Темна ніч до сходу місяця. Небо зоріє, та не проймає світлом темного саду. Поміж деревами шелестить вітрець і свіжістю віє на знеможене тіло Іванове. Та от почувся инший шелест, виразніший як шепотіння листу, і за хвилину чиєсь обличчя глянуло у вікно; привітніше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому ясніше від зір. Іван мовчки простяг до вікна знеможену свою руку.

– Тобі краще, Іване? – питається Маруся, узявши ту руку.

– Завтра мені стане краще, – відказує Іван тихим голосом. – Завтра об цій порі навідайся, то вже не питатимеш, чи краще.

– Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Люблю я тебе, мов свою душу, і чого б не дала тільки, щоб ти був живий!

– Ти любиш мене, – одказує Іван. – Та себе любиш ще більше. А я десять раз оддав би свою душу за твоє щастя!

– Боже мій! Боже мій! – скрикнула Маруся, обливаючи його руку слізьми. – Що маю робити? На що мені зважитись?

– Ти вже зважилась: іди в монастир. Тільки і там не врятуєш своєї душі. Стоячи на моїй могилі, молитимеш Бога, сама не знатимеш про що, а того і не подумаєш, що я через те лежу в землі. Я не дам тобі спокою ні вдень, ні вночі; не вдержить мене ні важкий склеп, ні тісна домовина. Я прийду до тебе з того світу, і не відмолишся від мене ніякими молитвами!.. Марусю, не убивай мене! Дай пожити на світі!..

– Ох, Боже мій, Боже мій! Що маю робити, – плачучи, проказувала Маруся, і важка нерішучість та хвилювання поривали її то в один, то в другий бік. Страшно озивався в її пам’яті голос віщого діда; але ще глибше торкав її серце передсмертний стогін Івана. Вже на відході з цього світу простягав він до неї руки, благав про життя. І чи ж їй таки убивати це серце, повне кохання, повне палкої пристрасти, що її не вгасила навіть смертельна недуга?

– Марусю! – говорив він. – Погубивши мене, ти своєї душі не врятуєш. Не погубляй же мене! Дай мені жити… Що буде, те й буде… Господь милосердний!

Маруся не встояла у своїй обітниці; любов перемогла її.

– Ну, хай по-твоєму! – сказала вона, підвівши голову. – А там що буде… я твоя довіку.

І враз промінь життя запав у скорботне парубкове серце; вся сила, яка тільки зоставалася ще в тілі, прилила до грудей, і він, хутко підвівшися на постелі, обняв Марусю за шию так, ніби боявся, щоб утішна звістовниця щастя не відлетіла від нього, як сон. Довгий був їх поцілунок, такий довгий, що Іванові вже несила було дихати, і він відкинувся у знемозі на подушку.

З того часу щодня Іван почував у собі приплив нової сили і оживав, на радість батькові й матері, на радість усім родичам та своякам. Але ніхто не знав, яка знахарка відвідувала його щоночі і вливала в нього життя гарячими своїми устами. Незабаром на тому кутку Вороніжа стало весело по-давньому: полилися пісні, почалися знов вечорниці, загула музика, та й не одна пара підків відскочила у танцях.

А через тиждень після Пречистої знялася метушня по всьому Вороніжу; всі бігали подивитися на весілля Івана та Марусі. Весілля було всьому світові навдивовижу, з усіма вигадками та забобонами, що так мудро упорядили старосвітські люди. Ще й досі розповідають у Вороніжі, як бояри і старости – усі верхи на конях, в дорогих старовинних жупанах, немов колишнє військо козацьке, виряджали молодого до тестя в двір; як на подвір’ї зустрічала його теща у вивернутому кожусі, верхи на кочерзі, із срібним кубком в руках; як молодий відмовлявся пити і виливав кубок на гриву своєму коневі; який віз виготовано було для весільної подорожі під вінець, – запряжений шістьма волами у стрічках та квітах; яка була гульня та пиятика на весіллі, і як цілий тиждень по тому їздили по родичівських дворах.

І от живе Іван з Марусею. Нічого їм не бракує, як у полі, так і в дворі, все йде гаразд. Уся рідня любить їх і шанує, а сусіди поважають. Через рік дав їм Господь і сина. Чого б, здавалося, бракує для їх щастя? Та ні! Видко, недаремно щось віщував Марусі перед смертю старий Чайка! Сумно бувало часом на душі і в Івана. З якогось часу він побачив, що у дворі у нього щось не те! Раз увечері з темної вулички піднявся якийсь вітер і разом з ним повіяло дивним, не чуваним доти дзвоном. Всім стало сумно, а Маруся, то й зовсім сама не своя стала: не знає, за що їй узятися, і руки їй тремтять. То зблідне вона, то зчервоніє і дико водить кругом збентеженими дикими очима, і якась страшна усмішка проситься їй на уста. Бачив усе те Іван, і важке передчуття западало йому в душу.

