Він умовк.
— Я вам не вірю, — відрубав я, хоча в душі вже відчував протилежне. — Та навіть якби повірив… однаково — навіщо ви телефонуєте?
— Я не… — прокурор знову стих. — Я ні про що не прошу. Я готовий відповісти на кожне звинувачення. А телефоную запевнити, що ні я, ні мій брат не здатні на таке. Навіщо це нам? Самі подумайте: ламати життя через якусь бійку? Так ризикувати заради того, щоби що-небудь довести? Я не дурний, і ми з братом маємо що втрачати, повірте. Я зателефонував, щоб сказати: Мироне, ви марнуєте час. Ви ганяєтеся за привидами, і це не допоможе повернути вашого сина.
Він почекав на мою відповідь, але в ту мить моя рука опустилась. Я більше не міг притискати телефон до вуха. Останнім, що почув, був приглушений оклик: «Мироне?» — після чого розірвав зв’язок. З очей покотилися сльози. Який із мене батько, якщо я не спроможний захистити сина? Який із мене батько, якщо я не можу виконати свій обов’язок перед тим, кого люблю? Шию немов гарротою стиснуло. Усвідомлення батьківського безсилля стало безжалісно щемким. Таким болючим, що від нього хотілося померти.
А потім здригнувся від жахливого припущення: а що, як ми його не знайдемо і згодом я його забуду? Мине рік, чи два, чи п’ять років, і мені більше не вдасться пригадати обличчя Тео, не підглянувши у фотографію. Ця думка виявилася найстрашнішою з усіх, які навідували мене після викрадення, і, звісно, її було неможливо спекатись. Отупілий, стривожений і злий, я зазирав у коловорот чорних думок, намагаючись видобути звідти образ сина. Переді мною спливав туманний силует, але пам’ять і уява майже відразу згущували цей туман у чіткіші форми. Поки що згущували. А як буде через кілька років? Із затуманеними слізьми очима, не випускаючи з уяви образ Теодора, я крокував до магазину. Спотикався і думав про те, який із мене батько, якщо через кілька років я, простуючи цією самою вулицею, не зможу його пригадати.
Субота, 13 червня. Ніч.
Я розплющив очі, знову почуваючись примарою, чимось зовсім відірваним від тіла. Відчуття виявилося таким реальним, що впродовж кількох секунд я не усвідомлював, що ніч іще далека від завершення. Потім збагнув, що вдруге протягом доби закуняв із ноутбуком на колінах у кімнаті Тео. Скосив погляд на смартфон — двадцять по першій ночі — і прислухався. Нечіткий шум, що линув у кімнату крізь відчинене вікно, розпався на окремі звуки: розмите торохтіння товарняка, що прямував через місто, далеке завивання поліцейської сирени, гавкання собак і приглушені голоси, які з висоти дев’ятого поверху скидалися на п’яне белькотання прибульців з іншої галактики. Зате у квартирі панувала тиша. Отже, Єва також заснула.
Я напівлежав, прихилившись спиною до холодної стіни, не рухаючись і не вмикаючи ноутбук. Ні про що не думав. Біль не покидав мене — у животі зяяла порожнеча, не така, як від голоду, інша, чорніша, — проте мені здавалося: якщо не рухатись, цей біль можна терпіти як завгодно довго.
Зрештою я повернув голову. Ніч уливалась у вікна, місто видавалося чужим. У кволому бурштиновому світлі ліхтарів усе поставало інакшим, щоправда, я й почувався по-інакшому. Дощ ущух, не залишилося навіть запаху, і хмари відступили. Нічне небо скидалося на розстріляну з дробовиків темно-синю завісу, крізь дірки в якій пробивалося світло далеких прожекторів. Гаразд, Костюки непричетні. Але якщо не вони, то хто? Кому могло знадобитися викрадати Тео? За три дні ніхто не зателефонував із вимогою викупу, тож це помалу скерувало мої думки в інше русло. Я ввімкнув ноутбук. Чекаючи, доки ноут вийде зі сплячого режиму, я міркував про те, що відповідь увесь час лежала під носом, однак, зациклившись на сутичці з Русланом Костюком, я із гідною заздрощів упертістю не помічав її. Якщо всі інші версії відпали, та, що залишилася, — хай якою фантастичною вона виглядає, — зазвичай і є правильною. Загалом, кому потрібен Теодор? Збагнувши очевидність відповіді, я спалахнув злістю до самого себе. Клятий прокурор мав рацію: я змарнував три дні, ганяючись за привидами!
