— Що таке? Що таке, мій хороший? Не бійся, говори. Я тут, я тебе нікуди не відпущу, — я також гладив його по спині, переборюючи лячну знемогу від того, що Тео не припиняв тремтіти. — Все буде добре, комашко.

— Я з… я з-за… я з-з-з-за-п-пісяв їх, — Тео опустив голівку, чи то ховаючи обличчя за моїм плечем, чи то бажаючи подивитися на свої шорти, що за п’ять днів із жовтих стали коричневими. — Ш-ш… ш-ш-ш… ш-ш-ш-шорти, — його дихання пришвидшилося, Теодора буквально колотило в моїх обіймах.

У мене защипало в очах. Тео ніколи не мав проблем із нетриманням сечі. Іноді він впісювався в ліжку чи ще зовсім малим, загравшись, не встигав добігти до горщика, проте таке траплялося рідко, раз на півроку чи рідше — не частіше, ніж з іншими дітьми його віку. Ні я, ні Єва не сварили його за це. Я не дозволяв собі навіть беззлобно підсміюватися, навпаки намагався всіляко показати, що нічого страшного не відбулося — ну, впісявся, то впісявся, перевдягнулися й забули, — та попри це, Тео засмучувався. Востаннє такий казус стався на початку осені 2014-го, вісім місяців тому. Напередодні Тео пізно ліг і тому заспав, прокинувшись за двадцять хвилин до десятої, коли Єва вже поїхала на роботу. Спросоння не втямив, що хоче пісяти, запізно рвонув до ванної й умостився на горщик, коли трусики вже були мокрими. Він так цим перейнявся, що потай від мене вдягнув чисті труси, мокрі заштовхав на дно кошика з брудною білизною, а сам заховався під ковдрою та добрі півгодини вдавав, що спить. Я зауважив труси в кошику й одразу здогадався, в чому річ. Спробував ненав’язливо пояснити, що нічого страшного у цій ситуації немає, проте Тео ховав погляд, прикидався, наче не чує мене, а протягом дня кілька разів просив нічого не казати мамі. Я підозрював, що така сором’язливість не могла виникнути сама по собі, з нізвідки, припускав імовірне втручання тещі, втім, так і не виявив конкретної причини.

— Комашко, хороший мій, нічого страшного, — я рукою, якою гладив спинку, торкнувся шортів. Вони були холодними та всуціль мокрими. Схоже, малий мочився в шорти впродовж усього часу, що його втримували викрадачі. До крові гризучи губу, я притиснувся грудьми до худенького тільця й узявся за шорти другою рукою: — Давай їх знімемо.

— НІ!!! — вигук вийшов таким гучним, що мені заклало вухо.

Серцем неначе отрута розтеклася.

— Дурень! — обізвала мене Єва.

Я припустився кошмарної помилки. Більше, ніж упісятися, Тео соромився опинитися голим перед незнайомцями — ще один невідомо коли й від кого підчеплений комплекс.

— Маленький мій, я тебе загорну. Хочеш, я дам тобі свою футболку?

— НІ! НІ! НІ!

І тоді він почав кричати. Очі Теодора затягло каламутною плівкою, шкіра на обличчі набула мармурового відтінку, а рот нажахано вигнувся. Малий відсахнувся, а потім відштовхнув мене. Єва нахилилася, малюк відштовхнув і її. Потому, тримаючи напівзігнуті ручки перед грудьми, заверещав. Він репетував, не вмовкаючи, перериваючись лише на те, щоб судомно заковтнути повітря. Єва намагалася заспокоїти його, проте Тео сіпався під час кожної спроби до нього доторкнутися, так, наче з її пальців вихоплювались електричні розряди.

Мене роздирало від жалю та безсилої злості. Всередині все кипіло. Я бачив, що сльози градом обсипалися з Євиних очей. Якби в ту мить мені під руку втрапив той, хто влаштував викрадення, я б убив — убив би, не вагаючись і не задумуючись про наслідки, так жорстоко, як лише зміг би.

У двері зазирнув Станкевич і повідомив про прибуття «швидкої». З коридора долинув тупіт ніг, і за мить до кабінету вступили двоє лікарів — огрядна жінка років тридцяти та сивий чоловік із велетенською бородавкою на носі й покрученими артритом руками. Обоє у світло-зелених лікарських халатах.

— Що з ним? — жінка перевела погляд із Тео, який посірів від крику й аж підскакував у конвульсіях, спочатку на мої випростані руки, а потім на обличчя. Її лоб прокреслили злостиві зморшки, губи презирливо скривилися: — Ви батьки?

Схоже, вона вирішила, що істерика через мене.

— Так, — сказала Єва.

— Що з ним?

Я нарешті опустив руки:

— Тиждень тому його викрали.

Теодор не припиняв верещати.

— Говоріть голосніше!

— Його викрали! — сердито рявкнув я. — І знайшли лише сьогодні вранці.

Втрутилася дівчина-офіцер, що сиділа на стільці, перелякано обтискаючи переплетеними пальцями коліно.

— Його знайшли всередині ліфта однієї з багатоповерхівок на Макарова. Велика ймовірність, що хлопчик просидів там усю ніч.

— Зрозуміло, — погляд лікарки пом’якшився, презирливі складки довкола губів розгладилися. — Скільки йому?

— У липні буде п’ять, — витиснув я.

Жінка пройшла до столу, поставила на нього металевий ящик із медикаментами, відкрила його й дістала невелику прозору ампулу завбільшки з дві фаланги вказівного пальця. Швидко наготувала шприц для уколу.

— Потримайте його, — наказала мені, присідаючи поряд із Теодором.

Я інстинктивно схопив руку зі шприцем:

— Що ви йому колете?

— Седуксен, — трохи роздратовано пояснила лікарка. — Це заспокійливий і протисудомний засіб. Потрібно зупинити розвиток шоку. Потім завеземо хлопця до лікарні й вирішимо, як діяти далі, — я отупіло телющився кудись повз неї, якогось біса думав, чи не занадто вона молода. Лікарка струснула мою руку з передпліччя та наказала: — Тримайте його, поки я зроблю укол!

Я послухався. Із силою притягнув сина до себе. Тео заволав ще дужче й почав відбиватися. Ковтаючи сльози, я стискав малого в обіймах. Лікарка нахилилася, зісмикнула брудні шорти, мазнула змоченою в спирті ваткою по сідниці й уколола. Через хвилину Тео помалу стих і більше не відбивався, хоча все ще швидко дихав і легенько подригував м’язами.

— Пішли, — сказала жінка. Її сивий напарник, який із сумішшю старечої нудьги та втоми спостерігав збоку, мовчки взяв ящик із медикаментами.

Я підхопив Тео на руки та підвівся. Капітан Станкевич, даючи дорогу, пробурмотав:

— Я зателефоную вам. Пізніше. Ви ще маєте, ну…

— Добре.

Я попрямував до виходу й тільки тут помітив Єву. Бліда й перелякана, моя дружина забилася в куток між вікном і входом до кабінету. Вона стояла, приклавши руки до грудей, підпираючи стиснутими кулаками підборіддя, й тупилася скляним поглядом у протилежну стіну, не помічаючи ні мене, ні Теодора.

Ми швидко вибралися на подвір’я — попереду огрядна лікарка, потім її підтоптаний колега, за ним я з Тео та Єва — й сіли в машину швидкої допомоги. Жінка показала, куди покласти Теодора, після чого стиснула пальцями його зап’ясток, рахуючи пульс. Машина рушила. Обличчя малого залишалося сірим, немов вигорілий на сонці придорожній пил, проте судоми вщухали.

— Як він? — запитав я.

— Заспокоюється.

Схилившись над застеленою білим простирадлом каталкою, я погладжував сина рукою.

— Судоми вщухають, — лікар погладила Теодора зі свого боку, провела пальцями по худеньких грудях, — гляньте, м’язи розслабляються. Це добре. Я вколола йому 10 міліграмів. Доросла доза. Не те щоб велика, але й немала, як на п’ятирічного хлопчика. Він був у такому стані, що інакше я не могла, — вона помовчала, а тоді тицьнула в темні від вологи шорти: — Давайте роздягнемо.

— Він соромиться.

Жінка стримано посміхнулась:

— Зараз йому вже байдуже, повірте.

— Через седуксен?

— Так. Роздягайте.

Тремтячими руками я стягнув із сина шорти. Я боявся вдихнути, підсвідомо чекаючи на черговий істеричний спалах, подібний до того, що стався в обласному управлінні МВС, але седуксен перетворив мого Теодора на піддатливу ляльку з несфокусованим застиглим поглядом. Навіть дихання вирівнялося.

Я зняв із нього футболку, потому — лікарка підсунула мені пачку вологих серветок — ретельно витер йому ручки, груди та попку. Обдивився синець на передпліччі та пальчики. Коли вкривав голе тільце сина чистим простирадлом, він несподівано повернув голову й глянув на мене, як мені тоді здалося, цілком осмислено.