Ще одна проблема: нам із Євою доведеться розлучитися. І я уявлення не мав, із чого почати й за що хапатися. А раптом Єва наполягатиме на опіці над Теодором і справа дійде до суду? Що тоді? Знову в усьому зізнаватися?
Від усього цього розколювалася голова. Тому впродовж перших двох днів на квартирі в мами я лишав усе, як є. Дозволяв життю тягти мене за течією, сподіваючись, що мене несе вперед — до чогось кращого, до нових, ще поки невидимих за горизонтом звершень, — а не закручує у зливі унітаза. Загалом небажання вирішувати проблеми в надії, що з часом вони владнаються самі по собі, виявилося не найгіршим рішенням. Воно взагалі було б чудовим, якби не Теодор, який щовечора перед сном запитував, коли ми повернемося до мами.
У п’ятницю, 12-го, з Києва приїхав Ромич. Увечері ми набрались наче свині — на двох уграли півтори пляшки віскі Duncan Taylor, — і я розказав йому про Єву, Новака та відеозапис. Спочатку Цезар рвався в бій, погрожуючи вибити з Новака все лайно, та що більше я говорив, то більше пригасав його запал. Як юрист він розумів, що справа приречена. Під кінець, понуро звісивши голову, Ромич порадив мені кудись податися. Просто звалити й забути про все.
Увесь суботній ранок я блював. Цезар, на диво, знайшов у собі сили з’їздити до квартири на Грушевського та забрати звідти мій ноутбук, а також речі й іграшки Тео. У неділю, перед від’їздом Ромича до Києва, ми ще раз зустрілись, і я попередив, що, можливо, на якийсь час вирушу з малим до Америки. Він запитав, чи в мене реально є така можливість, на що я кивнув. Більше Цезар нічого не запитував.
Хоч я і переконував себе, що погодився на пропозицію Лізи Джин Торнтон заради Теодора, проте в душі визнавав, що насправді втікав від власних проблем. Ромич наче прочитав мої думки: я хотів забратися геть із Рівного, не думати про Єву, не картати себе через безсилля та неспроможність помститися Новаку, не заморочуватися з квартирами, розлученням і можливим судом, не вигадувати щодня, що казати матері. Я волів узяти паузу та хоч на трохи відсторонитися від усього цього лайна. Адже до від’їзду та ще тривалий час після прильоту до Балтимора я вірив, що вчинив правильно.
Понеділок, 15 червня, 19:30.
— Зачекайте, — зображення «підвисало», і Ліза на екрані рухалася ривками, що, втім, не приховувало, як вона заметушилася. — Будь ласка, не вимикайтеся, я зараз підійду.
Я кивнув. Американка зникла й за кілька хвилин привела двох чоловіків. Одного я впізнав — Ґарет Джонсон. Зім’яті штани, світла класична сорочка із закоченими рукавами. Другий виглядав відчутно старшим, років на п’ятдесят: високий, із невеликим черевцем, тонкими, обрамленими дужками глибоких зморщок губами та цілковито лисою, аж блискучою головою.
Ліза сіла за стіл, поправила камеру.
— Ви впевнені?
Вона не стала відрекомендовувати голомозого.
— Так, — повторив я. — Я згоден. За двох умов.
— Ми вас слухаємо.
— Перша: ви повинні гарантувати, що я вільний повернутися до України будь-якої миті, коли побажаю. Будь-якого дня, будь-якої години.
— У вас буде зворотній квиток із вільною датою… — почала Торнтон.
Я змахнув рукою, роздратований, що мене перебили.
— Ідеться не про зворотній квиток. Ідеться про свободу пересування. Я хочу, щоб ви, — я тицьнув пальцем в екран, — ви особисто повідомили посла України в США про мій приїзд. Він мусить знати про мене, про мого сина, про мету нашого приїзду та наше місцеперебування. Я хочу, щоб ви пам’ятали: у разі потреби я звернуся до посольства по допомогу. Із цим також пов’язані моя повна поінформованість і абсолютний контроль над усім, що стосуватиметься Теодора. Затямте: ви не маєте права навіть хусточку подати, щоб він висякався, не спитавши попередньо дозволу в мене. Якщо ви спробуєте зробити щось, на що я не дав дозволу, я телефоную послу й ми з вами прощаємось. Якщо я запідозрю, що ви щось приховуєте, я телефоную послу й ми з вами прощаємось. Зрозуміло?
Ліза зиркнула на високого чоловіка, що, склавши руки на грудях, стояв за агентом Джонсоном. З такої відстані я не міг розрізнити кольору його очей. Він кивнув.
— Добре, — сказала Ліза, — ми повідомимо посольство. Яка друга умова?
Я звів брови на переніссі.
— Моя дружина… Єва Лауда… на ній кредит. На машину. Вам це відомо?
Ліза кинула швидкий погляд на Ґарета.
— Так, відомо.
— Я хочу, щоб ви його виплатили. Повністю. До останнього євро.
Брови американки здивовано вигнулися.
— Я не розумію, як це пов’язано…
— Ніяк це, на хрін, не пов’язано, — обірвав її я. — Якщо вам треба, щоб я поїхав, ви мусите заплатити цей кредит.
Усе повторилося: поворот голови до довготелесого, його стриманий кивок.
— Добре, ми згодні.
Кілька секунд усі мовчали. Зрештою я знизав плечима й утомлено проказав:
— Тоді все.
Чоловік із виголеною до блиску головою сухо посміхнувся. Дужки довкола губів стали виразнішими:
— Будемо раді вас бачити, пане Белінськи.
Він поплескав Ґарета по плечі та зник з екрана.
Нам усе ж довелося зустрітися до вильоту. Дитячий закордонний паспорт Теодора був готовий 23 червня. Наступного дня, в середу, мені зателефонували з посольства Сполучених Штатів і повідомили, що формальності вирішено, я можу забрати візу. Єдина проблема полягала в тому, що я не міг вивезти сина за межі країни без письмового дозволу його матері.
Я повернувся з Києва у четвер увечері та — знадобилося кілька годин, щоб побороти себе, — зателефонував Єві. Набрехав про родичів у Сполучених Штатах, про те, що везу Тео на якийсь час на лікування, й пояснив, що мені потрібна її формальна згода.
— Я хочу побачити Теодора, — позбавленим емоцій голосом проказала вона.
— Забудь, — я ледве говорив, так сіпалось обличчя. — Після того що сталося, я не віддам його тобі. Просто забудь! Ти навіть не торкнешся до нього!
— Я не прошу багато, — її голос ламався. — Дозволь мені зустрітися з ним до виїзду.
— Ні! Як ти можеш просити про таке після того, що сталося?
Єва схлипнула:
— Те, що відбулося між нами, його не стосується.
— Його викрали! — закричав я. — Його викрав той непотріб, з яким ти спала! Якби в малого був нежить, він би задихнувся зі скотчем на роті в тому довбаному ліфті! Як це, на хрін, може його не стосуватися?!
— Я не хотіла!
— Я тебе ненавиджу!
Ми все дужче й дужче розпалювалися.
— Невже ти думаєш, що я… — Єва, захлинаючись, ридала. — Якби я знала, я б не змогла… Я не думала, що все так обернеться… Я все підпишу, зроблю, що захочеш, але дай мені побачитися з ним. Один раз — і все. Я прошу тебе — єдиний раз!
Щось усередині мене обірвалося. Гнів вичах.
— Одна година. Завтра ввечері.
— Добре, — вона по-дитячому безпорадно шморгнула.
— Він буде з моєю матір’ю.
— Так.
— І спробуй лише відмовляти його від поїздки!
— Я не буду. Обіцяю, що не буду.
Я розірвав зв’язок і відкинув телефон подалі від себе.
У п’ятницю ввечері Єва, Теодор і моя мама повечеряли в ресторані New York Street Pizza в торговому комплексі «Злата Плаза». Після вечері Єва завела малого на третій поверх до «Леопарку», втім, Тео не мав бажання гасати лабіринтом чи з’їжджати на гірках. О 21:00 мама з малим уже були вдома.
Наступного ранку, в суботу, ми з Євою зустрілися в нотаріуса. Щойно я побачив її, м’язи грудей, живота й стегон болюче напружилися, а стравохід обпекло щось гаряче, немов ковток віскі.
Вона прийшла в легкому платті блідо-рожевого кольору з тонким білим паском і в бежевих туфлях на високому підборі-шпильці. Гарна, як завжди, і водночас якась наче розчавлена. Якби замість рожевого вдягнула чорне плаття, хтось сторонній, напевно, припустив би, що повернулася з похорону. Вона мовчки підписала папери, після чого ми разом вийшли на вулицю.
— Я закрив кредит, — сказав я.
Над нами розкинулося небо кольору вилинялих джинсів. Повітря аж світилося, звідкись долітав запах квітів. Я не дивився на Єву, тож не знав її реакції.