я не можу тебе прийняти. Я не можу дати тобі нічого натомість.

— Мені багато й не треба.

— Та я знаю. Тобі потрібне тільки те, що я даю в кожному разі: як я виглядаю, розмовляю, рухаюсь. Але я — також і інші речі. Я можу дарувати й інше. А тобі я цього дати не можу, бо тебе не кохаю.

Я запитав:

— Це все змінює, чи не так?

Я встав, моє серце калатало. Вона одразу здогадалася, що в мене на думці, я з її обличчя це зрозумів, але вона вдала, що не розуміє.

— Що ти хочеш сказати?

— Ти сама розумієш, — відповів я.

— Я вийду за тебе заміж. Вийду за тебе, коли захочеш.

— Ха-ха-ха, — відгукнувся я.

— Ти хіба не цього від мене хотів?

— Мабуть, ти думаєш, я не знаю, що тобі не потрібні свідки і таке інше.

— Що?

— Я тобі не вірю ні на гріш.

Вона подивилася на мене так, що мені аж стало погано. Ніби я взагалі не людина. Не насмішкувато. Просто немовби я був узагалі з глибин космосу. Майже зачаровано.