Вузьким коридором ми пройшли до дверей у північній частині будівлі. Меллорі, скориставшись магнітним ключем, відімкнула їх і пропустила нас досередини. Приміщення, що відкрилося огляду, нагадувало університетську лабораторію: потерті столи, вишикувані комп’ютерні монітори попід стіною, кілька мікроскопів і більш масивних установок незрозумілого призначення.

— Присядьте, — білявка показала на вільні стільчики, — зачекаєте на доктора Далтона тут.

Ми з Тео слухняно присіли.

— Це ваш син? — Джено Кардона опустився навпочіпки перед Теодором, який навіть на стільчику не відпускав моєї руки. — Як твоє ім’я, приятелю?

Я нахилився до Тео й прошепотів українською:

— Дядько питає, як тебе…

— Теодор.

— Як? — перепитав Джено.

Я повторив англійською:

— Theodor.

— О, це ж як президента, так? — латиноамериканець злегка поторсав малого за плече. — Приємно познайомитися, містере презид… ой… — награно приклав долоню до губів. — Теодоре! Як тобі в Америці?

— Він не знає англійської, — сухо констатував я.

Джено зиркнув на мене знизу вверх:

— Але ж він щойно сказав своє і… — лаборант затнувся й умить посерйознішав. Меллорі продовжувала всміхатись, зате Джено, схоже, збагнув, що Теодор не такий, як усі, тож якби малюк був «нормальним», то ніколи не опинився б в цій лабораторії. Поправляючи джинси, лаборант устав: — Ви гарно говорите англійською. Я навіть акцент не вловлюю. Тому мені здалося, що ваш малий теж… ну, ви розумієте.

— Я працював оператором англомовного кол-центру в Україні. Але не вчив Теодора англійської, бо… думав, що він іще малий. Або якщо відверто, ніколи не ставало на це часу.

— Зрозумів.

— А в нас не виникне проблем під час… — Меллорі поглянула на Теодора, потім на мене, — спілкування?

Я штрикнув її холодним поглядом:

— Не виникне, бо я не маю наміру залишати його.

Доктор Далтон з’явився за п’ять до дванадцятої. Високий, білявий (але темніший за Меллорі), із засмаглим обличчям і чіпкими, допитливими очима. Губи та кутики очей обрамляли тонкі зморшки, а на носі сиділи окуляри, що, втім, не допомагало встановити вік. Точно більше ніж тридцять п’ять. Водночас, якщо припустити, що він правильно харчувався та стежив за здоров’ям, чоловікові могло бути далеко за п’ятдесят. Він привітався з асистенткою та лаборантом, а тоді відрекомендувався:

— Доктор Енді Далтон, — усміхнувся, подаючи руку. Джено й Меллорі спостерігали за нами й теж усміхались. Я випромінював похмуру настороженість.

— Мирон Белінський.

— Приємно познайомитись, — злегка нахилив голову Далтон. Його пальці, попри спеку, були холодними. — Мені справді приємно. Ліза стільки розповідала і про вас, і про вашого сина, що я зараз почуваюся, наче зустрів давнього друга, якого востаннє бачив чверть століття тому.

Кілька секунд, не відпускаючи руки, я роздивлявся його обличчя. Далтон не здавався слизьким, нічого фальшивого чи тривожного в ньому не проглядалося, та чомусь — так само, як і з віком, — я не міг визначитися, який він насправді.

— Напевно, міркуєте, де чули моє ім’я? — примружився він.

— Насправді ні, хоча… чекайте, — я клацнув пальцями: — Стівен Кінг, «Доктор Сон». Там, якщо не помиляюсь, був якийсь Далтон, доктор Джон Далтон, так?

На мить сірувато-блакитні очі Далтона трохи розширились. Я помітив кинутий на нас погляд Джено Кардона та його — вже, мабуть, соту, хіба ні? — посмішку.

— Не вгадали, — виблискуючи доглянутими зубами, проказав лаборант.

— Ага, — кивнув Енді Далтон. — Пробачте, пане Белінськи, я не читаю Кінга, і, якщо відверто, мене вперше асоціюють із кимось із його героїв. Насправді моє ім’я збігається з іменем і прізвищем того рудого засранця, квотербека[53] Cincinnati Bengals[54] Енді Ґреґорі Далтона. Не те щоб мене з ним плутали, я для цього недостатньо рудий, але якщо ви стежите за НФЛ, то, гадаю, уявляєте, що з таким іменем мені дуже непросто жити в хоум-тауні Ravens[55], — Енді Далтон і Джено Кардона розсміялися.

