Вона намалювала ще кілька моїх портретів, які були цілком гарні, але щось у них мені не подобалося; вона не надто переймалася красивою схожістю, а більше тим, що називала моїм внутрішнім «я», тож інколи так загострювала мій ніс, що вколотися можна, а рот робила вузьким і неприємним, я хочу сказати, гіршим, ніж насправді, я ж бо знаю, що я не красень. Я не наважувався подумати, що буде, коли чотири тижні скінчаться, я просто думав, що посперечаємося, вона образиться, а я зроблю так, що вона залишиться ще на чотири тижні, — я хочу сказати, що маю своєрідну владу над нею, вона зробить те, чого я хочу. Я вже трохи був готовий, що приїде поліція. У мене був жахливий сон однієї ночі, що поліцейські приїхали і я мав убити її до того, як вони зайдуть до кімнати. Це був неначе обов’язок, а для вбивства в мене була тільки подушка. Я бив її й бив, а вона сміялась, а тоді я стрибнув на неї й почав душити, і вона перестала рухатись, а тоді, коли я прибрав подушку, — вона засміялася, вона лише вдала, ніби померла. Я прокинувся спітнілий, мені вперше снилося, що я — вбивця.

Про те, щоб я її відпустив, вона почала говорити за кілька днів до кінця. Вона все повторювала, що нікому не розповість, і, звичайно, я мав погоджуватися, що вірю їй, але розумію, що навіть коли вона й не збиралася, поліція чи батьки все одно домоглися б від неї правди. І вона й далі розводилася, що ми залишимося друзями, що вона допомагатиме мені вибирати картини, познайомить із людьми і дбатиме про мене. У ті дні вона була дуже мила зі мною, звичайно, у неї на те могли бути свої причини.

Нарешті настав той фатальний день (10 листопада, 11-го я мав її відпустити). Перше, що вона запропонувала, коли я приніс їй ранкову каву: може, влаштуємо прощальний вечір?

— Може, й гостей запросимо? — пожартував я. Але, маю додати, не тому, що мені було легко на серці.

— Ні, тільки я і ти. Бо… ну, ми ж уже дійшли до кінця, еге ж?

Вона додала:

— І нагорі, у твоїй їдальні?

На це я погодився. Вибору в мене не було.

Вона дала мені список, що купити в дорогій продуктовій крамниці в Льюїсі, спитала, чи не візьму я херес і пляшку шампанського, і я, звичайно, погодився. Я ніколи ще не бачив її такою схвильованою. Мабуть, я теж хвилювався. Навіть тоді. Я відчував те, що відчувала вона.

Щоб повеселити її, я сказав:

— І неодмінно у вечірній сукні.

А вона додала:

— О, коли б мені гарну сукню. І ще мені потрібна гаряча вода помити голову.

Я пообіцяв:

— Я куплю тобі сукню. Тільки скажи мені спочатку колір і таке інше, я подивлюся, що є в Льюїсі.

Дивно, я був такий обережний і — ось тобі й маєш, — стою, червонію. Вона тільки всміхнулася:

— Я так і знала, що це Льюїс. На одній із подушок була етикетка. І я б хотіла сукню або чорну, або… ні, світло-коричневу, бежеву — почекай-но, — і вона пішла до своїх фарб і змішала кольори, як одного разу до того, коли замовляла мені в Лондоні хустку особливого відтінку. — Отакого кольору, і вона має бути простою, до коліна, не довгою, рукава отакі, — вона намалювала, — або без рукавів, ось таку чи ось таку, — мені завжди подобалося, коли вона малювала. Вона робила це так швидко, легко, було відчуття, що їй не терпілося намалювати те, за що вона взялася.

Звичайно, мої думки того дня були не найщасливіші. Для мене це було все одно що не мати плану. Я не знав, чи вийде так, як я думаю. Я навіть не знав, чи я готовий дотриматись обіцянки, хоча вона мене присилувала її дати, а, як то кажуть, вимушена обіцянка — не обіцянка.

