– А казан? – запитало кілька голосів одразу.

– А казан ще й досі стоїть над кручею, бо ж ніхто не насмілиться і наблизитись до тих заклятих грошей. Дощі коло нього землю порозмивали, так що він на бік похилився і висить над річкою, але диявольська сила на спокусу людську не пускає його в воду упасти. Хто йде по той бік річки, то бачить той казан як на долоні: закляте срібло блищить проти сонця; та старі люди кажуть: краще не задивлятися на той блиск, бо ж він так і тягне до себе душу.

Як Костюченко скінчив, то його слухачі мовчки дивилися йому в очі, так ніби хотіли в них прочитати недоказаний зміст таємничої повісті. Всі відчули якийсь жах і боялися дивитися пильно на якусь річ, щоб не здалася вона лихим паном. Цей страх, проте, зовсім не стримав цікавости, що вже розгорілась і ждала нової поживи, так ніби сподівалася на другому оповіданні з’ясувати те, що в цьому лишилося темне та незрозуміле. Тут до речі один із парубків задав оповідачеві питання: чи не розказував чого далекий гість про той огонь, що летів сьогодні ввечері, а може, він і сам знає, що то таке летіло?

– Де ж пак не розказував? – відповів Костюченко. – Через те я й спізнився найбільше. Знаєте, братця, що то таке?

– Що? А що? – закричали всі.

– То летів змій.

– Змій? Та невже змій? Так он яке воно! – почулося з усіх боків. – Як же ж то ми не догадалися зразу? Таж ми всі чули про змія, що багатирям гроші носить.

Всі були збентежені до того, що і ця пригода подіяла на них і видалася якимсь недобрим віщуванням. Тим часом і ті, хто танцював, зачувши, що мова мовиться про вогонь над лісом, теж пристали до гурту. Та й усі инші, побачивши, що в кутку стільки люду згромадилось, покинули й собі танцювати. І хоч як було в хаті голосно, а тепер зразу стало тихо.

Ця раптова тиша після крику та шумних розмов, ця мертва мовчанка, з якою кожен, звернувши очі на оповідача, ладнався слухати про незрозумілі, неймовірні дива, і справді мали в собі щось надзвичайне і ще більше смути надавали стривоженій уяві. Натовп немовби злився в суцільну стіну: один тиснувся до другого, так ніби всі були певні, що під час страховинного оповідання з’явиться враз якесь пугало тогосвітнє, і готувалися протиставити йому міцну заслону. В таку поважну хвилину Костюченко почав знову:

– Скажу я вам, братці, що змій буває неоднаковий. Инший носить гроші багатим, а инший чарує дівчат та й літає до них уночі. Змій з грошима прилітав і до нашого Гаврилка, що хтів Троїцьку церкву збудувати, та Богові немилі були диявольські приноси, а тому і дерево уночі розліталося по болотах. Ну, та це ви всі знаєте. А от послухайте, що недавнечко сталося в одному селі за Дніпром. Жив там козак, не те що багатий, та не те що й бідний, – так собі був чоловічок: мав хату з городом, шмат поля, та волів пар зо дві, та кілька штук худоби. Чого ж більше! Була в цього козака дочка, та й такою красунею вдалася, що немовби другого роду якого, немовби панська дитина, ну, сказать би, як наша Маруся.

Всі глянули на Марусю, і вона немов здригнулася на таке порівняння; в простих словах відчулося їй якесь страшне значення…

