Це змусило її трохи помовчати. Вона продовжила малювати.

Через якийсь час вона сказала:

— Ти мене привіз сюди не тому, що я приваблива.

— На мою думку, ти дуже приваблива, — заперечив я. — Найпривабливіша.

— Ти просто як китайська коробочка, — сказала вона. Вона продовжила малювати і більше вже нічого не говорила. Я намагався продовжити розмову, але вона зауважила, що це псує позування.

Я знаю, що комусь моя поведінка може здатися незвичайною. Я знаю, що більшість чоловіків подумали б про те, як би скористатися ситуацією, і мали б чимало можливостей. Я міг би її приспати. І зробити що захочу, але я не з таких, абсолютно не з таких. Вона була немов якась особлива гусінь, яку треба вигодовувати три місяці, а вона хоче всього досягти за три дні. Я розумів, що це нічого не дасть, а вона завжди так поспішала. Люди сьогодні завжди чогось хочуть, і щойно про це подумають, та й бажають його зразу мати в руках; але я не з таких, я людина старого гарту, мені подобається думати про майбутнє і дати всьому можливість розвиватися скільки йому треба. Помалу їдь, далі заїдеш, як казав дядько Дик, коли вигравав по-серйозному.

Вона ніколи не розуміла, що мені було достатньо її просто мати. Достатньо просто того, що вона в мене була. Нічого робити я не хотів. Мені просто хотілося, щоб вона в мене була і щоб це нарешті було безпечно.

Минуло два чи три дні. Вона говорила мало, але одного разу по обіді спитала:

— Я пожиттєво ув’язнена, так?

Я розумів, що вона просто хотіла побалакати, і нічого не це не відповів.

— Може, знову будемо друзями?

— Я — завжди будь ласка, — погодився я.

— Можна сьогодні ввечері мені помитися?

— Гаразд.

— А можна потім там нагорі посидіти, в кімнаті? Страшенно хочеться чогось нового.

— Побачимо.

Урешті я розпалив камін і все приготував. Подбав, щоб вона більш нічого не змогла підібрати й дати мені по голові. Я не міг гратися, ніби вірю їй так, як раніше.

Ну й вона пішла до ванни, і все було як завжди. Коли вона вийшла, я зв’язав їй руки, а кляп чіпляти не став і пішов за нею вниз. Я помітив, що від неї дуже пахло французькими парфумами, волосся вона підібрала вгору, як раніше, і вдягла біло-фіолетовий халат, який я їй купив. Вона захотіла хересу, який я так і не допив (лишалося ще півпляшки), я налив, і вона стояла біля каміна, дивилася на вогонь, витягала то одну, то другу босу ногу, щоб погріти їх. Ми стояли й випивали; ми ні про що не говорили, але вона якось так дивно на мене поглянула, ніби знала щось таке, чого я не знаю, і це мене знервувало.

Вона випила другу чарку за хвилину, а тоді попросила ще.

— Сідай, — сказала вона, і я сів на диван туди, куди вона показала. Якусь мить вона дивилася, як я там сиджу. Тоді вона стала переді мною, якось дивно поглядаючи на мене і переминаючись із ноги на ногу. І тут підійшла, раз — і сіла мені на коліна. Це захопило мене зненацька. Якимось чином вона перекинула руки через мою голову і раптом поцілувала мене в губи. Тоді поклала мені голову на плече.

— Не напружуйся так, — сказала вона.

Мене немов блискавкою вдарило. Я не міг нічого вдіяти.

— Пригорни мене, — попросила вона. — Ось так. Хіба не гарно? Я не важка? — і вона знову поклала голову мені на плече, а я поклав руку їй на талію. Вона була вся тепла і пахла парфумами, і, треба сказати, халат застібався дуже низько й розлітався вище її колін, але, здається, їй було байдуже, вона просто поклала ноги на диван.

— Що таке? — спитав я.

— Ти такий напружений. Просто розслабся. Немає чого перейматися.

Ну я й намагався, вона спокійно лежала, але я відчував, що в цій ситуації щось не так.

— Чому ти мене не цілуєш?

Я розумів, що справді щось відбувається. Що робити, не знав, поцілував її в маківку.

— Не так.

— Я не хочу, — відмовився я.

Вона підвелася, все ще сидячи на моїх колінах, і подивилася на мене.

— Не хочеш?

Я відвів погляд, це було важко при тому, що вона обвила руками мою шию, і не знав, що сказати, щоб її зупинити.

