— Нагорі — дві спальні, туалет і ванна, — впершись руками в боки, Ліза стояла за моєю спиною, — в холодильнику є продукти. Раз на день до вас приходитиме кухарка, двічі на тиждень — садівник, який також чиститиме басейн. Одну зі спалень нагорі перероблено під дитячу кімнату. Там є іграшки, — вона посміхнулася Теодору, але той не дивився на неї, — багато іграшок, але якщо ваш син захоче чогось конкретного, ми все підвеземо. Мій номер ви знаєте. Як буде щось потрібно — телефонуйте.

Я обернувся. Тео тулився до моєї ноги та підозріло зиркав на сходи, що вели на другий поверх.

— Що мені робити? — я почувався розгубленим.

Ліза з Ґаретом перезирнулися. Чоловік знизав плечима.

— Можете порибалити. На кухні вхід до підвалу, там має бути кілька вудок, — він глипнув на мене. — Вам подобається рибалити?

Я не ворушився та мовчав, механічно погладжуючи голівку Теодора. «Яке, в сраку, порибалити?» Ґарет продовжив:

— У будинку є Інтернет, телевізор, якщо треба, привеземо книжки. Відпочивайте. Завтра по вас заїдуть.

«Завтра по вас заїдуть — і що? — подумав я. — Що далі?»

Ліза сказала:

— Завтра в мене справи, ми з вами не побачимось. Я надішлю агента, який відвезе вас до неврологічної лабораторії в Балтиморі. Хочу, щоб ви познайомилися з доктором Далтоном. Просто поспілкуйтеся, нічого більше, — останню фразу вона промовила так, наче розмовляла з обвішаним вибухівкою ісламським терористом. — О десятій буде зручно?

— Так.

— Щось іще?

Я заперечно мотнув головою. Ґарет розвернувся та, заклавши великі пальці за пояс, вийшов на заллятий сонцем ґанок, зате Ліза Джин затрималась, і наші погляди зустрілися. Зачепившись за її золотаві з димчастими вкрапленнями очі, я вирішив, що зараз саме час з’ясувати дещо, що на ту мить чомусь здавалося важливішим за візит до доктора Далтона. Ліза знала про Аймонта, я розповідав їй, а Ґарет — ні. Ґарету довелося б пояснювати. Тож на язику крутилося запитання про те, чи не дивно, що Аймонт замість дізнаватися про результати операції шукав інформацію про двох, очевидно далеко не найважливіших членів Тіхуанського картелю. Це виглядало якось… неправильно. Я старався про це не думати та водночас не міг позбутися набридливого відчуття, що цей факт ніби перевертає все догори дриґом.

Присягаюся, Ліза чекала на це запитання. Але я так і не розтулив губів. Була ще частина мене, яка насправді не бажала — боялася? — почути відповідь. Ми ще постояли, споглядаючи один одного, а тоді американка кивнула та вийшла за Джонсоном.

Ми з Тео залишилися самі. Я заходився розпаковувати речі, проте незабаром почуття самотності, що невпинно важчало й розросталося відтоді, як Ліза та Ґарет поїхали, зовсім відбило охоту що-небудь робити. Я ввімкнув телевізор, відшукав американський Discovery — українською нічого не знайшлося, — потім під’єднався до Інтернету та перевірив пошту. Утім не допомагало ніщо. Куди б не йшов, за що б не хапався, будинок дихав мені в спину ворожістю та смутком. Зрештою ми з Тео взяли з холодильника по баночці Pepsi, вийшли на обсаджений кущами задній двір і розляглися в шезлонгах перед басейном.

Припікало. Тео ще не вмів плавати, а без нього я не хотів лізти у воду. Якийсь час уявляв, як учитиму малого триматися на воді, прикидав, скільки часу знадобиться, щоб він навчився плавати кролем; потім зателефонував мамі з американського номера, сказав, що в нас усе добре, й дав поговорити з онуком; потім подумав, що було б непогано почитати разом із Теодором, але згадав, що не привіз із собою книг. Опівдні розігрів у мікрохвильовці дві порції рису з овочами, після чого ми з малим там же, біля басейну, й пообідали.

О пів на третю у невеликій тумбочці біля телевізора я побачив ігрову консоль Xbox One. Відтоді й аж до вечора ми з Тео ганяли в Need for Speed.

Зважаючи на різницю в часі, спати ми пішли рано — відразу по восьмій за місцевим. Тео — що мене не здивувало — відмовився лягати в дитячій кімнаті. На щастя, на ліжку в «дорослій» спальні вистачало місця для двох.

