Я зверху вниз зиркнув на Єву.

— Ти пам’ятаєш, коли вийшла з квартири?

Вона пересмикнула плечима.

— Десь о пів на одинадцяту. Смс надійшло рано, раніше, ніж зазвичай. Я відразу вдягнулась і пішла.

— Коли точно? — тиснув я.

Єва скривилась, і в ту ж мить у моєму животі утворилася гаряча бульбашка. Я обов’язково вибухнув би, якщо б вона промовила хоч слово, якщо б почала віднікуватись замість відповідати… я зірвався б і… але дружина просто зазирнула у свій телефон.

— Десята двадцять вісім.

Тобто о 10:43 у квартирі залишався лише Теодор.

— Де був Тео, коли ти одягалася?

Єва прикусила обидві губи, наче втягнула їх у себе.

— Отам, — тремтячою рукою вона показала на столик, з якого я щойно зняв ноутбук. — Сидів за твоїм ноутом. Він сидів за ним увесь ранок.

Мені здалося, що в мене не серце, а двері, в які хтось оскаженіло гатить ізсередини.

— Що він робив? Щось дивився?

— Я не пам’ятаю, — скулившись, зронила Єва.

— Був увімкнений YouTube? Ти чула, як він переглядає відео?

На слові «чула» дружина стрепенулась і скинула голову:

— Ні. Було тихо. Він щось… друкував.

Дру-ку-вав.

Я відвернувся та втупився у вікно. Хмар побільшало, проте температура не підвищилась і задухи не відчувалося. У голові все змішалося. Я заштовхував отриману інформацію в мозок, намагався розкласти все по поличках, але переляк і збудження виштовхували її назад. Отже, мій син написав чергове попередження для ФБР. Я не знав, як і навіщо. Знав лише, що це нереально, просто немислимо, й за інших обставин, напевно, винесло б мені мізки. Водночас чуття підказувало, що тепер лист не має значення. Насамперед потрібно знайти Тео. Я перевів указівник на сірий хрестик праворуч від заголовка вкладки й закрив Gmail. Це лайно я розгребу, коли Тео повернеться додому.

Я трохи посунувся на Теодоровому ліжку й під дитячим столиком, з якого забрав ноут, помітив плюшевого коалу. Перехилився, дістав іграшку та поставив поряд із ноутбуком. Єва, побачивши Юаня, зайшлася слізьми.

— Не реви! — гримнув на неї. — Твої сльози йому не допоможуть! Краще вибери якусь із останніх фотографій.

Вона кивнула, розкрила свій ноутбук, але плакати не припинила.

Я зайшов у Google, ввів у рядок пошуку «зникла дитина» — хотів побачити зразок оголошення — і жахнувся з кількості результатів, виданих сервером. Більшість повідомлень про зниклих чи викрадених дітей було оформлено у вигляді jpg-зображень: біле тло, фотографія і чорний текст з описом прикмет дитини й обставин зникнення. Мене замлоїло від усвідомлення того, що за кожним оголошенням криється зламана, розтерзана родина та, майже напевно, загублене дитяче життя. Розпач сягнув апогею нестерпності, коли я зрозумів, що повідомлення про Тео просто потоне серед моря однотипних текстів і фотографій.

Менше ніж за п’ять хвилин ми з Євою склали оголошення:

ПОТРІБНА ДОПОМОГА

НАШОГО СИНА ВИКРАЛИ

БЕЛІНСЬКИЙ ТЕОДОР, 4 роки, Рівне

10 червня 2015-го приблизно об 11 годині дня невідомі виламали двері квартири за адресою Грушевського, 40, і забрали нашого сина. Про місцезнаходження Теодора нічого не відомо.

Прикмети: зріст — 105 см; тілобудова худорлява; очі — круглі, темно-карого кольору; ніс — прямий; волосся — русяве з жовтуватим відтінком. Був одягнутий у жовті шорти й футболку в біло-синю смужку.

Просимо всіх, хто може надати будь-яку інформацію про місцезнаходження хлопчика, зателефонувати батькам за номерами +38 (096) 7292027, +38 (093) 2974400, чи до міліції — 102, або написати на мейл [email protected].

— Розмістимо кожен на своїх? — розтираючи сльози, спитала Єва.

— Ні. У тебе більше друзів і підписників. Публікуй у себе, а я зроблю репости.

Єва продовжувала сидіти на підлозі, а я згори спостерігав, як вона вводить пароль. Через хвилину пост про викрадення висів на стіні її акаунта у Facebook. Миттю полетіли співчутливі коментарі, згодом задеренчав смартфон — хтось вирішив зателефонувати, але основне — незважаючи на обідню пору, кількість поширень швидко зростала.

