Вечеря затяглася пізно. Аж ось устали й почали збиратися на ніч. Зосталися тільки старі, що, посідавши круг величезного глечика з варенухою, здавалось, і не думали про кінець свого бенкету. Маруся лягла з своїми подругами у новій хаті, яку будував бондар Омелько, гадаючи восени узяти в прийми зятя до старшої дочки. Хата була ще без рам і шибок; свіжий вітер повівав з саду прохолодою, примушував дівчат укриватися якнайтепліше. Маруся вже й лежачи мала ще розповідати цікавим подругам про Київ та про свою дорогу; нарешті обидві подруги заснули, і вона зосталася на самоті з своїми молодими мріями.

Місяць уповні заглядав до вікна. Згадала вона Вороніж, його місячні ночі, коли вона, нудьгуючи серед веселих подруг та парубоцького залицяння (бо ні один з парубків не був їй до вподоби), сиділа у своїй хатині біля вікна, дивилась на зоряне небо, на далекі ліси, на темний став, де все було перекинуте: і чорний млин з довгою греблею, і старі верби, і тонкий півмісяць, що стояв у висоті небесній, як золота підкова. Ледве долітали до її слуху протяглою луною пісні, що виспівувалися по далеких кутках Вороніжа, де-небудь на Спащині чи на Пречистинщині.

Були ті спомини невиразні, хоч і тепло лягали на серце. Зовсім інакше згадувався їй час, відколи вона вперше побачила Івана. З першого його погляду, що перехопила вона в церкві, і до останнього слова, яке він сказав їй, уставши від вечері, вона пам’ятала кожну дрібничку. Ніколи не забуде вона ні як виблискувала вода, коли підходили вони до млина, ні як гомоніла вода під колесами, ні як солодко було слухати закохані Іванові речі.

Тепер вона думала, як житимуть вони у Вороніжі, як весело буде їй вийти вночі на вулицю, де її Іван, ведучи за собою цілу юрбу хлопців та дівчат, награватиме її улюблених пісень. А дівчата… Тут думка їй увірвалась, серце занило. Не знане їй досі почуття ревнощів уперше закралося їй у душу. Таке кохання!.. І от вона почала перебирати довгу лаву своїх подруг, які мали перехопити їй Іванове серце: «Ні, – вирішила врешті-решт, – ні одна з них мене не варта! У кого з них такі очі, як у мене? У кого брови чорніші, у кого личко біліше від мого? Він повинен бути моїм…» І вона враз перевернулася на другий бік, і місяць уповні осяяв чудову голівку, відкинену набік від жару й томління.

І от ніби чує вона тихий дзвін музики в супроводі смутної протяжної пісні, і пізнає голос Івана. Не знаючи, чому вона злякалася і вся здригнулася, але биття серця не перешкодило їй розслухати слова відомої пісні:

Голос Івана мав у собі щось чаклунське, бо Маруся, вислухавши пісню, відчула, як непереможна якась сила тягне її до нього. Покорюючись цьому потягові, вона встала і тремтячими ніжками приступили до вікна. Під вікном стояв Іван, без шапки, з бандурою в руках.

– Що це ти надумався, Йване, грати об такій порі? – сказала Маруся немов з докором.

– Хотів побачити твої ясні очі, моє серденько.

– А що подумають хазяйські дочки?

– Не бійся, моя галочко, вони давно вже сплять. Дай же мені свою ручку.

– Нащо тобі моя рука?

– Так, подержу трохи… Може, на серці стане легше.

– А хіба в тебе тяжко на серці?

– Ох, тяжко, Марусенько, та й як іще тяжко. Відколи тебе побачив, то немов каменем мені заложило груди. Тільки тоді мені й весело, як дивлюся на твої ясні очі, як слухаю твої солов’їні речі.

«Як він мене любить! – думала тим часом Маруся. – Ні, то не може бути, щоб він колись проміняв мене на иншу. Дам уже йому руку… Таж він, бідолаха, так само об мені побивається, як я об ньому. Його й сон не бере! Тільки й думав, мабуть, що про мене».

– Іване, – сказала вона, – іди лишень спати.

– Хіба тобі немило, що я стою перед тобою?

– Та ні, Іване; тільки вже пізно.

– Дай ручку, то я й піду.

Маруся мовчки простягла йому свою руку і уже не мала сили її одірвати; його бажання так немов переливались їй у душу від одного дотику руки, і тепер вона ладна була простояти з ним аж до самого світу.

Іван, узявши Марусю за руку, не вдержався і обняв її, і тільки що хотів поцілувати її, почув за собою гомін.

