— Можна я візьму його на руки?
Лікарка, ледь вигнувши брову, зиркнула на Єву, котра сиділа, вчепившись пальцями в сидіння, й дозволила:
— Беріть.
Я просунув праву руку під шию Теодора, лівою, загортаючи простирадло, обхопив ноги під колінами, підняв і притиснув малого до грудей. Тільцем прокотилася дрож, але за мить Тео вткнувся гарячим носом мені в шию. Руки, що звисали над простирадлом, були холодними як лід.
Лікар удруге скоса зиркнула на мою дружину. Єва сиділа зліва від мене: не рухалась, не озивалась, не намагалась торкнутися малого та час від часу штрикала його переполоханим поглядом, так, наче не вірила, що то справді її син, неначе боялася, що їй підсунули іншого хлопчика, як дві краплі води схожого на Теодора. Я глипнув на дружину. Її обличчя скидалося на білу пластмасову маску з вицвілими, знекровленими опуклостями замість губів. Обрамлені темними колами очі сіпалися, постійно перескакуючи з однієї точки на іншу.
— З тобою все гаразд? — спитав.
Не розтуляючи губів, вона кивнула. Я відвернувся, втупився в каталку. На зім’ятому простирадлі лежали Теодорові шорти та футболка. Шорти подекуди стали чорними від засохлих фекалій.
— Він одужає? — озвалася Єва. Я підняв голову, намагаючись зазирнути в очі лікарці, та жінка, наморщивши лоба, вивчала поглядом смердючу ганчірку, на яку перетворилися шорти мого сина.
— Вам усе розкажуть у лікарні. Але не турбуйтеся, я впевнена, з вашим малим усе буде добре.
Несподівано лікарка примружилась. Простягнула руку до шортів, ледь помітно скривившись, перекинула їх і розрівняла, після чого витягнула щось із задньої кишені.
— Ви знаєте, що це таке? — вона тримала в руках згорнуту вдвоє смужку паперу завбільшки з посадковий талон на літак.
— Що? — здивовано кліпнув я.
Жінка розгорнула папірець. Я зауважив, що на ньому щось написано.
— У кишені шортів лежала записка.
— Дайте сюди, — пробелькотів я.
Вона простягнула записку. Притримуючи Теодора однією рукою, іншою я схопив її та розвернув написаним до себе. На папірці великими літерами проступали чотири надруковані слова:
СПОДІВАЮСЯ, ЦЕ БУЛО ВОСТАННЄ
— Що це? Що це таке?
Лікарка знизала плечима та підняла брови, мовляв, це ви мали б мені сказати.
— Я не розумію, я не… — змахнувши паперовим клаптем, повернув голову до Єви й застиг із роззявленим ротом.
Дружина відсахнулася, так, наче побачила перед собою змію. Її груди конвульсивно надималися й опадали. Це виглядало жахливо, неначе щось, що розпирало грудну клітку, мало от-от розірвати тіло на шматки. Праву руку вона притискала до тулуба, пальцями лівої вчепилася в передпліччя та повільно сунула від ліктя до кисті, залишаючи чотири криваві смуги. Наступної миті Єва голосно кавкнула, різко зігнулася навпіл, заштовхала кулаки собі до рота й застогнала. Ще через секунду її стогін переріс у неспинне монотонне виття.
Пізніше я довідався від Станкевича подробиці. Теодора знайшли о восьмій ранку в кабіні ліфта десятиповерхового житлового будинку на перехресті вулиць Макарова та Князя Острозького. Це в західній частині Рівного. Хтось уночі заштовхав його туди, заклеївши рота скотчем, щоби крики не побудили мешканців. Ані рук, ані ніг малому не зв’язували — знали, що самотужки він не вибереться: Тео занадто легкий, щоби старезний, установлений ще за радянського часу ліфт зреагував на його вагу, та занадто низький, щоби дістати рукою до кнопок. Його вкинули досередини, після чого двері зачинились, а світло погасло, мовби в ліфті нікого не було.
Як довго Тео просидів у темній кабіні, кличучи на допомогу та дряпаючи нігтиками її стінки в даремних сліпих спробах знайти вихід, я не знаю. У понеділок лейтенант Лужний опитав мешканців. Тієї ночі найпізніше додому повертався хлопчина, що винаймав однокімнатну квартиру на сьомому поверсі. За його словами, він вийшов з ліфта й ступив до квартири за десять до другої. Тобто між другою ночі та восьмою ранку ліфтом ніхто не користувався.