Я зайшов на Facebook і перекинув повідомлення на свою сторінку. Майже через секунду його поширив Рома Цезарко. Єва тим часом розміщувала аналогічне повідомлення у своєму акаунті на vk.com.

Ліза Джин Торнтон зателефонувала о пів на третю, коли я показував фотографію Тео вісімнадцятирічній продавчині з мініатюрного продуктового магазину на вулиці Островського неподалік Рівненської музичної школи № 2. Я дочекався, поки дівчина заперечно мотне головою, заховав знімок і лише потому подивився на екран смартфона. Побачив, що номер не ідентифіковано, спохмурнів і натиснув «Прийняти виклик».

— Так?

— Це агент Торнтон. Ви так і не перетелефонували.

— Я не…

— Щось дізналися?

Після прибуття мами, Жанни Валеріївни та Лаврентія Романовича ми розділились і дві години нишпорили прилеглими до нашого будинку вулицями, розпитуючи про Тео. Окрім нас п’ятьох, малого шукали Євина двоюрідна сестра Христина, сусід із квартири навпроти, який добровільно зголосився допомогти, та Віра Іванівна, мамина кума. Безрезультатно. За дві години я помалу вигорав. Здавалося, наче разом із потом із тіла випаровувався якийсь напрочуд важливий фермент, що не давав відчуттям змертвіти та погрубішати. Я все бачив і чув, розумів, що мені хріново, але все це нібито крізь плівку. Я радше констатував біль, ніж відчував його.

— Ні, — відповів я англійською. Штовхнув двері й вийшов із магазину. Сонце зависло над будівлею музичної школи та світило просто в обличчя. — Мені зараз не до того.

— Пане Белінськи… Мироне, ми не маємо іншої інформації про заплановані теракти, крім листа, надісланого з вашого…

Я обірвав її:

— Мого сина викрали.

— Даруйте? — Ліза Джин Торнтон подумала, що не зрозуміла мене.

— Сьогодні, після того, як ви зателефонували, хтось викрав мого чотирирічного сина.

— Повірити не можу, — американка пробелькотіла й на кілька секунд затихла, а коли заговорила, її голос звучав розгублено: — Не розумію. Хто на той час перебував у вас удома?

— Нікого. Лише мій син, — у мене просто не залишилося сил на вияв почуттів. — Дружина вибігла на пошту.

— Ваш син? — здивувалася Ліза. — Ваш чотирирічний син? Як таке можливо? Хтось же мав надіслати листа!

Мене сколотило. Наче крига над річкою скресла, — на поверхню виплескувалися чорні, немов нафта, емоції. «Бляха, невже ти не чуєш, що я кажу?! Який, у біса, лист?! Мого сина викрали!» Слова довелося цідити крізь зуби:

— Не знаю, хто його надіслав, і знати не хочу, я мушу знайти сина!

Ліза, напевно, відчувши мій намір обірвати розмову, розгубилася ще дужче та затараторила скоромовкою:

— Почекайте. Так не можна. Не можна просто все покинути. Ми готуємося закрити метро, але досі не змогли вийти на…

Я не стримався й закричав у телефон:

— Мені начхати на ваше метро! Я шукаю свого сина! ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД МЕНЕ!

На кожному видиху з мого рота вилітало хрипіння. Ліза Джин Торнтон мовчала, а я намагався вгадати, про що вона думає.

— Пробачте, — зрештою промовила вона. — Я співчуваю. Мені справді дуже шкода.

— Не треба, — буркнув я. — Не треба мені вашого співчуття, — і дав відбій.

Пошуки тривали ще майже вісім годин — доки не збезлюдніли вулиці й не позакривалися останні магазини. Все марно: ніхто його не бачив, ніхто не помітив нічого підозрілого. Після від’їзду батьків ми з Євою до півночі проблукали парком Шевченка, потім утретє за день пройшлися Грабником[39] (на той час я вже не зовсім уявляв, що ми шукаємо, тож заглядав навіть у каналізаційні люки) й о пів на першу ночі четверга, 11 червня, повернулися до квартири на Грушевського.

Повечеряли.

Удень — ще до того, як батьки приєдналися до пошуків, — ми встигли розмістити повідомлення про викрадення Тео лише на своїх сторінках у соцмережах. За півдоби Євин пост на Facebook зібрав 243 поширення та 140 коментарів, це було непогано, але, безперечно, недостатньо. Ми з Євою передивилися коментарі. Переважна більшість тих, хто відписався, просто висловлювала співчуття, дехто радив, що робити чи куди краще звернутися, та ніхто не повідомив, що бачив Тео чи хоча б когось схожого на нього.