Засинаючи, я думав про те, що перший повний день в Америці минув безглуздо й марно, та чомусь не переймався цим. Мені було начхати навіть на те, що всі наступні дні можуть виявитися такими самими.

У четвер, за чверть до десятої ранку, біля поштової скриньки з написом 171 °Content Ln зупинився темно-синій кросовер-позашляховик Ford Edge. За водія був кремезний афроамериканець, який, показавши значок спецагента ФБР, назвався Каеліном Уестом. Він не став заходити до будинку й чекав на ґанку, поки ми з Теодором збиралися. Перед тим як рушили до Балтимора, Уест вручив мені конверт. На моє запитання, що в ньому, Каелін відповів, що це від Торнтон і всередині банківська картка, на яку мені щомісяця нараховуватимуть гроші на кишенькові витрати (пізніше, вже в Балтиморі, я дізнався, що на рахунку сімсот доларів). На в’їзді до Ґілмор Хоумз ми втрапили в затор, що, проте, не завадило кросоверу зануритись у покремсане тінями від висоток черево міста відразу потому, як на годиннику висвітилось 11:00.

За півгодини до полудня, залишивши позаду кампус Балтиморського політехнічного інституту, ми під’їхали до фасаду модернової чотириповерхової будівлі на півночі міста. Зліва від непоказного центрального входу побачили огороджену височенним дротяним парканом напівпорожню стоянку для машин, праворуч — газони із ретельно підстриженими кущами, також огороджені. Ми з Теодором вийшли з машини, Каелін залишився в салоні. Хоч сонце лупило нам у спини, ми мусили мружитися через виняткову яскравість відбитого від вікон світла. Вікна будівлі здавалися велетенськими, займали більшу частину фронтальної стіни. Я приставив долоню дашком над очима, обдивився фасад, але не знайшов ні назви вулиці, ні номера будинку.

— І що ми… — озирнувся з наміром запитати в Каеліна Уеста, що нам робити, і з подивом побачив, що кросовер, розвернувшись, безшумно котиться до виїзду на дорогу, якою ми прибули. Я сторопіло застиг, проводжаючи машину поглядом.

Із заціпеніння мене вивело тихе дзижчання електронного замка. Озирнувся на звук і вперся поглядом у середнього зросту смаглявого латиноамериканця зі стрижкою «британка» — ретельно виголені скроні, недбало скуйовджене волосся на тім’ї, — мутними жовтувато-бурими очима та чималою, завбільшки з п’ятицентову монету, сережкою у лівому вусі. Притримуючи однією рукою двері, він усміхнувся мені:

— Mister Belinsky? Come on in![52]

Ми з Тео опинилися у прохолодному просторому холі. Проціджене крізь тоновані вікна світло більше не обпікало.

— Привіт! — латиноамериканець простягнув руку. — Моє ім’я Джено, я — лаборант-технолог, — він був у білому халаті, накинутому на сіру футболку, та простих синіх джинсах. — Радий вас бачити!

Я кивнув, потиснув руку та почув, як, дзизнувши, прочиняються напівпрозорі двері, розташовані зліва від основного входу. У проході постала висока, нордичного типу дівчина. Пишногруда, з опуклими рельєфними вилицями та м’яким підборіддям. Виглядала, як і латиноамериканець, не більше як на тридцять.

— А це, — Джено показав рукою на білявку, — Меллорі, асистент доктора Далтона.

— Пробачте, що не зустріли вас, — перепросила Меллорі. — Нас не попередили, що вас привезуть раніше від дванадцятої.

Вона спробувала заправити неслухняне волосся за вуха, та окремі цупкі пасма все ж вибилися й опали хвилями вздовж обличчя. Її широкий рот розтягнувся в посмішці, зробивши вилиці ще більш м’ясистими. Я подумав, що Меллорі була би з біса гарною, якби не заширокі, як для жінки, плечі та надто червона помада на губах.

— Йеп, — підтакнув Джено, — доктор Далтон ще в дорозі, проте з’явиться з хвилини на хвилину, бо я йому телефонував, — він заметушився, жестами запрошуючи мене пройти.

Їхні імена здавалися незвичними — тобто незвичними для українця, — тож перед тим, як рушити далі, я ковзнув поглядом по нагрудних табличках. Geno Cardona. Mallory Hardison. Мимоволі пригадав Джорджа Меллорі, британського альпініста, який загинув 1924-го під час першої в історії людства спроби піднятися на вершину Евересту. Потому зловив себе на думці, що якби натрапив на ці імена в електронному листі чи в якому-небудь документі — тобто не бачачи власників, — я б, напевно, вирішив, що Джено — це дівчина, а Меллорі — чоловік, а не навпаки. Вголос, звісно, нічого такого не казав.