Поки ми обмінювалися люб’язностями, я краєм ока спостерігав за сином. Малюк не здавався напруженим. Він сидів на стільчику, підклавши долоні під стегна, та розглядав лабораторію. Кілька разів його погляд упирався в Меллорі Хардисон, дівчина щоразу йому підморгувала, проте Тео поспіхом відвертався.

— Давайте до справи, — Далтон глипнув на Тео, а потім м’яко запитав: — Джено ще не розповідав вам?

— Про що?

— Про те, чим ми тут займаємось.

— Я не встиг, — не обертаючись, повідомив лаборант.

— Зрозуміло, — доктор зробив невиразний жест рукою та попрямував до дверей. — Ліза Торнтон попросила мене ввести вас у курс справи. Я поясню, що можу, а потім ви самі вирішите, як ми вам можемо допомогти.

Лише після того, як Далтон зупинився біля виходу з лабораторії й озирнувся на мене, я збагнув, що жестом він кликав мене за собою.

Я підвівся, взяв Теодора за руку.

— Залиште хлопчика тут, — Далтон провів магнітною карткою по замку.

Я наїжачився:

— Ні.

— Не хвилюйтеся, ми йдемо до сусідньої лабораторії. Десять кроків далі коридором.

Тео, задерши голівку, дивився на мене.

— Побудеш тут, чемпіоне?

Малюк не відповів.

— Мені треба поговорити з отим дядьком, — я показав на доктора Далтона. — Його ім’я Енді, чудне, правда? А ти залишишся з Меллорі.

— Я не заважатиму вам, — утиснувши голову між пліч, прошепотів Тео.

Я присів, злегка скривившись, коли хруснуло в коліні:

— Ти мені ніколи не заважаєш, чемпіоне, та той дядько, — я махнув рукою в бік Далтона, що, вичікуючи, тримав двері напівпрочиненими, — соромиться перед тобою розмовляти. Уявляєш? Такий дорослий і соромиться, — попри те що малюк притиснувся до мене, настрашеним не виглядав. — Я вийду до сусідньої кімнати й швидко повернусь. А ти поки можеш посидіти за комп’ютером, — я підняв голову й англійською звернувся до Меллорі Хардисон: — Увімкніть йому щось на комп’ютері.

Та кивнула, розтягнувши повні вуста у посмішці:

— Без проблем.

— «Ніндзяґо», — так само пошепки попросив Тео.

— Йому подобається «Ніндзяґо», — сказав я. — Знайдіть йому на YouTube. Не обов’язково мультики, можна про конструктори, а далі він уже перемикатиметься серед рекомендованих відео.

Кремезна білявка підтягнула до себе ще один стільчик. Я вмостив на нього Теодора та погладив його по голівці. Малюк мовчав.

— Я недовго, — запевнив я й на порозі озирнувся. Хлопчак сидів, викрутивши голову заледве не на 180°, і мовчки проводжав мене поглядом.

Завдяки трьом широченним, на всю стіну, вікнам лабораторія, куди привів мене Енді Далтон, здавалася значно більшою, ніж була насправді. Коло підвіконня стояв стіл із комп’ютером і лотками для паперів, на стіні навпроти висіла інтерактивна дошка. У глибині стриміла химерна конструкція, яка складалася зі схожого на стоматологічне крісла з металевими опорами для ніг і півдесятка моніторів з екранами різного розміру. На кріслі, неначе скальп якогось робота, лежав гумовий шолом зі жмутком тонких чорних дротів, що відходили від його нижньої частини.

— Учора весь день думав, що вам розповідати, — почав американець, скидаючи жакет. — Непросто втиснути у півгодинну лекцію все напрацьоване впродовж трьох років. Зрештою вирішив спочатку показати, а потім пояснювати. Так буде легше.

Він накинув халат, підійшов до стола та захопив із лотка біля монітора кілька аркушів із кольоровими малюнками. Вказав рукою в бік крісла.

— Надягайте.

— Що надягати?

— Гумовий шолом з електродами. Натягніть його на голову.

Я підозріло зиркнув на американця.

— Це цілком безпечно, — смикнувши краєчками губів, зауважив Далтон.

— Усі лікарі так кажуть.