Теодора виявила двадцятип’ятирічна продавчиня одягу з торгового центру «Екватор». Тієї неділі в неї був робочий день, і вона саме прямувала на роботу. Викликала ліфт, а коли двері роз’їхались і спалахнуло світло, побачила перед собою Тео. Точніше, побачила не зразу, бо Теодор стояв за однією з напіврозчахнутих стулок ліфтових дверей. За словами Станкевича, двері відчинились наполовину, застрягли, бо навіть бозна-скільки просидівши в пітьмі, Теодор не припиняв шукати вихід, і в ту мить, як дівчина натиснула на кнопку виклику, хлопчик совав пальчиками в щілині між корпусом і дверною стулкою. Коли двері почали відчинятися, його праву руку затягнуло й затисло в щілині. Звідти й синець.
Дівчина вивела Теодора, відклеїла скотч і спробувала розпитати, де його батьки, та, певна річ, Тео не спромігся відповісти на запитання. Він навіть не плакав. Лише тремтів і жалібно кувікав, раз у раз зриваючись на вереск. Вона викликала міліцію, хлопця забрали до відділка, де черговий швидко второпав, що це саме той малий, якого нещодавно оголосили в розшук, і наказав везти його до обласного управління.
Записку в кишені ніхто не помітив. У понеділок я відніс її Станкевичу, втім, експерти не знайшли на папірці жодних відбитків. Окрім моїх, звісно.
У лікарні нас протримали півтори години. Найперше Теодора напоїли чаєм і спробували нагодувати кашею. До каші він майже не торкнувся, а чай випив увесь. Потім йому зробили кардіограму, рентген, узяли аналізи, вкололи ще заспокійливого і, не виявивши загрозливих травм, відпустили додому. Травматолог, який оглядав Тео останнім, наголосив, щоб ми обов’язково повели малого до психолога. «Вам пощастило, що ваш син іще малий, — сказав він, — тобто достатньо малий. Він пластичний. Думаю, за якийсь час забуде пережите й повністю відновиться». Дивлячись на Тео, я так не думав. Тобто я сподівався, що саме так і станеться, але мусив докладати немалих зусиль, щоб у це повірити.
Єві, до речі, також укололи заспокійливого.
Упродовж перших днів після повернення Теодор увесь час спав. Прокидався лише поїсти, та навіть за їжею не вилазив з-під ковдри. Ми давали йому таблетки — заспокійливе, прописане в лікарні, — й ні на хвилину не залишали самого. Я надув привезений із Затоки плавальний матрац і ночував на підлозі в дитячій кімнаті, щоби бути поряд, якщо раптом малий прокинеться серед ночі.
Але Тео не прокидався. І це, як на мене, було непогано, бо сон — бодай і навіяний медикаментами — помалу зцілював його. Що було з біса кепсько, що було просто жахливо — це те, що після лікарні Тео припинив говорити. Він нічого не просив, нікого не кликав, на наші з Євою запитання відповідав скупими кивками чи мотанням голови. Це якщо взагалі відповідав. Здебільшого він тупився перед собою пожухлим, позбавленим емоцій поглядом, скидаючись на дивовижно реалістичну, та все ж неживу ляльку. Якщо він чогось хотів, наприклад, соку, але не хотів вилазити з-під ковдри, Тео боязко, ніби соромлячись, торкався мого чи Євиного передпліччя й показував пальчиком на залишений на столі пакетик із соком. Якщо потрібного предмета в дитячій не було, нам із Євою доводилося вгадувати. Ми вголос перераховували все, що спадало на думку, — печиво з кухні? ось ця іграшка? а може, ця? — поки Тео ствердно не кивав. Виходити з кімнати далі туалету хлопчак відмовлявся. І це було… я не знаю… я іноді вискакував у ванну чи на кухню та закушував зубами рушник, щоб не розплакатися.
Він заговорив у вівторок увечері. Дзвони на Покровському пробили сьому. Сонце ще висіло над горизонтом, приємне бурштинове світло заливало дитячу кімнату. Тео лежав. Просто лежав і все. Вікно було відчинене навстіж. Єва вголос читала казку, а я сидів на підлозі, поклавши руки на ліжко, й раз у раз погладжував синове плече (складалося враження, наче погладжував нагрітий сонцем камінь). І раптом малюк зашепотів.
— Що? — я спершу не почув.
Нахилився ближче й тоді розрізнив ледь вловиме шемрання: