Я вийшов зі спальні й улігся на матрац у кімнаті Теодора. Через п’ять хвилин почув, як тихо бухнули двері балкона, після чого все стихло. Підклавши руки під голову, я втупився у стелю.

Чому зараз, коли все закінчилось?

Чому не тоді, коли його викрали?

Таке буває. Ти просто знаєш, що щось не так. Відчуваєш, не потребуючи раціонального пояснення.

У середу, 17 червня, коли стан Теодора більш-менш нормалізувався, ми з Євою все ще лишалися вдома, і взаємна неприязнь, раніше витіснена на другий план, зблякла на тлі тривоги за сина, виявилася на повну. Я нарешті позбувся нервового напруження, що холодною вібрацією пронизувало тіло від часу викрадення, та почав якось відсторонено обмірковувати події попередніх тижнів. У голові накопичилася маса химерних, на перший погляд, непов’язаних епізодів. Вони щільно перепліталися між собою, хоч їхні кінці теліпались у свідомості, немов незакріплені й пошарпані вітром мотузки: відсутність Євиної машини біля «Чорної перлини» в ніч із першого на друге червня; брехня про проведені на роботі нічні години; купівля двох суконь після розсилання колекторами всім Євиним друзям повідомлення про банківський борг; непоясненне відсторонення під час пошуків Теодора; те, що дружина почала курити після повернення Тео; і, звісно, залишена в шортах записка — СПОДІВАЮСЯ, ЦЕ БУЛО ВОСТАННЄ, — а також гіпертрофована реакція на неї, про яку ми не обмовилися й словом. Я остерігався навіть подумки озвучувати запитання, що роїлися у підсвідомості.

Забагато пазлів, які нібито нікуди не пасували.

Ця невикінченість тліла в мені впродовж дня. Під вечір сумніви вже не давали всидіти на місці. Відтак, я вирішив, що мушу побачити Євину переписку в соцмережах. Докоряйте мені, зневажайте, говоріть, що це підло, жалюгідно й узагалі не гідний чоловіка вчинок. Я не заперечуватиму. Начхати! У той момент я більше не міг і не хотів себе стримувати.

Щоби дістатися до переписки, потрібно було зламати Євин акаунт у «ВКонтакті» чи Facebook. У Twitter, як я знав, дружина заходила нечасто. Є сервіси, що за порівняно незначну платню дають змогу вдертись до акаунта. Звісно, якщо пароль не надто складний. Я до послуг таких ніколи не вдавався. По-перше, тому що нинішні соціальні мережі оснащено розвинутими системами захисту, що майже завжди повідомляють користувача про несанкціонований доступ до акаунта. По-друге, колись давно я випадково довідався modus operandi[40], за яким Єва вигадує свої паролі. Це сталося років п’ять тому — до того як ми придбали Блакитного Монстра, але по тому, як Єва вийшла на роботу після декретної відпустки. Дружина зателефонувала мені з «Чорної перлини», попросила продиктувати з її сторінки у «ВК» надісланий через приватні повідомлення номер чийогось мобільного. Чи то щось трапилося з її смартфоном, тож Єва не мала доступу до Інтернету, чи то просто через брак часу, я не пам’ятаю. Вона назвала свій пароль — rivne15072010. Через кілька місяців, коли тріщини в наших стосунках розрослися так, що мені більше не вдавалося їх ігнорувати, я спробував відкрити її акаунт, скориставшись тією самою комбінацією. Система відмовила в доступі: Єва змінила пароль. Я викинув із голови хворобливе бажання покопирсатися в її переписці, доки на початку грудня 2011-го випадково не дізнався частину її нового пароля. Ми втрьох — разом із півторарічним Тео — їхали до «Велмарта» скупитися. Єва сиділа обабіч мене, Теодор крутився у спеціальному кріселку, закріпленому на задньому сидінні. Дружина тримала в руках смартфон і вводила пароль. Під час натискання літери підсвічувались, і я краєм ока зміг вихопити кілька перших: z, a, t, o. Далі були ще літери й купа цифр, які я не розгледів, та цього виявилося достатньо: z-a-t-o. До мене раптом дійшло — zatoka. Затока Одеської області, де ми відпочивали влітку того року! Наступного дня, залишившись удома з Теодором, я спробував дібрати пароль. Просто з цікавості — на той час нічого особливого не шукав. Я припустив, що останні цифри в паролі — це 062011, червень 2011 року. На стартовій сторінці «ВК» вказав zatoka062011 і натиснув «Увійти» — система повідомила, що пароль неправильний. Отже, мали бути ще цифри, які позначали день, а ми з Євою не так довго пробули в Затоці, щоб я не зміг їх дібрати. За другим разом, ввівши zatoka28062011, я потрапив на сторінку дружини. Тепер розумієте? Євині паролі були складними, проте щоб їх запам’ятати, вона застосувала один і той самий шаблон: назва міста плюс дата, яку важко забути. rivne15072010 — це Рівне плюс день народження Теодора. zatoka28062011 — Затока плюс день, коли ми, захмелілі, танцювали на пляжі. Такі паролі важко зламати й водночас легко втримувати в голові.

