— Ти думаєш, я не бачу наскрізь твої штучки, — сказав я.

Вона просто промовила:

— Фердинанде! — наче благала. Ще один її акторський хід.

— Ніяких «Фердинанде»! — озвався я.

— Ти обіцяв. Ти не можеш порушити обіцянку.

— Я можу все, що хочу.

— Але я не знаю, чого ти від мене хочеш. Як же я можу довести тобі, що я твій друг, якщо ти мені не даєш такої можливості?

— Замовкни!

І тут вона почала. Я знав, що до цього дійде. Я був до цього готовий, але до звуку машини надворі я готовий не був. Щойно авто наблизилося, вона потяглася ногою до каміна, немовби погрітися, але раптом підчепила й викотила на килим палаючу колоду, і тут же закричала й побігла до вікна, але, побачивши, що віконниці на замку, — до дверей. Та я її наздогнав. Я не взяв той хлороформ, що був у шухляді, бо мав діяти швидко. Вона розвернулась і почала люто дряпатись, я не мав настрою дуже церемонитись, я збив її руки вниз і заткнув рукою рота. Вона виривалася, кусалася, билася, але тієї миті я був у паніці. Я обхопив її навколо плечей і потяг до того комода, де стояла анестезія. Вона побачила, що це, намагалася вивернутися, мотала головою туди-сюди, але я витяг просочений тампон і дав їй подихати. Звичайно, я весь час прислухався. І стежив за колодою, вона дуже диміла, кімната була повна диму. І ось, коли вона вже стала сумирна, я відпустив її і погасив вогонь водою з вази. Я мав діяти дуже швидко, я вирішив знести її вниз, коли матиму час, і так і зробив, поклав її на ліжко, а тоді повернувся нагору перевірити, чи все погасло і чи ніхто не крутиться поблизу.

Я прочинив парадні двері дуже спокійно, надворі нікого видно не було, то все гаразд.

Ну от тоді я пішов знову вниз.

Вона й досі була непритомна, на ліжку. Вона виглядала розкішно, сукня трохи сповзла їй з плеча. Не знаю, що це зі мною сталося, у мене всілякі думки почали виникати, коли я дивився, як вона там лежить. Щось таке, ніби я показав, хто тут господар. Сукня сповзла їй з одного плеча, було видно гумку на одній панчосі. Не знаю, що мені про це нагадало, але я згадав один американський фільм, який я колись бачив (чи то в журналі було), де чоловік привіз п’яну дівчину додому, роздягнув її і поклав у ліжко, нічого такого, він тільки це й зробив, та й усе, і вона прокинулася в його піжамі.

Тож і я так зробив. Зняв із неї сукню, панчохи, а дещо залишив — ліфчик і ще дещо, треба й міру знати. Вона лежала там гарненька, як картинка, в тому, що тітка Енні називала «клаптики з нічого». (Вона казала, що через це жінки почали більше хворіти на рак.) Наче в бікіні.

Цієї нагоди я чекав. Я витяг свій апарат і зробив кілька знімків, міг би й більше, але вона почала ворушитися, тож я мав сховати камеру і швидко вийти.

Я одразу взявся проявляти і друкувати знімки. Вийшло дуже мило. Не надто по-мистецьки, але цікаво.

Я був тої ночі в такому стані, що зовсім не спав. Кілька разів думав, може, знову піти вниз, приспати її і познімати ще, аж до такого додумувався. Але я насправді не такий, я тільки цієї ночі так повівся, бо перебував у сильному напруженні. Та й шампанське вплинуло на мене погано. І те, що вона сказала. І, так би мовити, кульмінація обставин.

Усе вже не буде так, як раніше, попри те що сталося. Якось це все доводило, що нам ніколи не бути разом, що вона ніколи мене не зрозуміє, напевне, вона б сказала, що я ніколи її не зрозумію чи зрозумію, але все одно.

Про те, що я її тоді роздягнув, я потім подумав, що це було не так уже й погано; мало хто зміг би обмежитися лише фотографуванням, це було майже на мою користь.

Я поміркував, що робити, і вирішив, що найкраще буде написати листа. От що я написав:

«Пробач, будь ласка, за минулу ніч, наважуся припустити, ти зараз думаєш, що ніколи мені цього не пробачиш.

Я ж казав, що не вдаватимуся до сили, якщо ти мене не змусиш. Гадаю, ти визнаєш, що змусила мене зробити це своїми діями.

Будь ласка, зрозумій, що я зробив тільки необхідне. Я зняв з тебе сукню, бо подумав, що тобі знову стане погано.

