— Ти що, ідіот? Тебе у твоєму сраному Афганістані життя не навчило, що з такими речами не жартують?!
Десь на задвірках свідомості проскочила думка, що я перегнув палку: після такого Фейгін напевне нічого не скаже. Втім, афганець збагнув, що ситуація серйозна, пропустив образу повз вуха й коротко виплюнув:
— Говори.
— Зранку дружина на кілька хвилин вискочила до «Нової пошти». Мене не було. Теодор, мій малий, залишився сам. Я прийшов — замок розбито, двері вивалено, Теодора немає.
Цього виявилося достатньо, Фейгін зрозумів:
— Думаєш, це той зі Здолбунова?
Я не вагався:
— Думаю, так, — я знову згадав невиразне у півтемряві салону обличчя, відчув запах перегару, що сочився із забризканого слиною рота. Зуби скреготнули. — Я уявлення не мав, що він такий псих.
— Що ти робитимеш, якщо я дам тобі ім’я? — спитав директор. Я мовчав. Фейгін почекав і звернувся знову: — Мироне? Ти не накоїш дурниць? — я не знав, що відповісти, секунд десять не озивався, й афганець заходився переконувати: — Я розумію, твій син зник, але це може бути не той, кого ти віддубасив на трасі. Можливо, його викрав хтось інший. Я не хочу, щоб ти зопалу наламав ще більших дров і перетворив хрінову ситуацію на вкінець паскудну.
Я гриз губи, і важко дихав, і продовжував мовчати.
— Мироне? — ще раз покликав мене Фейгін. — Чуєш? Може, це не він, а може, й він, але його братові-прокурору нічого не відомо. Ти не зможеш шукати свого малого, грохнувши прокурорського працівника, який до всього може виявитися невинним.
До горла підкотилася нудота.
— Але якщо це вчинив той покидьок і прокурор доклав до цього руку, ти ж розумієш, мені буде дуже важко знайти сина, — я хапнув повітря, на видиху видавши горлом звук, схожий на гарчання. — Я не наламаю дров, Юлію, обіцяю. Мій однокласник працює в Генеральній прокуратурі в Києві. Мені треба лише прізвище тих братів, а потім я зателефоную Ромичу та… попрошу допомогти.
— Добре. Готовий записувати? — я роззирнувся, знайшов поглядом кулькову ручку на столі, дотягнувся до неї, потім схопив перший, що трапився під руку, папірець. На папірці, з одного боку, було щось надруковано. Я придивився: Євина накладна з «Нової пошти». Над діафрагмою знову шугнуло, і я клацнув зубами. Зі смартфона долинали шарудіння й різкі, проте приглушені накази афганця. Через півхвилини голос залунав на повну: — Пиши. Віталій Костюк, це прокурор, нуль-шість-сім, чотири-нуль-п’ять, шість-сім, два-чотири. Ім’я твого пасажира — Руслан. Руслан Костюк. Хто він, не знаю. Якщо потрібно, у нас у базі залишився його телефон.
— Давай.
Фейгін проказав:
— Нуль-дев’ять-шість, сім-вісім-вісім, дев’ять-три, два-три. Ще щось потрібно?
— Ти вже допоміг, Юлію, дякую.
Я розірвав зв’язок і відразу зателефонував Ромичеві. Цезар відповів після трьох гудків:
— Хе-хе, брате, привіт! Стільки часу не чулися!
— Ромич, у мене халепа.
Від мого замогильного, просякнутого холодом голосу Цезар умить посерйознішав:
— Я слухаю.
— Сьогодні вранці хтось викрав Теодора.
Коротка пауза — й Ромич вибухнув:
— Твою ж мать! Як таке могло статися?! Хто?!
Я стисло розповів йому про зникнення Тео, сутичку на в’їзді до Рівного, про погрози Руслана Костюка та спроби його брата дістати мене через роботу. Насамкінець продиктував номери телефонів останніх.
— Я зрозумів, — напружено, із зусиллям відказав Ромич, — негайно берусь за це. І за саму справу, і за Костюка. Якщо він причетний до викрадення, йому кінець. Присягаюся, він уже завтра сидітиме за ґратами з відбитими тельбухами.
— Добре. Я не сумнівався, що можу на тебе покластися.
— А як інакше?!
— Що нам робити зараз? — запитав я. — Міліція поїхала, а я мечуся, наче лев у клітці.
На секунду запала тиша — Ромич замислився.
— Намагайтеся залучити до пошуку якомога більше людей. Зателефонуйте до лікарень, у довідкову швидкої допомоги, на автовокзали, залізничний вокзал. Всюди залиште опис дитини. Це робота міліції, але нічого страшного не станеться, якщо ти або Єва нагадаєте ще раз. Зберіть родичів або знайомих і обійдіть найближчі дитячі майданчики, місця, де збираються підлітки. Розпитуйте, всюди показуйте фотографію Тео. Через якийсь час можна зателефонувати до спецприймальників і… — він закашлявся.