Чому я вирішив, що Єва до сьогодні використовує свій modus operandi? У день викрадення Тео ми обоє сиділи в дитячій кімнаті та розсилали повідомлення про зникнення сина. Я — на ліжку Тео; Єва — на підлозі. Для входу в Facebook Єва набрала пароль. Спершу я не надав цьому значення. Але тепер, коли Теодор повернувся, а ми всі помалу видихнули, я замислився. Якщо вона працювала за своїм ноутом, то навіщо їй вводити пароль? Єдине можливе пояснення — вона його нещодавно змінила. Сидячи вище за неї, я зміг підглянути перші символи. Зафіксувавши у пам’яті клавіші, якими пробіглися її пальці, я подивився на свою клавіатуру: л, ш, у, и або м. Латиницею — k, i, e, b чи v. Тобто місто було kiev. А дата?

У середу ввечері Єва залишилась у кімнаті з Тео, щось читала йому, а я, забравши ноут, зачинився в залі. Намагався вирахувати, коли Єва востаннє бувала в Києві. Півроку тому? Рік? І що там могло статися? Що аж так вразило її в Києві, щоби примусити змінити пароль? Нічого путнього на думку не спадало. Я налаштувався послідовно, починаючи, скажімо, із серпня 2014-го, перебирати дати, коли раптом усвідомив, що цифри у зміненому паролі не обов’язково мусять стосуватися поїздки до Києва. Можливо, дата вказує на подію тут, у Рівному, просто якось пов’язану з Києвом. Або з кимось, хто живе у Києві. Серце неспокійно заметалося в грудях. Я знову пригадав ніч, коли заїхав по Єву до «Чорної перлини». Сів обличчям до дверей кімнати — щоби, опинившись у залі, дружина ненароком не побачила екран мого ноута, — вийшов зі свого акаунта в Facebook, увів Євин логін, після чого набрав пароль kiev01062015. Безрезультатно. kiev02062015. Безрезультатно. Почухав голову. Кілька секунд бездумно телющився в екран, потім у пам’яті сплив епізод, коли я натрапив у Facebook на нову фотографію Пашки Новака. Коли це сталося? Здається, у п’ятницю, 5 червня, наступного дня після сутички з Русланом Костюком. Я написав у рядку для пароля kiev05062015. Нічого не змінилося: «Please, re-enter your password. The password you entered is incorrect. Please try again (make sure your caps lock is off)». «Стоп! — проскочило в голові. — Це ж я знайшов фотографію у п’ятницю, а завантажили її раніше — 3 червня». Ні на що не сподіваючись, я спробував ще раз, надрукував: kiev03062015. Екран став білим, а за кілька секунд у лівому верхньому куті браузера висвітився запит щодо мого бажання, щоб Mozilla Firefox запам’ятав пароль. За мить переді мною розгорнулася стрічка новин Євиного акаунта.

Серце гарячою грудкою підперло горло. Я не вірив, що все виявиться аж так просто.

Упродовж наступних п’яти хвилин я пробіг очима приватні повідомлення та не виокремив вартого уваги. Переважно співчуття та поради з приводу Теодора. З давніших — кілька діалогів про замовлення аніматорів і музикантів.

Я вийшов із Facebook, відкрив нову вкладку й опинився на стартовій сторінці у «ВК». Набрав Євин логін, а за ним — той самий пароль: kiev03062015. Вікно блимнуло, після чого у верхньому лівому куті з’явилася фотографія Єви. Чорт забирай, подіяло! Дружина використовувала однаковий пароль для різних соціальних мереж. Я перейшов до розділу «Мої Повідомлення». Вгорі — як і у Facebook — співчуття через Тео. Трохи нижче погляд наштовхнувся на розмову із користувачем Ray Cooper. Із грудей мені на шию, підборіддя та потилицю поповзли гарячі щупальці. Я прикусив губу, потому, клацнувши мишею, розкрив діалог. Він виявився коротким. Найперше повідомлення датовано 6 червня. Нічого раніше за 6 червня не було, тобто дружина регулярно підчищала переписку. Спохмурнівши, я почав читати.