До того прилучилося инше, на всім світі не видане диво. От уже з місяць назад Маруся стала кращати на виду, та так покращала, що й зовсім уже відмінилася. Але не подив, жах відчув Іван, як тільки завважив ту відміну. Нащо йому краща, показніша врода? Його Маруся і так була рум’яна та свіжа, як квітка; і так на ввесь Вороніж не було гарнішої од неї молодиці. А тепер у нього і духу не стає дивитися на це навдивовижу гарне личко, бо ж таке гарне воно, що вже не дивує, а наводить жах; а надзвичайні бистрі очі променіють сяйвом і пронизують серце. Сумно і тяжко було Іванові, і не знав він, як і чим допомогти собі. Та й уся сім’я замислилась, передчуваючи в тім диві щось недобре. Але Маруся нічого того не бачила. Як відмінилося їй лице, так пропав десь і її розум: така чудна стала вона і в своїх учинках, і в розмові. Иноді очі її поверталися в один бік, так немов бачили там щось незвичайне; часом зривалися з уст їй якісь незрозумілі слова. Але коли в неї питали, що це значить, вона не розуміла, про що саме її розпитують, і зчаста відповідала на питання гірким плачем та диким сміхом… А врода її все збільшувалася; у погляді щораз частіше виблискувала якась несамовита сміливість. Обличчя все якось посвітлішало, зовсім відмінилося, і було в ньому щось нелюдське. Ні одна з давніх приятельок не приходила до неї; незнаний доти жах розбирав усе тіло з першого погляду на цю надприродну красу, і душа в’янула, немов зачувши десь близько присутність нетутешньої сили, що ладна її знищити.

Але Маруся не помічала й того, що всі від неї відсахнулися. Вся гіркота того відцурання падала на Івана та на бідолашну матір, що мала одну тільки дочку, та й ту у нечуваній недузі, що не віщувала доброго кінця. Всіх способів добирали вони, всіх заходів, аби тільки запобігти лихові. Але ніщо не допомагало. Ні одна знахарка не могла придумати, чим її лікувати, і ніхто не чув, щоб кому прикинулось таке диво.

Аж ось прочули вони, що десь далеко, в одному селі є віщун-пасічник, чоловік старосвітський, – він усе на світі знає і вже напевне добере, яка тут причина сталася. Послали за старим пасічником, пообіцяли нічого не шкодувати, аби тільки допоміг їй у тій біді. Довго дожидали пасічника, аж ось він приїхав. Маруся була в садку. Коли мати привела до неї знахаря, вона сиділа попід старими липами, понуривши голову, і, здавалося, сильно задумана.

– Що ти тут робиш, Марусю? – спитала мати. – Там дитина плаче в хаті.

– Дитина? – спитала Маруся з дивуванням. – А де це дідусь?

– Дідусь умер, – відповіла мати. – Хіба ти забула?

– Ні, я пам’ятаю все… Було багато світла, грала музика… Та хіба це похоже на ту музику? А де ж це дідусь?

– Бог з тобою, дитино! Дідусь умер, от і могила його в садку. А це приїхав до нас гість. Чи пізнаєш ти його?

Дід, що доти стояв віддалік, підійшов до неї. Бистро глянула вона йому в очі і з дивуванням підвелася з свого місця.

– Як! Хіба це дідусь? – сказала вона. – А, тепер я роздивлюся. Я все тепер пізнаю!

І вона, як несамовита, вперлася в діда очима; її погляд був гострий та проникливий, і щось страшне засвітилося в ньому. Старий насупив густі брови і пильно дивився їй у очі, немовби хотів пройти ними наскрізь. Та нараз погляд йому помутнів; він не витримав її проникливого зору. В її блискучих очах прочитав він присутність нетутешньої сили, здригнувся і скрикнув, як дитина.

– Марусю, дитино моя! – з одчаєм заголосила мати і кинулась їй на шию… – Пропала ти, видно, навіки!.. Під якою зорею нещасною я тебе породила, на таке диво нечуване, що всі люди жахаються твого погляду!