По суті, я поїхав до Брайтона і там, довго повибиравши, побачив у маленькій крамничці саме ту сукню; було видно, що вона дійсно чудова, спочатку вони не хотіли продавати її без примірки, хоча розмір був саме той. Ну от, ідучи туди, де я поставив свій фургон, я пройшов повз іншу крамницю, ювелірну, і раптом мені сяйнула думка, що її б порадував подарунок, а ще він усе полегшить. Там було кольє з сапфірами й діамантами, яке лежало на чорному оксамиті, пам’ятаю, у формі серця — я хочу сказати, що вони таким чином розіклали те кольє. Я поцікавився: воно коштувало триста фунтів, і я ледь не вийшов одразу, але моя щедра натура взяла гору. Адже гроші я мав. Продавщиця приміряла його: воно мало гарний і коштовний вигляд. Вона запевнила: «Камінці маленькі, але всі дуже чистої води, і кольє виконане у вікторіанському стилі». Я згадав, як Міранда колись казала, що любить усе вікторіанське, то це відіграло свою роль. Була, звичайно, деяка проблема з чеком. Спочатку жінка його не взяла, але я запропонував їй зателефонувати до мого банку, і вона швидко заспівала по-іншому. От якби я тут із такою претензією говорив, сказав би, що як лорд Мак-щось там, то напевне… у кожному разі, часу на це я не мав.

Дива просто, як одна думка тягне за собою іншу. Коли я купував кольє, то бачив там і обручки, і в мене виник план: я б міг попросити її вийти за мене заміж, а в разі відмови й далі тримати її в себе. Це могло б допомогти. Я знав, що вона не погодиться. Тож обручку купив. Вона була дуже гарна, але не дуже дорога. Так, показати.

Повернувшись додому, я кольє помив (мені не подобалося думати, що воно торкалося шкіри іншої жінки) і сховав так, щоб у слушну хвилину дістати. Тоді приготував усе, про що вона казала: були квіти, пляшки я поставив на бічний столик, накрив стіл як у гранд-готелі, звичайно, з усією обережністю, як завжди. Ми домовилися, що о сьомій я спущуся по неї. Після того як приніс їй покупки, я мав до того часу на неї не дивитися, достоту як перед весіллям.

Я вирішив, що цього разу зроблю виняток і поведу її нагору без кляпа і з розв’язаними руками, ризикну, але пильнуватиму її, а хлороформ і тетрахлорметан матиму напохваті на випадок чого. Наприклад, хтось постукає у двері, і тоді я скористаюся хлороформом і швиденько зв’яжу її й заткну їй рота на кухні, а тоді відчиню.

І ось о сьомій я, вбраний у найкращий костюм, найкращу сорочку з новою краваткою, яку спеціально купив, спустився до неї. Йшов дощ, і це було якраз на краще. Вона змусила мене почекати хвилин із десять, а тоді вийшла. Я був такий вражений, що вона могла мене звалити з ніг дотиком пір’їни. На мить мені здалося, що це не вона, так вона змінилася. Вона пахла французькими парфумами, які я подарував їй, вона вперше нафарбувалася, відколи почала жити в мене; на ній була та сукня, і вона дійсно личила їй, кремового кольору, дуже проста, але вишукана, з відкритими руками й шиєю. То була зовсім не дівоча сукня, вона виглядала як справжня жінка. Волосся вона підняла у високу зачіску, з якою я її раніше не бачив, дуже елегантну. У стилі ампір, як вона пояснила. Вона була точно як якась фотомодель із журналу; мене глибоко вразило те, як вона могла виглядати, коли хотіла. Пам’ятаю, очі в неї теж були якісь інакші, вона намалювала навколо них чорні лінії і мала витончений вигляд. От саме витончений. Звичайно, сам я від того почувався незграбним і ніяковів. Таке саме відчуття в мене було, коли я бачив, як із лялечки виходить імаго, а тоді я маю його вбити… я хочу сказати, краса сплутує всі думки, і не розумієш, що ти збирався робити, що маєш зробити.

— Ну як? — спитала вона.

Вона покрутилася переді мною, показалася.

— Дуже гарно, — оцінив я.

— Це й усе? — Вона поглянула на мене спідлоба. Вигляд вона мала просто блискучий.

— Прекрасно, — повторив я. Я не знав, що сказати, хотів дивитися на неї весь час і не міг. Я навіть чогось ніби злякався.

Я хочу зізнатися, ми здавалися ще дальшими одне від одного, ніж завжди. І я дедалі сильніше відчував, що не можу її відпустити.

— Ну що, ходімо нагору?

— Ні мотузків, ні кляпу?

— Уже пізно, — сказав я. — Уже все.

— Я думаю, те, що ти робиш сьогодні і зробиш завтра, буде одним із твоїх найкращих учинків.

— І однією з найсумніших речей, — не втримався я.

— Ні, ні. Це початок нового життя. І нового тебе, — вона взяла мене під руку і повела нагору.

Надворі була злива, і вона тільки раз вдихнула, перш ніж пройти на кухню і до зали через їдальню.