— Моргів? — закінчив я замість нього.
Цезар удав, що не почув мене:
— Опитайте сусідів. Це вже зробили слідчі, проте тобі не завадить поговорити самому. Можливо, хтось не захотів спілкуватися з міліцією, може, когось оперативники не застали вдома. Не припиняйте пошук. Дуже важливо якнайшвидше після викрадення натрапити на слід, зачепитися за щось!
— Дякую.
— Поки не дякуй. Я наберу, коли матиму щось конкретне по Костюках.
— На зв’язку!
До кімнати з ноутбуком у руках зайшла Єва. Глянула на зіжмакані сукні й опустилася на підлогу біля ліжка. Сукні лежали за лічені сантиметри від її колін. Я стисло переповів їй зміст розмов із Фейгіном і Цезарем. Потім запитав про батьків.
— Вони їдуть, — відповіла.
Я кивнув.
— Дуже налякані?
Дружина спідлоба зиркнула на мене:
— Твоя мама зомліла, коли почула. Потім, за хвилину, перетелефонувала сама, — Єва підняла кришку свого Lenovo, але вмикати не стала.
— А з роботою? Все гаразд?
Вона кивнула:
— Не переймайся, — й одразу запропонувала: — Складемо оголошення?
— Так.
Насправді, я не вірив, що це що-небудь дасть, але все ж радів можливості забити голову. Я наче бовтався в невидимому драглистому сиропі й мусив постійно чимось займатися, рухатися, щоб відганяти нестерпну липку чорноту, що затягувала мене на глибину, щойно я зупинявся чи замовкав.
Я зсунув свій Dell із дитячого столика, поставив його на коліна й вивів зі сплячого режиму. Зашурхотів кулер, пікнувши, завантажилась операційна система, й погляд уперся у браузер Mozilla Firefox з єдиною відкритою вкладкою — моїм акаунтом на Gmail’і. У горлі раптом стало сухо. Я пригадав, з чого все почалося — дзвінок Лізи Джин Торнтон, — і мене заціпило на добрі півхвилини. Розгублено втупившись в екран, я інстинктивно відсмикнув руки від клавіатури.
— Що там? — звела брови Єва.
— Нічого, — огризнувся я.
Її запитання підхльоснуло мене. Небажання розповідати дружині абсолютно все на коротку мить притлумило почуття розгубленості та рефлекторний опір потребі дізнатися, чи мала Ліза Джин Торнтон рацію. Я перевів указівник на розділ «Надіслані» та швидко клацнув лівою кнопкою. У шлунку запекло так, наче я наївся розбитого скла: вгорі списку висів лист, якого там не мало знайтися. Отримувач — peyton.norwood. Тема — 06/10 washington metro terror attacks. Час відправлення — 10:43. Я розгорнув повідомлення. Як і в першому попередженні, текст було набрано англійською (проте цього разу маленькими літерами), і поміщався він в один абзац. Намагаючись позбутися моторошного відчуття, що зародилось у глибинах підсвідомості й неначе гіпершвидкісна пухлина ширилося нервами, я пробіг його очима.
From: [email protected]
Subject: 06/10 washington metro terror attacks
Date: Wed, 10th June 2015, 10:43 a.m.
сьогодні ввечері 10 червня бойовики іділ готують серію терактів у вашингтонському метро. нападників шестеро. араби. двоє прибули з лівану 05/21, ще один приїхав з франції рік тому, решта троє — громадяни сша. наразі невідомо, чи вони підірвуть себе разом із бомбами, чи залишать сумки з вибухівкою на перонах станцій. напади буде здійснено в годину пік між 6pm та 6;30pm est на станціях farragut west, wheaton, capi
І все. Текст обривався на «capi».
Розпач перетворився на тверду грудку в животі, яку не ставало сил ні відригнути, ні перетравити. Попри це я усвідомлював, що мушу зосередитись. Наморщивши лоба, ще раз подивився на час відправлення. 10:43. Узяв смартфон і проглянув список пропущених. Перший виклик від Лізи Торнтон надійшов о 10:46. Отже, о 10:43 викрадач чи викрадачі, що ввірвалися до квартири, завадили дописати попередження, і лист пішов за океан незакінченим. Через три хвилини Ліза Торнтон уже знала про це й телефонувала мені в Україну. Першим, що промайнуло в моїй голові, стало: яким чином американка, не перебуваючи на робочому місці, так швидко довідалася про попередження? В Америці була четверта ранку, а сам лист — я кинув погляд на рядок з адресою отримувача — призначено не їй. Утім, майже відразу зринуло інше запитання, що посунуло решту на другий план: кому вони завадили? Хто сидів за моїм ноутом у момент відправлення листа?