– Ну, спасибі вам, дівчата, за пісню! Ви нам заспівали про козака, а ми вам про дівку. – І, підібравши поли своєї свитки, моргнув до музик і пустився навприсядки, наспівуючи веселої.

Кінця пісні вже не можна було почути: за парубковим голосом утяли музики. Парубки й дівчата повиходили насеред хати, і вихором схопився танець. Кілька разів відмінявся він: грали горлиці, козачка, «і шумить і гуде», але музика не переставала, а замість натомлених з’являлися нові пари з свіжими силами. Вечорниці розігралися. Хто не хотів танцювати, той сидів на лаві з своєю парою і під гомін музики наспівував на вухо закохані речі. Простора хата була виповнена людьми ущерть. Але це не заважало нікому. Кожен говорив своїй милій усе, що хотів, і не боявся підслуху, і як у кого під самим вухом чутно було дзвінкий поцілунок, то це його не дивувало; не примушувало його навіть озирнутися, бо ж біля нього сиділа його люба, від якої він міг дістати таку саму нагороду.

Скоро наспіли млинці з сметаною та солодка варенуха. Парубки й дівчата тісно обсіли довгий стіл і, підкріпившися, стали ще веселіші. Танці розпочалися знов; тупотіння і гук було чути здалека на вулиці.

Любо було й Марусі сидіти з своїм Іваном, що тримав її за руку і так пильно дивився їй у вічі, що від його погляду у дівчини душа танула. Що він їй говорив, вона й сама того не пам’ятала, бо ж розмови, що провадять їх під музику, зовсім не подібні до звичайних. Слова тоді – не слова; вони теж немов музика, що промовляє просто до душі. І коли б переказати те щоденною нашою мовою, то вийшла б така плутанина, якої не розібрала б і найрозумніша голова. Тому-то, мабуть, такі речі і минають мозок, зостаючися лише в пам’яті серця. Тільки й лишилося впам’ятку у Марусі від того вечора, що Іван говорив до неї солодко, солодше як соловейко, що виспівував у її садочку. Хоч які ясні бували ночі, коли сиділа вона біля вікна та в соловейкову пісню вслухалася, – а ще ясніше, ще дивніше було на душі їй тепера, коли милий Іван, обнявши її за шию, заглядав їй у очі своїми карими очима.

Помішаний гомін товариства, голоси скрипок, гупання бубна, тупання і дзвін підківок запаморочували розум, не давали йому стямитися від забуття і стати на перешкоді серцю та його хвилинним радощам. Тому-то всі віддавалися радощам безтурботно, так, ніби ніхто з них не знав, що то таке лихо і як часами гірко буває жити на світі. Тому-то й дівчата ще з обіду благали своїх паніматок пустити їх погуляти, а парубки не вважали на те, що завтра вдосвіта треба ставати до роботи, і прогулювали на вечорницях цілі ночі. Тут було повне забуття всякого горя й лиха, нерозлучних з людським життям. Тут душа виривалася з клітки і гуляла на волі, не почуваючи ніякої тяготи, весела і легка, як вітер. Кохання, жарти, музика, пісні – чого ж іще бажати? Людина вдоволена теперішнім, і сп’янілий голосною музикою та кружлянням розум не згадує про майбутнє.

Тим часом кілька парубків та дівчат, натомившися танцювати, збилися в кутку у тісний гурт та й узялися за страховинні перекази, що без них, як без пісень, не буває вечорниць. Роздражнені музикою та жартами почуття самі собою відчужуються дійсности і ждуть якогось иншого стану, де б їм було краще, вільніше. Нічне неспання томить тверезий розум, будить ту темну основу душі, що таїть у собі таємничі образи, що зринають перед очі у палкому сні, а глибока увага, з якою наслухаєш до тих дивовижних переказів, до нелюдських справ та понадзвичайних з’явищ, виповняє голову якимсь чаром, що в його чаду все надприродне здається можливим. Пісні та ці тривожні перекази на селі – то немов будильники душі, що без них скніла б вона у мізерії та дрімоті.

– А кому сьогодні казку казати? – почулося серед тиску молоді.

– Іванові Костюченкові, Іванові Костюченкові, – відповіли численні голоси, і незабаром Івана Костюченка виведено на середину і посаджено на триногий стілець.

Всі замовкли, даючи йому позбирати думки.

– Що ж би мені розказати вам? – почав Костюченко, запустивши руку в чуприну. – Казки у мене немає напохваті готової. Краще вже я вам розповім правду сущу. Тільки цур, дівчата, щоб дуже не заслухуватись, бо в моїй билиці буде таке, що ще, чого доброго, тут же комусь і той привидиться, що на цапиних ногах ходить, не при хаті згадуючи.

– Та ну вже, починай! Годі страхати! – закричали дівчата, що від одної тієї перестороги мурашки забігали їм по спині. Уява миттю настроїлась на всякі чуденні речі.

– Бачите, дівчата, – повів далі Костюченко, – сьогодні був у нас гість з далекої сторони, аж із-за Дніпра, та такий говорючий, що я й зроду такого не бачив; пригода за пригодою, казка за казкою так і ллється, немов хто став ззаду та й нашіптує. Та що тільки розкаже, то таке чудне та таке страшне, що як уже тягло мене на вечорниці, а за його оповіданнями я спізнився та й поспів уже на холодні млинці.

– Та говори вже мерщій свою билицю, а не про млинці, – закричали знову нетерплячі дівчата.