Я відкрив Gmail, розділ «Надіслані» та розгорнув лист угорі списку.
From: [email protected]
Subject: 06/10 washington metro terror attacks
Date: Wed, 10th June 2015, 10:43 a.m.
сьогодні ввечері 10 червня бойовики іділ…
Пейтон Норвуд. Ліза Джин казала, що це агент із Вашингтонського відділення ФБР. Я зайшов у Google, ввів ім’я у пошуковому рядку, натрапив на кілька безликих fb-профілів, але загалом сервер не видав хоч якихось прийнятих результатів.
Раптом одна нитка з клубка думок, що вертілися у голові, почала відокремлюватися. Під ложечкою неспокійно засмоктало. Раніше я такого не робив, а тому про те, як переглянути історію пошуку в Google, довелося запитувати Google. За мить я вже опинився в розділі «Історія активності в Інтернеті та додатках», вибрав дату 10 червня та прокрутив запропонований системою перелік до запитів, зроблених між десятою й одинадцятою годинами ранку. Мене обсипало жаром, а потім у грудях щось безгучно тріснуло й, зрушивши з місця, посунуло вниз, наче лавина. Після 10:22 один за одним ішли три записи:
пошук peyton norwood washington field email 10:27
пошук peyton norwood fbi email 10:24
пошук special agent norwood 10:22
10:22 — у цей час Єва перебувала вдома, ще навіть не отримала смс із «Нової пошти», а за ноутом сидів Теодор. Він шукав — чи то пак щось примушувало його шукати — інформацію про агента Норвуда. Що це? Яким чином це може бути правдою?
Лавина набирала сили.
Я поспіхом провів аналогічні запити та переглянув результати. Адреси Норвуда серед них не виявилося. Та це вже не мало значення. Мої нутрощі плавилися, ніби залишений без охолодження ядерний реактор. Я підхопився й вискочив у коридор. Увімкнув світло. Де вона? Руки тремтіли, проте думки залишалися кришталево чистими. Я розкрив шафу. Що було на мені в той день? Джинси. Я точно сховав її в джинси! Купа джинсів полетіла на підлогу, я взявся гарячково перебирати їх, нишпорити в кишенях. І зрештою знайшов, що хотів. У задній кишені «Колінзів» пальці натрапили на продовгувату пластинку із цупкого паперу. Видихнувши, я витягнув на світло трохи зім’яту візитівку Лізи Джин Торнтон.
Я вимкнув світло, повернувся до дитячої, причинив за собою двері й оглянув візитівку. +1 (202) 757-2923. Чудово уявляючи, у скільки стане телефонна розмова з Америкою, вирішив за краще поповнити Skype-рахунок і зателефонувати через Skype. За три хвилини я вже вводив номер. Невдовзі Ліза Джин Торнтон відповіла:
— Так?
Лавина розігналася так, що мене тіпало. Я двічі роззявляв рота, та не міг витиснути із себе навіть хрипіння.
— Хто це?
За третім разом я нарешті виплюнув:
— Мирон Белінський з України.
— Як ваш син? — інтонація вмить змінилася. — Ви знайшли його?
І несподівано відчуття лавини щезло. Я ніби з розгону врізався у стіну, й удар на секунду вибив із мене всі почуття й емоції.
— Я… — слова зісковзували з язика та провалювались назад у горлянку.
— Звідки ви телефонуєте? — запитала американка.
Я здогадався, що на її телефоні висвітився якийсь химерний номер.
— Через Skype.
— Тоді зачекайте. Я хочу вас бачити.
Перш ніж я встиг щось сказати, Ліза Джин Торнтон припинила розмову. За мить із динаміків полилося характерне Skype-пілікання: користувач elizabeth.thornton пропонувала розпочати відео-чат. Я відповів. Секунд п’ять екран залишався темним (установлювалося з’єднання), а потім на ньому разом проступили кольори, і я побачив обличчя американки. Русяве волосся спадало на плечі. Очі були підпухлими й утомленими.
— Як ви? — поцікавилась вона. — Які новини?
— Його не знайшли.
Ліза опустила погляд:
— Мені шкода.
Збентеження поволі минало, я супився, нагадуючи собі, для чого телефонував. Набравши в груди повітря, нарешті зважився:
— Це ваших рук справа?
Вона ривком підняла голову: