— Це фотографія автомобіля, на якому викрадачі забрали Теодора, — наче заведений, повторив я. — Там видно номер, і я вимагаю, щоб за ним ви відшукали власника.

Судячи із запаху, Станкевич не встиг перед виїздом на роботу прийняти душ і почистити зуби. «Сімдесят кілограмів лайна, — міркував я, дивлячись на нього, — а смердить, як тонна». А тоді враз збагнув, що я такий самий, вим’ятий і розхристаний, що від мене також тхне, мов від безхатченка.

— Так, так, ми проб’ємо номер, але… — він підібгав губи: — Звідки?

Я нахилився до нього, навалившись на стіл. Брови з’їхалися на переніссі.

— Так, телефонна розмова, про яку ви згадували, вона справді була з ФБР. Так, вона не має жодного стосунку до викрадення. Так, — я тицьнув пальцем у роздруківки на столі; слідчий смикнувся, нібито мої розлючені думки обкидали його гарячими бризками, — знімки справжні. А тепер робіть, що хочете, та знайдіть мого сина.

Станкевич зв’язався зі мною ще до обіду. Я наготувався вислухати історію про викрадення машини за день до проникнення в мою квартиру, проте ситуація виявилася куди складнішою. Номери були недійсними. Я поцікавився, що це, в біса, означає. Капітан, затинаючись, пояснив: номер у базі є, однак 2011-го зареєстрований за ним автомобіль чи то передали на металобрухт, чи то він потрапив у аварію, після якої не підлягав ремонту й був відправлений на металобрухт. І реєстрацію скасували. Автомобіль — не Volkswagen Bora, а старенькі «жигулі». Власник — ветеран Другої світової, помер у лютому 2012-го на 87-му році життя. Станкевич запевнив, що міліція працює, та для того, щоб установити, що то за зелений Bora, знадобиться трохи більше часу, бла-бла-бла. Я не став запитувати, чи не здається йому підозрілим, що на машині викрадачів висіли недійсні номери з бази даних Державтоінспекції, й обірвав розмову.

Розпач повернувся та почав шматувати мене з подвійною силою. Я міг рухатися, дихати, але не думати. Свідомість затисло, ніби в невидимих лещатах. Ніколи ні до, ні після того я не відчував більшого відчаю й зневіри через власну безпорадність. Втрачати надію вдруге значно болючіше. Щоб побороти липуче безсилля та щоб хоч чимось зайняти себе, я заходився шукати приватного детектива. Знайшов одну агенцію в Рівному й дві у Луцьку, проте до жодної не звернувся. Якщо результат їхньої роботи співвіднесений з поняттям «якість» так само, як зовнішній вигляд їхніх сайтів із поняттям «дизайн», я сумнівався, що вони спроможні знайти Теодора.

О пів на третю я побачив ще один виклик із невідомого номера.

— Мироне Євгеновичу?

Чоловік. Судячи з голосу, років за сорок.

— Так, — стримано, притлумлюючи спроби кволого очікування перерости в щось більше, відповів я.

— Доброго дня. Мені потрібно з вами поговорити.

— Хто ви?

Коротка пауза.

— Це не важливо.

«Як це, в сраку, не важливо?!» — нервова система не витримувала. Я скочив на ноги. Зі спальні прибігла Єва, з німим запитанням утупившись не так у мене, як у прикладений до вуха смартфон. Я став до дружини спиною — погляд протнув вікно, вчепившись у сонце, що наливалося міддю.

— Хто ви?! — з притиском повторив я.

Викрадачі? Втім, думка не проіснувала й секунди, бо чоловік поцікавився:

— Де ви взяли знімки, що передали слідчому?

«Лайно собаче», — я скреготнув зубами. Станкевич замість виконувати свою роботу настукав на мене в СБУ.

— Ви нічого від мене не почуєте, поки не скажете, хто ви та що вам треба!

З динаміка долетіло слабке зітхання.

— Мироне Євгеновичу, будь ласка, не дратуйтеся. Не кричіть. Я лише прошу, щоб ви відповіли на…

На той час утихомирювати мене було марно. Однаково, що гасити вогонь бензином. Зі злості я перейшов на ти:

— Не заспокоюй мене!

— Ваші знімки, — йому довелося підвищувати голос, — це не знімки з квадрокоптера чи дрона. Ми зробили висновки, що вони з супутника, — він додав щось іще про оптику, про чи не найякіснішу оптику в світі, та я не слухав. Я молотив щелепою, задихаючись, немов викинута на берег рибина, доки вщент посинілий не загорлав:

— Йолопе схиблений, ти гадаєш, я стояв на даху й знімав, як викрадають мого сина?!

