Костюченко замовк. Всі були як зачаровані, ніхто й не поворухнувся. Іван, щоб звеселити засмучене товариство, провів по струнах бандури, хотів був заграти веселої, – але бандура видала такий жалісний звук, що всі перелякались. Глянули на Марусю, – а на ній лиця немає! Бліда, бліда як крейда стоїть і дивиться на Івана, а на очі сльози навернулися…

– Якої це ти пісні граєш, Іване! – скрикнула, а сама тремтить і слова вже не може сказати.

Іван спинився та й сам злякався, глянувши на Марусю.

– Як якої пісні? – сказав він. – Чого ти злякалась?

– Та це ж не пісня, а слова. Хіба ти не чув, що вона говорить?

– А що ж вона говорить? – стали тут усі питати.

– Я й сама не знаю, – каже Маруся, спам’ятавшися, – може, то мені причулося… Тільки говорила вона страшне.

Але їй не причулося. Всім у тій пісні пролунав якийсь страшний голос, і, може, тільки якоїсь хвилинки уваги не вистачило, щоб зрозуміти таємничий голос віщої бандури.

Збентежені всім, що бачили і що чули, почали всі розходитися з вечорниць. Дорогою тільки й розмови було, що про змія. Не було вже ні галасу такого, ні крику по вулицях, як буває звичайно, коли молодь повертається додому. Ба навіть до пісні ні в кого не було охоти.

Іван проводжав свою Марусю у темну вуличку. Бандура, що висіла у нього через плече на ремені, видавала часом – чи то од вітру, чи, може, за що зачіпаючись – такі протяглі, тихі та сумні звуки, що Маруся не могла їх слухати спокійно і просила Івана покинути бандуру на вулиці: все одно її ніхто не візьме; тож увесь Вороніж знає, чия вона. Іван повісив свою віщу бандуру на яблуні, що вихилялася з густого садка, простягаючи гілля над дорогою, та й одвів зніяковілу та смутну Марусю до самісінької її хати, аж до низеньких дверей з мальованим запорожцем у червоних штанях. Нічого не сказав він їй на прощання. Тільки зітхнув, поцілувавши, та й пішов не озираючись. Але бандури уже не було. Іван кинувся шукати її: кілька разів обійшов вуличку – ні, немає! так немов нечистий заніс її куди! Набачившись і начувшись за той вечір стількох нечуваних див, Іван побачив і в тім диві з бандурою недобре віщування. Йому страшно стало під дахом навислих з обох боків садових дерев, і він не оглядаючись побіг додому.

Не рано другого дня прокинулась Маруся. Прокинулась та й гірко заплакала. Недобрий сон їй приснився: сумно і тяжко їй було на серці, а коло серця так немов гадюка обвинулася. Було це на самий Спасів день. Вся сім’я Чайчина подалась до церкви; не пішла тільки Маруся: не може вона ні молитися, ні ради прохати; сама не знає, що з нею робиться. Яка нудьга! Як смутно на душі! Куди втікати від тої туги? Чи не піти хоч у сад?

В саду у Марусі темно і холодно: ніхто не знає, коли саме посаджено старі груші та яблуні, що стелють там свій холодок; товсті їх стовбури такі вже трухлі всередині та дупласті, що кожну хвилину можна чекати: упадуть! Але нема в садку старішого дерева, як дві липи, що стоять, де спускатися до ставу. Під тими липами і вдень, і поночі холодно, як у льоху.

Туди й подалася Маруся, так немов хотіла в їх холодку остудити гаряче своє серце, а в сутіні сховатися від себе самої. Враз стало їй щось поперек дороги. Дивиться: величезна скриня, одчинена, і в тій скрині повнісінько золота. Парусок сонця, пробившися крізь темне листя, так і горів на блискучих червінцях і, відбиваючись від них, розсипався іскорками; не діткнуте ж сонцем золото горіло тьмяно, як жар під попелом, мигтіло в очах розмаїтими відблисками і видавалося напівпрозорим.

З дивуванням відступила Маруся назад, уважаючи, що то сон. Та коли спам’яталася і пересвідчилась, що то не вві сні, в її душі повстало нараз непереможне бажання забрати собі увесь той скарб, і вона, забувши навіть перехреститися, кинулася мерщій до скрині, не знаючи сама, нащо їй стільки золота. Враз ніби чує якийсь голос: скарб цей не ввесь тобі; візьми тричі, скільки рукою засягнеш. Голос був той самий, що на вечорницях озивався з бандури, але на цей раз він не дійшов до Марусиного серця: вона почула його спокійно і гребнула пожадливо, тричі, дзвінкого металу. Метнулася бігцем до комори, сховала гроші та й швиденько вернулася назад. Скриня стояла там, де й перше. Непереможне бажання підбило її ще набрати червінців, і тільки голос, що вона чула, стримував її. З цікавістю приглядалася вона до тої дивної скрині. Скриня була кована, вимальована квітами, як і кожна звичайна скриня.