– Та то ще не дивина, що була з неї красуня, – вів далі Костюченко. – Дивніше те, що полюбила вона такого самого парубка. Та й то не диво, що полюбила, а що сталося те не на вулиці та й не на вечорницях, а говіючи, у Великий піст. Полюбив її й парубок. Та й забули обидва про те, що вчинили гріх великий, не слухаючи служби Божої, а тільки те й знаючи, щоб у церкві переморгуватися та посміхатися. Ну, як там у їх велося, Бог їх святий знає; тільки от уже й п’ятниця, треба до сповіді йти. Задумалася дівчина про своє женихання. Стукнуло їй у голову, що не годиться воно у таку пору, та й не знає, чи признаватися їй попові, чи ні. Думала-думала та й надумалась – не признаватися, бо ж піп на поклони поставить та ще й удруге скаже говіти. Ну, не призналася – воно й нічого. Тільки під кінець вечірні так їй сумно стало, так тужно на душі та боляче, немов перед смертю. Світ їй немилий, так душу з неї і тягне. Так що й вечірні не спромоглася достояти, і, вийшовши з церкви, подалася на кладовище, що недалеко було за церквою. Там упала ниць на могилу материну та й залилася слізьми. Довго плакала вона над німою могилою, так ніби та могила могла їй щось відповісти; а потім, ізнемігшися, не помітила, як і заснула. Та й привидівся їй сон: вийшла з могили її мати та й каже: «Чого ти прийшла сюди? Через твій плач несила моя в могилі влежати. А ти думаєш, легко мертвим кісткам устати з домовини? Іди, дитино моя, йди, мені і так важко під сирою землею лежати». – «Мамо, що ж мені робити?» – питає дівчина, вхопившися за покривало. «Що робити? – перепитала мати. – Бережись золота!» Сказала, земля загула під нею, і мертва провалилася в могилу. В невимовному, страшному переляку прокинулася дівчина та й не знає, чи то сон був, чи то наяву бачила вона свою матір. Була вже ніч. Крізь дерева де-не-де світилися зорі, і такими страшними видавалися в темряві хрести на могилах. Не оглядаючись назад, пустилась вона щодуху з цвинтаря і, ледве-ледве не задихнувшися, впала на постіль. На другий день треба їй до утрені вставати – не йде, треба до обідні йти, а вона дома сидить. Страшно їй показатися до церкви а чого страшно – і сама не знає. Але щоб якось того перед своїми не показати, одяглася і вийшла з дому, так ніби до церкви. Іде і сама не знає куди. Як ось перед нею струмочок. Зирк! – а вона уже за селом біля криниці. В криниці вода у ключ б’є і по камінню дзюркоче. Над криницею верба стоїть, тільки-тільки розвиватися почала. Сіла вона під вербою та й дивиться на воду; а в воді щось яснішає, хвилює, і враз виносить вода на пісок золотий перстень, та ще з червонуватим таким каменем. Глянула вона на той камінчик, а в ньому ясно та просторо, як у панській світлиці. Дивно їй те видалося. Обдивляється вона перстень і звідси, і звідти. Перстень як перстень, а камінчик навдивовижу. І що довше вона на нього дивиться, тим ширшає там усередині, немов вона там якийсь инший світ бачить, чує вона, що там щось дзвенить не дзвенить, грає не грає, а щось таке робиться, чого по-нашому і сказать не можна. Слухає вона, і кожної хвилини чує вона все ясніше й ясніше, а все не певна, чує вона чи ні. Тільки дивиться вона на камінь, і на серці їй стає легше, і муку свою забуває; одведе набік очі, все давнє на думку їй спадає, і знову їй нудно й сумно, аж серце мліє. Взяла вона перстень додому і не надивиться, не наслухається дивної музики. Вдома нічого про те не знали. Бачили тільки, що стала вона мовчазна й дика. Покінчить з роботою та й піде кудись, так що ніхто й не знає куди, або замкнеться в коморі та й сидить там одна-однісінька цілими годинами. Минулося, може, так тижнів п’ять; от уже й літо надворі. Збираються хлопці й дівчата вдень танки водити, а вночі на вулицю, її ніде не видно, так ніби світу відреклася й людей. Як ось пішла поміж людом погласка, що до такої, мовляв, дівки змій літає. Инші казали, що вночі бачили, як вогняна смуга, так ніби віжки, вся іскрява, вилася над її двором і поволі спускалася вниз. Инші ж знов запевняли, що віжки не віжки, але щось довге, вогняне підіймалося з могили, що стоїть за селом, і летіло просто в село; а до кого летіло – не знати. Були такі, що бачили змія з дванадцятьма головами. Тільки, мабуть, найправдивіші були ті, що бачили змія, як вилетів з могили, бо ж і досі ще на тій могилі виблискують уночі іскри, так ніби хто креше огню з десяти кремінців. Як би там не було, та коли починає люд про що говорити, то з тих розмов таки якась правда буває, а так не обійдеться. От хоч би і в нас – казали про покійницю диякониху, що вона ніби приходила до дітей з того світу, годувала їх, мила голови та одягала на них білі сорочечки. І що ж? Багато було людей, що не вірили. Я й сам не вірив. Та як почув про те щось від старого Гершуна, то й замовк. Трапляється, всяке трапляється! От і там, де розповідаю, за Дніпром, де жила дівчина, спершу не хотіли вірити про змія, та враз стало таке диво. Жали люди жита на полі; була там і та дівка, що до неї змій літав. От як сонце звернуло з півдня, стали люди відпочивати, а вона зійшла (не знаю вже для чого) на ту саме могилу, що з неї іскри сипались. Як зійшла, та й почало її мучити: ноги приросли до землі так, що й одірвати не можна, і щось невидиме тягне її, що жили як не порвуться. На крик її збіглося людей видимо-невидимо, та ніхто не знав, як і чим їй помогти, а дехто і підступити боїться. А вона рветься та мучиться, а кричить так страшно, що аж волосся на голові наїжилося. Що її вгору тягне, ніхто того не міг сказати; бачили тільки, що в небі високо-високо блищить щось, мов іскорка, то з синім небом зливається, то знов блищить, – але хто ж міг сказати, що воно таке? Тільки на цей час, не знать відки, прибігає стара якась жінка, задихалась бігши і кричить, щоб зняли у дівчини з руки перстень. Кинулись здіймати – не здіймається. Стара кричить, щоб відрубали їй палець з перснем, коли хотять її врятувати від неминучої смерті. Та хто ж наважиться рубати живу людину? Стали викликати найсміливіших, найвідважніших. Один одного посилають, а ніхто не йде. Тим часом зірка, що була вгорі, спустилася. От уже видко, що то не зірка, а подовгастий такий огник. Горить він, а хвостом як в’юн – і спускається все нижче та нижче. Тут дівчина як скрикне: «Ай! душу з мене тягне!» – та й упала нежива. Щось легеньке, мов дим, злетіло від неї вгору, і вогник одразу й потух. Тоді вже всі догадалися, що то змій витяг з неї душу. В ту ж хвилину стали люди шептатися, ніби стара жінка, що не знать звідки прибігла, дуже схожа на покійницю, матір тої дівчини; дехто вже став і назад відступати. Коли це глянули – а її вже нема й сліду! Жах невимовний пойняв тоді весь люд. Кинули й снопи на полі та мерщій до села тікати. Насилу вже на другий день опам’ятались. Зібрались на полі, поховали дівчину на тій могилі, де вона й лежала. Тільки хреста батюшка не дозволив ставити, бо ж смерть її, каже, сталася від нечистого. З того часу й досі на могилі все іскри сиплються і тугий стогін підіймається з домовини, а вітер його по всьому полю розносить, – отож і пастухи, як почують там, то вуха затикають, щоб не чути того стогону.