Бомбу було залишено у смітнику. Троє правоохоронців загинули від вибухів на станціях Уітон (Wheaton), Коламбія-Хайтс (Columbia Heights) і Дюпон-Серкл (Dupon Circle). Сьогодні зранку ще двоє агентів, яких витягли з-під завалів на вході до станції Нейлор-Роуд (Naylor Road), померли в лікарні від отриманих поранень. Крім того, вибухи меншої потужності пролунали в переходах станцій Ґрінсборо (Greensboro) та Динвуд (Deanwood).

Унаслідок розпочатої після терактів спецоперації у передмістях Вашингтона силовики заарештували 8 підозрюваних. За повідомленням телеканалу CBS, масштабність атак зумовлена тим, що наземні перегони між станціями вашингтонського метро дуже довгі та їх практично не охороняють. Терористи могли дістатися із передмість до центральних станцій уночі, просто йдучи коліями.

Я повернувся на сторінку із заголовками, відшукав іще одну новину про теракти і, клацнувши мишею, розгорнув її.

09:36 ІДІЛ узяла на себе відповідальність за теракти у Вашингтоні — ЗМІ

Терористичне угруповання «Ісламська Держава» взяло на себе відповідальність за теракти у Вашингтоні. Про це пише washingtonpost.com із посиланням на телеканал ABC News.

«Це — вендета за Сирію. Це — помста за бомби, скинуті на наші будинки, на голови наших дітей», — цитує заяву ІДІЛ американський телеканал.

Водночас європейська організація SITE, яка моніторить активність ісламістів у Інтернеті, не знайшла однозначного підтвердження того, що теракти було скоєно саме представниками ІДІЛ. Екстремістські акаунти у соцмережах переповнені схвальними відгуками про теракти у Вашингтоні 10 червня. Втім, поки що тривають спекуляції з приводу того, яке угруповання за ними стоїть. Припускають, що це може бути Аль-Каїда.

Нагадаємо, що американські винищувачі, бомбардувальники та безпілотні літальні апарати завдали перших ударів по позиціях бойовиків «Ісламської Держави» майже рік тому, 18 серпня 2014-го, в районі Мосульської дамби в Іраку. Відтоді бомбардування Сирії та Іраку не припиняються.

Тринадцятеро людей…

Я пригадав учорашній лист, надісланий із мого акаунта: напади на станціях Farragut West, Wheaton, Capi… Capi, безперечно, було недописаним Capitol South — назвою станції, де загинуло найбільше правоохоронців.

Відсунув ноутбук від себе.

Звідки він міг знати?

І це, взагалі, реально? Невже це не сон?

Чи вдалося б йому врятувати тих тринадцятеро, якби залишився тут, якби його не викрали?

Мене кинуло в жар.

І хто цей він? Теодор? Чи мій Тео — лише оболонка, а по-справжньому важливе те моторошне щось, що засіло в його голові?

«Господи, — я стрепенувся, піймавши себе на тому, що розмірковую про сина, наче про когось чужого та малознайомого, а слідом зринула ще більш божевільна думка: — Якщо Аймонт — хай що він є — здатен віщувати, що станеться за тисячі кілометрів звідси, чому він не передбачив, що хтось спробує викрасти Теодора?» Артеріями, неначе отрута, розпливалося почуття вини. А може, він і передбачив. Можливо, Тео намагався мені сказати, але я не зрозумів, не почув його, бо вважав за краще сховати голову в пісок і чекати, поки все розсмокчеться саме по собі.

Я довго сидів і невидющим поглядом тупився у стіну. І попри те, що неприємний осад після розмови зі Станкевичем нікуди не подівся, в мозку вперше проскочила думка про те, що раніше чи пізніше мені доведеться розповісти все.

У п’ятницю мене розбудив звук телефона. Тієї ночі ми з Євою вперше після викрадення заснули. Де-факто спати ніхто не лягав, просто за годину чи півтори до світанку — на ту мить ми протрималися без сну більше ніж сорок годин — виснаження потягло нас у чорний барліг, і ми, звісивши голови над ноутбуками, вирубилися. Єва — у спальні, я — в кімнаті Теодора. Мобільний задеренчав о дев’ятій ранку, тобто я пролежав у відключці більше ніж чотири години, втім, розплющивши очі, почувався жахливо. Те, у що провалився перед світанком, навряд чи можна було назвати сном. Швидше болісною формою забуття, що не гасила свідомість, а лише на нетривалий час занурювала в небуття. Упродовж перших секунд після пробудження я почувався таким дезорієнтованим, таким сильно «не тут», що мене охопив жах. Лише зусиллям волі мені вдалося повернутися до своєї квартири, до дитячої кімнати, у своє життя та своє тіло, що заледве поміщалося на замалому дитячому ліжку. Нарешті я закліпав і схопив телефон, подумки благаючи, щоби виклик не обірвався. Телефонував Цезар. Я притулив смартфон до вуха.

— Як ти? — запитав Роман.

— Тримаюся, — стомлено відповів я.

— А Єва?

Я нарозтяг прокректав на знак того, що не знаю відповіді:

— Та хрін його знає, чувак. Вона як у прострації, байдужа до всього. І це так… — я хотів сказати «так дратує», але в останню секунду передумав, — це так дивно.

— Їй важко.

— Мені теж важко! Але я не опускаю рук, намагаюся щось робити, — я видихнув. Але тут Єва розчахла двері дитячої й застигла на порозі, тож я договорив тихіше: — Ти щось дізнався?

Я відірвав смартфон від вуха й увімкнув гучний зв’язок. Єва, не зронивши й слова, кивнула.

— Так, — долинуло з динаміка. — Тільки не можу визначитися, добре це чи погано. Ми перевірили Віталія Костюка, і я думаю, що він непричетний.

— Ну от! — я вклав у свій тоскний і дещо театралізований вигук стільки скепсису й зневіри, скільки міг, але це не приховало страху. Якщо прокурор непричетний, хто тоді викрав Теодора? Все ще розм’якле після сну серце тьохнуло: чудово усвідомлював, що Ромич не розкидатиметься подібними заявами безпідставно, а відтак остання ниточка вислизла з моїх рук. У мене не зилишалося більше за що далі чіплятися.

— Не поспішай, — трохи сердито відрізав Рома. — І не будь таким скептичним. Тобі ж не треба розказувати, що прокуратуру зараз реформують, триває колосальне скорочення. У Рівненській області вже звільнили сімдесят осіб. Ще стільки ж, якщо не більше, мають скоротити у вересні. І це не водії чи прибиральниці, це — прокурорські працівники, окремі з десятирічним стажем. Під кожним другим крісло горить. У нас є спеціальний відділ із внутрішніх розслідувань. І коли я прийшов до них і сказав, що прокурор районної прокуратури може бути причетним до викрадення дитини, вони не просто поставилися до моїх слів з усією серйозністю, вони вчепилися в Костюка, як бульдоги. Мінус один, розумієш? Він проколовся, його турнуть зі служби, і це дасть змогу зберегти когось потрібнішого, — мій товариш перевів подих. — Але поки це глухий кут. У вівторок Костюк увесь день провів на чергуванні. У середу, на момент викрадення Тео, він оголошував підозру алкоголікові, який два тижні тому штрикнув ножем приятеля по чарці. Його бачили десятки людей.

Єва сперлася плечем на стіну. Я встав, механічно розрівняв пальцями злипле після сну волосся й виглянув у вікно. Над містом повзли низькі, набряклі дощем хмари. Телефон залишився лежати на ліжку.

— А його брат? — кинув я через плече.

— Про нього теж дізнався: Руслан Костюк, приватний підприємець, молодший за Віталія на чотири роки. Тримає фірму з виробництва меблів у Здолбунові. Фірма маленька — троє осіб. У середу вони весь день розвозили містом замовлені меблі. З дев’ятої ранку до восьмої вечора об’їхали п’ять квартир і будинок. Учора місцеві дільничні пройшлися й опитали і замовників, і сусідів. Усі підтвердили, що бачили Костюка: він допомагав заносити меблі та сам їх збирав. Учора я особисто спілкувався з Костюком-старшим, ну, з прокурором. Він шокований, але не так через звинувачення, як через імовірну втрату роботи. Пообіцяв поговорити з братом, а сьогодні зранку надіслав мені довжелезний список людей, готових підтвердити і його, і братове алібі, і не лише на момент викрадення, але й упродовж трьох днів до того. У понеділок і вівторок Віталій Костюк не відлучався з роботи. Його брат працював над терміновим замовленням, отриманим у вихідні. У мене на руках три десятки телефонів і домашніх адрес, і цього достатньо, щоб простежити пересування обох Костюків із точністю до десяти хвилин. У них залізобетонне алібі, — Рома Цезарко зітхнув. — Мені шкода, чувак. Ми не туди риємо.