— Хто такий Дієго Медран? — запитав я.

— Перепрошую? — озирнулась американка.

— Ви знаєте, хто такий Дієго Медран? Це ім’я вам відоме?

Ліза заперечно мотнула головою:

— Уперше чую.

— А Альваро… — я забув прізвище, — чекайте. — Швидко дістав смартфон, підглянув і доказав: — Альваро Льйоренте?

— Ні, — відповіла Ліза.

— Можна перевірити, — кинув Ґарет Джонсон.

Він витягнув із-під сидіння потертий планшет, поклав його на праве стегно й увімкнув. Не дивлячись, увів пароль. Потім, торкнувшись екрана пальцем, запустив якийсь додаток. За мить на планшеті відкрилося синьо-сіре діалогове вікно із рядком для запитів у лівій частині та синьою з жовтими зірками печаткою — логотипом ФБР — у правій. Ґарет зиркнув на мене у дзеркальце заднього огляду:

— Продиктуйте по літерах.

Я продиктував перше ім’я:

— Ді-ай-і-джі-оу Ем-і-ді-ар-ей-ен.

Ґарет літера за літерою заповнив пошуковий рядок і натиснув кнопку зі стилізованим зображенням збільшувальної лупи. Менш ніж за секунду на екрані зринула фотографія давно нестриженого чорнявого латиноамериканця зі шрамом над правою бровою та низкою сережок у нижній губі. Я подався вперед, просунувши голову в проміжок між передніми сидіннями, та праворуч від фотографії прочитав:

DIEGO MEDRAN

CARTEL: Cártel de Tijuana

ALIASES: El Barán

DOB: April 21, 1979

ALT. DOB: December 11, 1977

POB: Tijuana, Mexico

NATIONALITY: Mexican

CITIZENSHIP: Mexico

HEIGHT: 6 feet 1 inch

WEIGHT: 198 pounds

HAIR COLOR: Black

EYE COLOR: Brown[49]

Нижче йшов текст дрібнішими літерами, проте сфокусувати на ньому погляд не вдавалося. Заважала вібрація автомобіля, що через ногу агента передавалася на планшет. Утім, дещо я все ж помітив. Зліва під фотографією червонів напис: eliminated[50].

— Притримай кермо, — попросив Ґарет.

Ліза зосереджено кивнула й поклала ліву руку на кермо. Джонсон підніс планшет до очей і, насупившись, пробіг очима текст. Потім різко озирнувся на мене:

— Яке друге ім’я, що ви назвали?

— Альваро Льйоренте. На початку подвійне «ел».

Джонсон кивнув, надрукував ім’я й повторив запит. Система миттєво вивела на екран потрібний профайл. Я витягнув шию. З фотографії на мене зухвало щирився лисий здоровань із жовтими зубами та підплилими кров’ю витрішкуватими очиськами. Жирові складки, неначе здохлі змії, грубими кільцями огортали колоноподібну шию. Щоки, вилиці, скроні та лоб здавалися фіолетовими від витатуйованих візерунків. Із написів розрізнив небагато: праворуч від фото — ALVARO LLORENTE, Cártel de Tijuana, під фотографією — eliminated. Також ліквідований.

— Що там? — запитала Ліза, не знімаючи руку з керма.

— Це бійці Тіхуанського наркокартелю. Обоє загинули під час спецоперації біля Сан-Хуан-де-ла-Коста. Льйоренте застрелив снайпер, Медран отримав поранення в шию та помер до надання допомоги.

Джонсон узяв кермо у свої руки. Ліза повернулася до мене.

— Звідки вам відомі ці імена? — ще не дочекавшись відповіді, жінка глянула на Тео. — Ваш син?..

Я знизав плечима:

— Перед викраденням Тео хтось на моєму ноуті шукав інформацію про федерала, якому було надіслано попередження про теракти у Вашингтоні. Я виявив записи в історії Google. Перед вильотом вирішив більш детально вивчити історію пошуку й натрапив на цих двох, Медрана та Льйоренте, проте уявлення не мав, що вони наркоторговці. Інформацію про них намагалися знайти за день після стрілянини в бухті біля Сан-Хуан-де-ла-Коста.

Ліза переводила погляд із мене на сина й назад. Теодора наша розмова не цікавила. Він тримав спину рівно, ліву руку — на підлокітникові й без особливої цікавості спостерігав за деревами на узбіччі. У такій великій машині хлопчак здавався особливо маленьким.

Ми промчали повз трирівневу розв’язку — одна дорога промайнула попід нами, ще одна, трохи далі, естакадою вигиналась над трьома смугами I-795. Знаки вказували на наближення до Рейстерстауна[51], проте будівлі не проглядалися.

— Запитів було п’ять, — продовжив я, — й у мене склалося враження, наче той, хто шукав інформацію про мексиканців, хотів переконатися, що вони мертві.

Ґарет Джонсон пирхнув і похитав головою. Я зустрівся з його очима в дзеркалі заднього огляду. «Нібито те, що відбувалося до цього, тебе не бентежило».

— Чому ви так вирішили? — промовила Ліза.

— Я бачив запити на кшталт diego medran dead, san juan de la costa firefight.

Ліза та Ґарет обмінялися поглядами.

— Треба поговорити з Норвудом, — сказала американка.

Джонсон кивнув. Потім, не обертаючись, поцікавився:

— А запитів, пов’язаних із терактами, не знайши?

— Ні. Я прогорнув історію аж до початку березня.

І-795 поступово забирала на північ. Ми проскочили знак Hampstead — Manchester — EXIT 9A, через кілька сотень метрів з’їхали з магістралі на виїзді 9B й повернули на захід — на шосе MD 140. Ще за кілька кілометрів Джонсон з’їхав з MD 140 та скерував Chevrolet Suburban на південь.

Дорога стала вужчою — по одній смузі в кожен напрямок, — а краєвид за вікнами іншим. Дерев поменшало, а ті, що лишились, видавалися протиприродно випещеними. «Підстрижені, мов пуделі перед виставкою», — подумав я. Вузька асфальтівка тягнулася поміж плескатими пагорбами, вкритими одноманітним, насичено-зеленим трав’яним килимом. Через ядучий колір і майже повну відсутність відтінків, трава, як і дерева, виглядала штучною, немов намальованою. У тих місцях, де дерева відступали від дороги, Suburban начебто котився щойно обробленим газонокосаркою полем для гольфу.

Де-не-де траплялися гравійні чи асфальтовані доріжки, що відходили від основної асфальтівки та зникали поміж дерев. Біля кожного відгалуження на півметрових дерев’яних стовпчиках стояла типово американська поштова скринька, подеколи — дві, одна біля одної, з намальованими чорною фарбою номерами та прапорцями, що сигналізували про наявність чи відсутність пошти; поруч зі скриньками — баки для сміття.

Ми віддалилися від шосе 140 на кілометр, коли я побачив перший котедж. Ошатний, обсаджений деревами будинок із двома автомобілями перед ґанком і невеликим басейном із південного боку. Що далі просувалися на південь, то більшими й багатшими на вигляд ставали котеджі. Утім, згодом доглянуті дерева знову поступилися місцем неторканому лісу.

Приблизно через п’ять кілометрів ми опинилися на перехресті, де Джонсон повернув направо, і ми знову рушили на захід. Цього разу їхали недовго. Обрамлена заростями дорога за півтори сотні метрів обірвалася. Від її закінчення відходили дві присипані гравієм стежки, кожна з яких вела до будинку. Ближчий, у приємних коричнево-воскових тонах, мав два поверхи (якщо не брати до уваги мансардних кімнат) і два несиметричні, та дуже довгі крила. Другий, що стояв трохи далі, — теж двоповерховий, але менший, акуратніший і більш щільно вкутаний у зелень.

— Приїхали, — Джонсон розвернув позашляховик і заглушив мотор.

Я прочинив масивні дверцята, зіскочив на гарячий асфальт і допоміг вийти Теодору.

— Ось той, що далі, — ваш, — махнула рукою Ліза. — Тут ви житимете, — вона стежила за моєю реакцію, безмовно запитуючи, чи мені подобається.

Я промовчав, хоча будинок був гарним.

На початку стежини стояла поштова скринька. До стовпчика під нею було прибито дощечку з адресою:

171 °Content Ln

Джонсон забрав із багажника сумку з моїми речами, й ми подалися до будинку. Наближаючись, я відчув запах води й уловив невиразний — очевидно не морський — шепіт прибою.

— Відразу за цими хащами починається водосховище, — Ліза Торнтон показала на захід. — Біля будинку басейн, тож я не думаю, що вам захочеться купатись у водоймі, та раптом що — тут є стежки до води.

Вона вручила ключі, і я відімкнув вхідні двері. Учотирьох ми зайшли до просторої вітальні. Повітря всередині було прохолодним і сухим. Пахло деревом, шкірою та чистою постільною білизною. Відчувалося, що в будинку довго ніхто не жив. Я роззирнувся. Більшу частину першого поверху займала вітальня. З меблів — диван, пара крісел, шафа для одягу, журнальний столик із ноутбуком на ньому, висока ваза та велетенський, на півстіни, плоский телевізор. Праворуч розташовувалася кухня, крізь широкий арковий прохід я бачив довгий стіл, високі сріблясті стільці, холодильник; з іншого боку — відкрита напівкругла веранда, за якою виблискував на сонці чималий басейн.