— Я не це мав на увазі. Я хотів лише запитати…

— У сраку запхай свої запитання! Замість того щоб шукати машину, ти телефонуєш мені й питаєш, де я взяв знімки?! Покидьки, невже так важко просто виконувати свою роботу? Поверніть мені мого сина!

Я волав ще секунд десять, перш ніж збагнув, що телефон не озивається жодним звуком.

Ніч із суботи на неділю видалася найважчою. Я почувався шматком дерева, з якого паразити висмоктали останні соки. Сумніви стали моїм другим «я». Кому тепер вірити? На що сподіватись? Можливо, я надто довірливий, і Віталій Костюк обдурив мене? Інакше чому на автомобілі викрадачів висіли номерні знаки, про наявність яких міг знати лише той, хто пов’язаний із правоохоронними органами? Проте — Цезар не обманював би. А може, до викрадення все ж причетні американці, а Ліза Джин Торнтон надіслала знімки винятково для того, щоби збити з пантелику та заплутати сліди? Але це також малоймовірно: я сам не так давно довідався (повірив?..), що листи писав Тео.

Незчувся, як мене огорнув тонкий, як серпанок, сон, причому знову в кімнаті Тео, так, наче, перебуваючи в дитячій, якось спокутував провину перед сином. Прокинувся ж із чорною дірою замість пам’яті. Упродовж кількох благословенних секунд я не пам’ятав ні про викрадення, ні про листи. Потім пригадав, одночасно усвідомивши, що мене трясе, ніби в літаку посеред тропічного циклону надзвичайної сили.

Розплющивши очі, побачив над собою Єву. Заплакане обличчя дружини палало, на шиї поздувалися жили. Вона термосила мене за плечі й кричала:

— Уставай! УСТАВА-А-АЙ!

— Що? Що таке?

— ЙОГО ЗНАЙШЛИ!

Я немов із пращі вилетів. Серце ще не встигло озватися зривистим барабанним дробом, а я вже стояв на ногах.

— Де?!

Єва побігла в коридор, я не відставав від неї.

— Мені зателефонував черговий із обласного управління, сказав, що до них привезли малолітнього хлопчика, він звірився з описом і зрозумів, що це наш син.

— Хто привіз?

— Я не знаю. Але він просив поквапитися, бо вони не можуть його заспокоїти.

Футболку я надягав уже в машині, тиснучи правою ступнею на педаль газу.

Була дев’ята ранку, припарювало. Небо пінилося хмарами. Черговий, що зустрів на прохідній, швидко провів нас до залитого м’яким світлом кабінету. У кутку за диваном, по- боксерському притиснувши худенькі ручки до тіла, стояв Теодор.

Я кинувся до сина, та малюк, не впізнавши мене, відсахнувся.

— Комашко, це я! — простягнув до нього руки. Єва за моєю спиною дрібно тремтіла. Вона торкалася до мене плечем, тож я відчував, як її тремтіння перекидається на мене.

Від Тео дуже пахло сечею. Немите, скачане в масні жмутки волосся спадало на лоба, частково затуляючи, як у зацькованого звіряти, перелякані очі. Очі обводили сірі кола. На правому передпліччі темнів довжелезний синець. Нігті на пальчиках зідрані, так, наче він дер голими руками замерзлу землю. Поруч на стільці з червоною тканинною оббивкою сиділа молода дівчина у міліцейській формі.

— Я нічого не могла з ним зробити, — вона сама ледь не плакала. — Ми викликали «швидку». Вона вже їде.

Теодор трусився й тихо, по-собачому скавучав. Я мусив кілька разів поспіль ковтнути, щоб заштовхати назад до шлунка гарячий клубок, що підкотив до горла.

— Тео, це я, твій татко…

Малюк підняв голову й нарешті впізнав мене. Та, незважаючи на розкриті обійми, не пішов у них. Я підсунувся ближче й обережно, дуже повільно, обійняв його. Проте він не вчепився руками за шию. Радше навпаки — вперся кулачками в груди, не даючи мені пригорнути себе.

— Явп… явп… — він намагався щось мені сказати.

Єва присіла поруч мене, потягнулася рукою до сина й обережно погладила його. Від хвилювання не могла видобути із себе жодного звуку.