— Чому ж?

Вона сміялася з мене.

— Я можу занадто далеко зайти, — пояснив я.

— Та і я теж.

Я розумів, що вона сміється, знову кепкує з мене.

— Я знаю, хто я такий, — сказав я.

— Який же?

— Не такий, як тобі подобається.

— Ти хіба не знаєш, що буває такий час, коли кожен чоловік привабливий? Еге ж? — Вона ніби злегка струсонула мою голову, немовби я дурник.

— Не чув про таке.

— Ну а воно отак.

— Мені не подобається те, до чого це веде.

— А мені все одно, до чого воно веде. Який же ти повільний! — і раптом вона мене знову поцілувала, я навіть відчув її язик.

— Хіба не приємно?

Звичайно, я мав сказати: так, звичайно. Я не розумів, що в неї насправді на думці, і це мене нервувало, на додачу до того, що я в кожному разі нервувався через її поцілунки тощо.

— Ну давай же. Спробуй.

І вона розвернула до себе мою голову. Я мав це зробити, і її рот був дуже приємний. Дуже м’який.

Я відчував, що дуже слабкий. Я мав би сказати їй одразу, щоб вона так гидко не поводилася. Але я був дуже слабкий. Немовби робив це проти своєї волі.

Вона знову відкинула голову, і я зміг побачити її обличчя.

— Це ти вперше з дівчиною цілуєшся?

— Не кажи дурниць.

— Ти розслабся. Не нервуйся, не соромся.

Тоді вона потяглася до мене і почала цілувати мене знову з заплющеними очима. Звичайно, вона випила три чарки хересу. Далі вийшов уже геть незручний момент, я відчув себе дуже збудженим, а я завжди розумів (щось таке я чув в армії), що джентльмен володіє собою до певного моменту, тож я просто не знав, що робити. Я подумав, що вона образиться, і намагався сісти рівніше, коли вона відняла від мене свої губи.

— Щось не гаразд? Тобі незручно?

— Так.

Тоді вона встала з моїх колін, зняла руки з моєї шиї, але все одно сіла дуже близько.

— Не розв’яжеш мені руки?

Я встав, мені було соромно, я мусив підійти до вікна і вдати, ніби щось роблю зі шторою, весь цей час вона стежила за мною через спинку дивана, сидячи на ньому з ногами.

— Фердинанде! Щось не гаразд?

— Усе гаразд, — одказав я.

— Немає чого боятися.

— Я не боюся.

— Тоді повертайся. Вимкни світло. Хай буде тільки камін.

Я зробив, як вона сказала, але залишився біля вікна.

— Приходь, — вона так манливо, переконливо це сказала.

Я сказав:

— Так не можна. Ти просто вдаєш.

— Правда?

— Ну ти ж знаєш.

— А чом би тобі не перевірити?

Я не зрушив з місця, весь цей час я розумів, що це велика помилка. Тоді вона встала і підійшла до каміна. Я вже не відчував збудження. Як не дивно, я всередині був зовсім холодний.

— Підійди, присядь тут.

— Мені й тут добре.

Раптом вона підійшла до мене, взяла мене обома руками за руку і потягла до вогню, я дозволив їй себе повести. Там вона витягла руки вперед, вигляд у неї був такий, що я її розв’язав. Вона одразу підійшла впритул і поцілувала мене, для цього вона майже мусила стати навшпиньки.

І тут вона зробила вже геть шокуючу річ.

Я не повірив своїм очам: вона відступила на крок і розв’язала халат — під ним нічого не було. Вона була гола. Я швидко поглянув і відвів погляд, а вона просто стояла там, усміхалась і чекала — це можна було просто відчути, — чекала, що я піду до неї. Вона підвела руки і почала розпускати волосся. Це була навмисна провокація: вона стояла там гола у відблисках вогню. Я не вірив у це, радше був змушений повірити, але я не міг повірити, що це саме те, чим воно здається.

Це було жахливо, мені стало недобре, я відчув, що тремчу, був ладний крізь землю провалитися. То було ще гірше, ніж із повією: ту я не поважав, але з Мірандою я б сорому не переніс.

Ми там стояли, вона просто переді мною струшувала волосся, розпушуючи його, і мені ставало дедалі більш соромно. Далі вона підійшла і почала знімати з мене піджак, краватку, розстібнула один за одним ґудзики на сорочці. Я був як віск у її руках. Тоді вона почала стягувати з мене сорочку.