– Буде й билиця! – спокійно відказав Костюченко. – Бач які, вискакують! Так, по-вашому, і розказувати, не розігнавшись! Послухали б ви самі нашого гостя. Той поки розкаже що страховинне, то спершу налякає так, що й глянути назад страшно, а далі, як уже розгойдає язик, то почуєте і справжню історію… Ну, так от, приїхав до нас той казкар із-за Дніпра. А мій батько, і самі знаєте, теж на баляси майстер. От і розговорились, чого то з’являються скарби і як. Батько мій каже, що скарби самі собою відкриваються; а гість перечить, каже, що не самі собою, а з волі того, хто той скарб закопав, і що скарб наперед призначено, кому його взяти. Як візьме хто другий, то біди не збудеш. На цей случай і розказав він нам оту билицю, що й ви почуєте. Був у їх колись за Дніпром на Україні великий пан з ляхів. Спершу блукав він по світу, кажуть, обідраним шляхтичем і служив за шматок хліба, а далі не знать з чого забагатів та й зробився таким дукачем, таким багатієм, що тільки пошукати. Ну, як зробився паном, то накупив собі кріпаків і всю панську поведінку взяв: людей бив, мучив, з дівчат знущався, а парубків у такій нагальній держав роботі, що вони не знали, що то за празник Божий, і не було їм від нього промитої води. Зранку й до вечора у того пана будинки ходором ходили від танців та забавок. Наїдуть, було, до нього бозна-звідки бозна-які люди, повен двір коней та возів кованих, бушують, пиячать, а потім ураз пощезнуть, і духу їхнього не чутно, а пан зостається у своїх будниках сам та й гризе людей до нового бенкету. А мимо будинків доброму чоловікові і пройти страшно, бо з вікон віяв якийсь диявольський холод і виставлялись якісь нелюдські морди. Кажуть, проте, що під кінець він якось втихомирився: страшні гості перестали до нього їздити, і він просиджував цілісінькі дні мовчки, понуривши на стіл голову. Видно, час наставав розплачуватися. Аж ось однієї ночі гроза була, гриміло аж до ранку – прилетіла та й сіла на дах панського будинку сова та так завила, що й грім не міг заглуши– ти того лиховісного голосу. Пан пропав без сліду – чорт прилетів по нього совою та й забрав його душу до пекла. А як не було в нього ні роду, ні сім’ї, то кріпаки панські подумали-подумали та й поховали його – щоб кладовища православного не поганити – над річкою, та на такій кручі, що як глянути, то й серце похолоне. Збулися мужики лихого пана та й живуть собі, Богові щодня дякуючи. Хоч і була чутка, ніби пан ходить уночі з свічками на голові й на руках, в свої будинки стукає, проситься, – а ніхто в тих будинках не жив, боялися, – ну, та мертвий не для всіх такий страшний, як живий був. Скоро про нього і пам’ять запала. Багато вже й часу минуло, може, літ із сто. Пана немає. Тільки коли-не-коли на досвітках якась баба стара, було, розкаже, що чула змалку про страшного пана з рудими вусами, червонопикого та з волячими очима. Як ось пішла поміж людом поголоска, що за селом над кручею, де пана поховано, вночі дев’ять вогнів горять, видко, там великий скарб закопано… А на скарби – хто ж не охочий? Тільки ж чи багато таких знайдеться, щоб піти у глупу ніч на кручу, де тільки лукавому трошечки варт ліктем штовхнути, і полетів добрий чоловік у воду? А треба неодмінно копати самому, а вже двом-трьом душам скарб не дається – бувалі люди так кажуть. Довгий час ніхто не наважувався іти по гроші; аж ось знайшовся один сміливий – був сирота, то, видко, й життя йому не таке дороге було, як иншим. Взяв з собою чоловік з п’ять надійних парубків та й поставив їх за селом коло фігури,[36] – щоб як станеться з ним яка лиха пригода, то щоб і поміч близько була. А сам взяв заступа, розпалив люльку, щоб моторошно не було, та й подався на кручу. Вийшов на гору, і справді бачить: дев’ять огників по самому краю, над кручею. Ніч була темна; вітер гуляв і свистів полем, а внизу шуміла річка. Небо все заволоклося хмарою. Тільки підійшов він до вогників, як вони згасли. Але він уже вправився копнути на тім місці заступом, та й узявся мерщій до роботи. Земля грудками посипалась в річку, а в річці від того такий плюскіт пішов, що за кожним разом його немов проймало морозом. Враз його заступ напоровся на щось тверде, і в бідолашного ще дужче серце стукнуло. Він прочистив землю і побачив величезний казан під круглою покришкою. Підняв він трохи ту покришку обома руками та як побачив, що в казані повно срібла, то просто здурів на радощах, забув і про страх свій, та як шпурне з розгону ту покришку просто в річку, а річка відгукується вже йому не сплеском, а якимсь страшним реготом. Та йому вже не до того. Набрав на всяк випадок у шапку грошей, побіг до товаришів, щоб допомогли витягти з землі казан і перенести в село. Тільки-тільки зійшов з гори, аж перед ним стоїть щось у білому: лице все синє, вуса руді, а очі як у вола. Пізнав сирота страшного пана, скрикнув з переляку та й ну тікати у другий бік; та пан і там перед ним стоїть і ногами землі не торкається. Кинув шапку з грошима і заплющив очі. Пана не видко, тільки чути, як зареготав нелюдським голосом, як брязнули йому біля ніг карбованці. Знову розвів очі: пан перед ним. Одвернувся од нього та чимдуж утікати до села, а пан умить став проти нього з своїми страшними очима, летить поверх землі, вітер набік одвіває біле покривало, а очі як глянули, так і дивляться на бідолашного сироту! Підбіг він до фігури, де всі парубки як повбивані позасинали, упав на коліна, обіймає руками хрест і читає, які зна, молитви; пан не боїться ні молитов, ні хреста, стоїть, як стояв, дивиться на нього своїми величезними очима і усміхається так, що в бідолашного серце немов голками шпигає. Під кінець в голові йому закрутилося, очі затуманилися, і він упав непритомний на землю. Коли підвели його на другий день, він збожеволів і нічого не пам’ятав про минулу ніч. Але тільки вернеться йому розум, то все розказує, як було: і як копав, і як з паном зустрівся, і як нікуди не міг утікти від нього. А далі знову в голові йому мішалося, починав кричати не своїм голосом, поривався з хати, так ніби хто за ним женеться, та отак з неділю помучився і віддав Богові душу. Отаке-то, дівчата.