— Звідки гроші? — зрештою озвалася вона.

Я спершу хотів відповісти «нізвідки», та передумав.

— Це не мої. Вважай, що гроші Тео.

Вона не стала розпитувати. За мить я таки відважився повернути голову й поглянути на неї. Розфокусованим, незрячим поглядом Єва тупилася поперед себе, обома руками стискаючи тонку ручку бежевої, під колір туфлів і плаття, сумочки.

— Не говори йому про мене погано, — тремтячим голосом попросила вона.

— Я не говоритиму йому про тебе взагалі.

Вона не зронила більше ні слова. Не виказала розчарування чи обурення, не поцікавилася, коли ми летимо та коли я планую повернутися.

Нічого більше. Все. Кінець. Ще кілька секунд я постояв упівоберту до неї, чекаючи невідомо на що, а потім закрокував геть.

Ліза Торнтон замовила квитки на 29 червня. «Австрійські Авіалінії» зі Львова до Вашингтона з пересадкою у Відні. До цього часу Теодор достатньо зміцнів, щоби витримати трансатлантичний переліт. Принаймні мені так здавалося. Я поступово розтлумачував йому, що ми їдемо до іншої країни, за океан, що летітимемо літаком, що там, де житимемо, люди розмовлятимуть іншою мовою, й узагалі там будемо лише я та він і більше нікого знайомого. Проблем не виникало. Тео довіряв мені та, схоже, вважав майбутню подорож чимось на кшталт чергового спільного виїзду в місто, лишень не машиною, а літаком, і трохи на довше, ніж ми зазвичай каталися. Важче було пояснити, чому ми не можемо взяти із собою його маму.

Ніч із 28-го на 29 червня я пролежав без сну. Рано-вранці ми потягом вирушали до Львова. Мама з Теодором спала на дивані в кімнаті. Я крутився на розкладачці в кухні. Після півночі, збагнувши, що заснути не вдасться, потягнувся до ноута. Півгодини переглядав старі фотографії — випускний у школі, Острозька академія, Китай, прогулянки з Тео, — а потім чогось згадав про записи, що стосувалися Пейтона Норвуда, в історії пошуку Google. Як і два тижні тому, розкрив розділ «Історія активності в Інтернеті та додатках», вибрав 10 червня та прокрутив історію до запитів про агента Норвуда. Секунд тридцять дивився на них, після чого взявся прокручувати записи. 9 червня… 8 червня… 7 червня… Запитів виявилося небагато (тими днями я мало сидів за ноутбуком), і серед них — жодного мені цікавого. Я поступово дійшов до 31 травня й уже хотів закрити історію, коли раптом наштовхнувся на низку фраз, які ніколи не вводив у Google. Просто не міг уводити.

пошук alvaro llorente 17:57

пошук san juan de la costa firefight 17:44

пошук diego medran san juan de la costa 17:42

пошук diego medran dead 17:41

пошук diego medran 17:41

Розгорнувши нову вкладку, я зайшов у Google та по черзі повторив усі запити. Лише на один — san juan de la costa firefight[41] — сервер видав осмислені результати. Першими йшли кілька раніше переглянутих статей про сутичку між ФБР і наркоторговцями під час операції з вилучення кокаїну в затоці Каліфорнія неподалік мексиканського селища Сан-Хуан-де-ла-Коста. Я пробіг очима ще кілька статей із другої, третьої та четвертої сторінок результатів, але нічого нового не довідався. Решта запитів виводили на Facebook- і Twitter-акаунти два десятки розкиданих по світу людей. Навіть якщо серед результатів і була цінна інформація, я не мав жодного шансу виокремити її з фонового шуму. Попри це у записнику на смартфоні занотував: Дієго Медран, Альваро Льйоренте. Відчував, що імена знадобляться. Потім іще майже годину вивчав історію пошуку. Дійшов аж до 13 березня, та більше нічого не виявив. О пів на четверту я вимкнув ноут, прийняв душ, заварив міцної кави та почав збиратися.

Виліт із Відня затримували. Посадку завершили вчасно, проте о 15:20, коли ми вже вирулювали на зліт, літак несподівано зупинився. Пілот по інтеркому оголосив, що виявив незначну несправність і змушений повернутись до термінала для перевірки. Велетенський Boeing 767 незграбно розвернувся та посунув до аеропорту. Було трохи спекотно — система охолодження ще не встигла охолодити нагрітий полудневим сонцем фюзеляж, — і я нишком спостерігав за Тео. Малюк не виглядав утомленим, навпаки — чи не вперше за два тижні він неспокійно крутився в кріслі, з цікавістю визираючи в ілюмінатор. Михалич сидів праворуч від малого, під поясом безпеки, тобто, як і Тео, — пристебнутий. Нам пощастило з місцями — біля вікон, одразу за правим крилом. Лайнер проминув пасажирські термінали й зупинився біля ремонтного ангара. До крила з нашого правого боку підкотив механічний підйомник з одягненим у синю спецівку технічним працівником у металевій люльці. Теодор буквально приклеївся до ілюмінатора. Двигуни затихли, ремонтник зник під крилом і не з’являвся хвилин десять. Зрештою підйомник від’їхав, капітан перепросив за затримку, й Boeing попрямував назад до злітної смуги.

Тео повернувся до мене:

— Що ти слухаєш?

— Джаз. Хочеш дам тобі послухати? — я вийняв і простягнув йому навушник.

Хлопчак кивнув.

— Твоєму дідові дуже подобався джаз.

Я вставив навушник у його ліве вушко.

— Дід Лаврентій?

— Ні. Дід Лаврентій — це мамин тато. У тебе є ще один дідусь… ну… — я не зміг договорити.

— Твій тато? — замість мене доказав малий.

— Ага. Його ім’я Євген. Дід Женя.

— А де зараз дід Женя?

— Я… не знаю. Він пішов. Одного дня він просто пішов від моєї мами — твоєї бабусі Каті. І мені невідомо, де він зараз.

— Так, як ми пішли від мами?

Я збагнув, що прикусив нижню губу лише тоді, коли відчув у роті сталево-кислий присмак крові.

— Десь так. Приблизно…

767-й застиг, вирівнявшись уздовж осі злітної смуги. Салоном прокотилося скрипуче: «Cabin crew, seats for departure[42]». Двигуни заревли, літак затремтів, рвонув уперед. Прискорення м’яко втиснуло моє тіло в крісло. Тео висмикнув навушник із вуха, неначе заспокоюючи, погладив Юаня Михайловича та прикипів до ілюмінатора.

За хвилину лайнер став на крило та почав набирати висоту.

Шасі широкофюзеляжного літака «Австрійських Авіаліній» торкнулись асфальтового покриття злітно-посадкової смуги 33L у міжнародному аеропорті імені Тарґуда Маршалла[43] о 20:05 за східноамериканським часом. Незважаючи на формальну приписку аеропорту до американської столиці, він обслуговував і Вашингтон, і Балтимор, причому був розташований значно ближче до останнього. Посадка пройшла м’яко — ні хмари, ні вітер не заважали. Торкаючись головами, ми з Тео визирали крізь ілюмінатор. Занурене в оранжеву імлу призахідне сонце вкривало позолотою вигнуті в різні боки «лапи» терміналів А та В. Попід довжелезними скляними будівлями стояло сім чи вісім синьо-червоних Boeing 737 компанії Southwest Airlines[44]. Наш лайнер загальмував, розвернувся та потягся на північний схід. Він проминув термінали C та D, крунув на північний захід і через хвилину зупинився навпроти одного з вільних ґейтів міжнародного термінала Е.

Під час десятигодинного перельоту я трохи поспав. Тео, на відміну від мене, за майже двадцять годин у дорозі ні на мить не склепив очей. Стоячи в черзі перед лінією паспортного контролю, малюк позіхав і тицявся носом мені в ногу.

— Втомився?

Хлопчак заперечно мотнув головою. А потім, подивившись на затиснутого під пахвою плюшевого коалу, сказав:

— Юань утомився.

«Отже, таки втомився».