Я виявив до тебе всю можливу в такій ситуації повагу. Будь ласка, віддай мені належне, що я не зайшов так далеко, як багато хто міг на моєму місці.

Більше нічого не скажу. Тільки те, що маю потримати тебе тут трохи довше.

Щиро, і т. д.»

Я не починав лист зі звертання, бо ніяк не міг вирішити, яке воно має бути, «люба Мірандо» мені видавалося якимось фамільярним.

Ну от, я пішов униз і приніс їй снідати. Було саме так, як я думав. Вона сиділа на стільці й дивилася на мене. Я сказав «доброго ранку», але вона не відповіла. Я щось спитав, на зразок: «Тобі пластівців чи рисових кульок?» — а вона просто зміряла мене поглядом. Тож я залишив їй сніданок і лист на таці й почекав за дверима, а коли повернувся, усе було неторкане, лист невідкритий, а вона й далі сиділа і дивилася на мене. Я зрозумів, що розмови не вийде, вона всерйоз затялася.

Так було кілька днів. Я знаю, що вона трохи пила воду. Принаймні раз на день, коли я заносив їй їжу, від якої вона щоразу відмовлялась. Я намагався її переконати. Я знову приніс лист, і цього разу вона вже його прочитала, він був розірваний, тож вона його торкалася. Я випробував усе: говорив лагідно, вдавав, що серджуся, злюся, благав її, але нічого не допомагало. Вона здебільшого сиділа спиною до мене, немовби не чула. Я носив їй особливі ласощі, наприклад шоколад з континенту, ікру, найкращу їжу, яку міг купити (у Льюїсі), але вона не їла нічого.

Я почав по-справжньому хвилюватись. Але ось одного дня я побачив, що вона стоїть на ліжку спиною до мене; проте вона розвернулася, щойно я зайшов, і сказала «доброго ранку». Але дивним тоном. Дуже злим.

— Доброго ранку, — відповів я. — Як приємно знову чути твій голос.

— Правда? То так не буде. Ти жалкуватимеш, що взагалі його чув.

— Поживемо — побачимо.

— Я тебе вб’ю. Я розумію, що ти даси мені померти з голоду. Саме це ти і зробиш.

— Чи ж я тобі їсти не носив усі ці дні?

На це в неї відповіді не було, вона знову, як завжди, зміряла мене поглядом.

— Я в тебе вже не полонена. Ти тримаєш смертника.

— У будь-якому разі, поснідай, — запропонував я.

Ну от, відтоді вона їла нормально, але все було не так, як раніше. Вона майже не розмовляла, а коли говорила, то завжди різко й іронічно, в неї був такий поганий настрій, що поряд із нею неможливо було перебувати. Якщо я залишався на хвилину довше, ніж потрібно, вона взяла за звичку плювати на мене, щоб вигнати. Одного дня невдовзі по тому я приніс їй тарілку чудових грінок із бобами, а вона взяла і жбурнула це просто в мене. Мені захотілося дати їй по голові. Десь на той момент я відчув, що з мене досить, ніякого сенсу я в цьому не бачив, вона й далі отак зі мною поводилася. Схоже, ми зайшли в глухий кут.

І тут одного дня вона нарешті, власне, про щось попросила. Я тоді взяв за правило виходити від неї одразу по вечері, але цього разу вона сказала:

— Зачекай хвилинку. Я хочу помитися.

— Сьогодні це незручно, — відповів я. Я не був до цього готовий.

— Завтра?

— Чом би й ні. Під чесне слово.

— Даю слово, — голос у неї був неприємний, твердий.

Я знав, чого варте її слово.

— І я хочу погуляти зовнішнім підвалом, — вона простягла руки вперед, я їх зв’язав. Уперше за кілька днів я до неї торкнувся. Ну от, я, як завжди, сів на сходи, що вели нагору, а вона за своєю дивною звичкою ходила туди-сюди. Було дуже вітряно, звук долинав аж до підвалу — було чути її кроки і вітер угорі. Вона доволі довго мовчала, але в мене чомусь було відчуття, що вона хоче щось сказати.

— Що, радує тебе твоє життя? — урешті спитала вона.

— Не дуже, — обережно відповів я.

Вона ще двічі пройшлася туди-сюди. Тоді почала мугикати якусь музику.

— Гарна мелодія, — сказав я.

— Тобі подобається?

— Так.

— Тоді мені вона більше не подобається.

Вона ще пройшлася два чи три рази.