Бондар Омелько, попрощавшись зі своїми сусідами, проводжав старого Чайку спати в садок. Діди, підгулявши як слід, безперестану запевняли один одного у своїй приязні і цілувалися на кожному кроці. І враз наткнулися на другу пару, що обнімалася з інакшої причини.

Маруся, ще недосвідчена в таких справах, як нічні стрівання, побачивши перед собою похмуре дідове обличчя та блискучу проти місяця лисину бондаря Омелька, так зніяковіла, що не похопилася висмикнути свою руку з Іванових і трималася за нього міцно, так ніби боялась утопитися.

– Е, добре, дитинко! – почав старий Чайка, що з превеликого дива довго не міг знайти мови і думав, що то йому з п’яних очей видалось, ніби він бачить об такій порі свою Марусю на самоті з парубком. – От тобі й ходи на богомілля! Не вправились і назад повернутись, як узялися за женихання! Добре, добре, моя комашко! Е!

І він похитав головою. Маруся зніяковіла ще дужче. Суворе обличчя дідове, з сивою чуприною, стояло перед нею у місячнім сяйві, немов лихий привид, що з’явився у найпалкішу хвилину її життя. Віщі очі, нерухомо упершися в неї, проходили їй до самого серця, і так тяжко було терпіти їх похмурий погляд, що в неї аж у голові закрутилося. Але тут Іван, випустивши її руку, підступив до старого Чайки і своїм словом урятував Марусю од дідових очей.

– Дядьку, – сказав він, – не дорікайте дівчині: я один винен і відповідаю за все недобре!

– Слухай, козаче! – відповів йому Чайка. – Недоброго тут немає ще нічого. Я не з тих, що, постарівшись, тільки й знають, що лаяти молодь за женихання. Я сам був козаком і знаю, що молодцеві сам Бог велить погуляти, поки не оженився. Не яка біда і дівчині постояти годину-другу з парубком, хоч би і вночі. Тільки всьому свій час. Ідемо ми з святого місця, то й гріх про женихання думати! Всі дні ще попереду: встигли б ще нагулятися у Вороніжі. Не годиться, не годиться, – провадив він, похитуючи головою. – Запам’ятай, що недобрий початок має і кінець недобрий.

– Дядьку!.. – сказав Іван.

– Так, так, козаче, – говорив віщий дід, не слухаючи його. – Як початок недобрий, то й кінець недобрий. Лукавий саме й шукає такого припадку. Його й треба стерегтися!..

– Неначе як на те ж, вбий його чад лихий! – вимовив бондар Омелько, що хитався на ногах, немов дерево од вітру, і нічогісінько не зрозумів з усієї цієї сцени.

– Пора спать, діти! – сказав Чайка. – Дай Боже, щоб на тім і кінець. Ходім, брате Омельку.

Всі розійшлись.

На другий день Іван і Маруся не знали, як перед дідові очі з’явитись; але старий, всупереч їх сподіванням, зустрів їх ласкаво і, здавалося, зовсім забув про вчорашню пригоду, і тільки, як почала бондариха нарікати на Марусю, що смутна сидить, він, мов невмисне, кинув увагу, що, може, вона цю ніч мало спала. Маруся зачервонілася вся, мов мак, але ніхто, крім Івана, не знав чому, бо ж і бондар Омелько нічого не пам’ятав з учорашньої пригоди.

Після сніданку бондар Омелько водив старого Чайку та Івана по хлівах та кошарах, а Маруся з дівчатами ходила дивитись до батуринського базару. Як верталися звідти, то старша бондарівна і каже їй:

– Сестрице, чи ти чула коли, що у нас в Батурині земля плаче?

– Чула про те ще в Вороніжі, – відказала Маруся. – От і гаразд, що нагадала. Де те місце?

– А от ходім, далі. Ми тобі покажемо. Тільки гляди, не дуже прислухайся, а то і вві сні снитиметься.

Пройшовши довгу вулицю, вони повернули праворуч і вийшли на цвинтар, що трохи торував над містечком. Маруся прилягла до землі і припала вухом. Спочатку нічого не було чути, і дівчина вже хотіла встати. Аж ось серединою землі пройшов ніби якийсь різкий вітер; глухий жалісний стогін протягся на велике віддалення і тугим зойком віддався на тім краю. А далі – чує Маруся – немов багато-багато голосів прокинулося від того зойку і понеслося з глибини землі вгору перемішаною хвилею. Кожної миті ця хвиля ставала виразніша; до неї приставали инші голоси, аж склалося нарешті щось ніби хор, але таке похоронне, таке жалісне, що Маруся не могла далі слухати і з жахом підвелася з землі.