«Візьму ще, – думає Маруся, – що то за гріх такий?» – І тільки що простягла руки, як скриня враз ляснула і зачинилася, – аж сама вона здивувалася, що встигла відскочити. Тільки кінець її пояса зав’яз під віком; на щастя, він не туго був зав’язаний. Скриня закрутилася на однім місці і з страшним гулом пішла під землю вкупі з поясом.

Остовпіла Маруся; та остовпіння її було на хвилинку. Вона незабаром прийшла до тями і відразу кинулася до комори поглянути, чи не пропали разом із скринею її червінці. Ні, вони були всі цілі і сяяли чудовим сяйвом на червоній шовковій хустці. Пересипаючи їх, Маруся не пам’ятала вже ні страшних провістей, ні снів; вона була рада і вдоволена так, ніби дістала запоруку майбутнього добробуту. Але коли усі свої вернулися з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялася його погляду, немов суду Господнього, і не було змоги від нього укритися.

Старий увійшов до хати, помолився образам і глянув на перелякану внучку. Глянув, похитав головою та й ударився об поли руками. Нічого не сказав він ні внучці, ні її матері, не сів до столу і пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його до обіду, він одно відповідав: «Не хочу», – та так і пролежав ницьма на траві аж до самісінького вечора.

Сумно весь день було у Чайчиній хаті. А ще смутніше вночі, коли він, ходивши при місяці темним садом, читав уголос якісь молитви. Далеко чути було його побожні слова. І хто йшов греблею і вулицею по той бік ставу, мимоволі бралися за шапки і хрестилися, а додому приходили в задумі: недарма старий віщун вичитує молитви! І щоночі, тільки встане місяць на небі, з темного саду йшов журкотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що ні одної пісні не було чутно на вулиці, ні один коник не сюрчав у траві, ні одна рибка не плескалася в ставку. Віщому голосові скорялася вся природа.

Нарешті, на п’ятий день після Спасового дня настав великий сум по всьому Вороніжу. Старий Чайка звелів покликати батюшку. Над ним побивалися дві жінки, Маруся та її мати, а він не чув їх плачу. Спокійно дивився в стелю, і на лиці йому не видко було болю. Всі говорили, що Чайка не вмре.

Прийшов піп. Чайка посповідався і запричастився. Вислухавши останню молитву, він попрощався з панотцем, з усією ріднею, з усіма знайомими; попросив усіх вийти з хати і зоставити його наодинці з Марусею. Довго стояли люди під дверима; довго було чути тихий голос старого Чайки, а що говорив він – не розібрати. Аж ось почули, що «можна ввійти». Та як увійшли в хату, він був уже мертвий. В головах йому стояла Маруся, бліда як віск, з притисненими до грудей руками. Нерухомо дивилася вона на спокійне обличчя небіжчика. Ні сльозинки в очах, ні найменшого почуття жалощів; вона була холодна, як ангел смерті. І тільки як навкруги неї почулися зусюди зітхання та плачі, вона немов отямилась, заплакала і, впавши на коліна, кинулася виціловувати нерухомі дідові руки.

Глянуло сонце з хмари і зразу ж учувся жалібний дзвін Троїцької церкви; озвалися дзвони і в Микільській, і в Покрови. Урочиста і пам’ятна була та хвилина для вороніжців, хвилина, як на той світ одійшла душа віщого діда.

В новій, що вікнами до вишневого саду, світлиці лежить Іван. Вже три дні не встає з постелі, не п’є й не їсть. Запали йому ясні очі, зблідли рум’яні вуста. Що ж то повалило так дужого парубка? Яка неміч, яка хвороба зсушила його, як билину? Ніхто того не знає. Знає причину тієї недуги тільки вітрець перелітний, що крізь вікно виносить його тяжке зітхання, та ясний місяць у небі, що вночі заглядає до нього у хату. Що не день, то все стає мутніше Іванові, все, що навкруги його. Мукання волів, людський гомін, темний голос пісні, що доходить десь із городу, цвірінчання садових пташок – все те одбивається йому у вухах так чудно, немовби він уже на тому світі і чує ці голоси крізь землю. Часом навідується до нього засмучений батько, невтішна мати оплакує його живого, але він не бачить їх і не чує. Сумно, нудно на серці. Слабне тіло, туманом поволоклася пам’ять; а душа все ще тепла у хворих грудях, і шкода їй покидати своє півзруйноване житло.