Тимчасом як молоді наші подорожні наслухали власного серця, дід, для якого ніжні почуття були ділом давно минулим, щось шепотів, поглядаючи на Лавру, а потім, схилившися ще раз до землі, сказав:

– Ходім, діти, – дорога далека: годі баритися.

Від Києва до Броварів дорога йде сипучими пісками[34] через бір. Прочанам, що йдуть у Київ, вона – немов остання проба в довгій та трудній подорожі. Зате ще з Броварів з’являється їм, немов земля обіцяна, прегарна панорама Києва, вся оповита туманом, а крізь туман напівпрозорим стовпом видніється у золотому вінці дзвіниця-велетень. Краєвид, що ближче, то все розпрозорюється, аж нарешті, ставши на Дніпровому березі, натомлений прочанин спиняється в захваті перед незвичайним видовищем і, немов праведник, побачивши райську браму, з побожним чуттям вдячности кладе доземний поклін.

Зовсім инше почуття поймає душу богомольцеві, що покидає святий Київ. З кожним кроком стає йому смутніше на душі, з кожним кроком він немовби щось втрачає; його почування можна порівняти до того стану душевного, з яким покидаєш батьківщину, виїздиш з дому, що в ньому жив серцем, де було тобі затишно й тепло.

Наші подорожні з кожного горбочка озиралися назад, і за кожним разом Київ заволікався їм імлою, і за кожним разом Іван і Маруся ззиралися між собою. Спочатку Маруся червоніла, зустрівшися з Івановим поглядом; але надвечір так уже призвичаїлася до свого подорожнього товариша, що навіть усміхалася йому з дитячою щиросердністю; і вони, навіть не говоривши між собою, зрозуміли одне одного, так ніби прожили вкупі кілька місяців.

Ввечері дійшли до хутірця на пісках, по обидва боки великого шляху. Вбогі хати, помазані жовтою глиною, сумно стояли одна коло одної: ні путньої горожі, ні садка, як то звичайно буває по українських селах. Тільки посеред вулиці дві верби похилилися над колодязем, простягаючи свої довгі вечірні тіні через широку дорогу.

– І як ото люди можуть жити в такому місці! – сказала Маруся. – Я б тут умерла з туги після нашого Вороніжа!

– То так тобі здається, моя комашко! – відказав старий Чайка. – А спитай лишень у них, чи згодні вони покинути свої піски та й перевезтися у наш Вороніж, що де не ступиш, то все тобі садки та городи? Ні, мабуть, не згодні. Для них оці дві верби миліші за всі садки та городи на чужій стороні. І по убогих цих хатах так само дівчата співають пісень та слухають оповідань про давні часи, як і ти у своїй побіленій та квітками причепуреній хатині. Ну, то куди зайдемо, Іване?

– Зайдімо до цієї хати під вербами: вона здається краща від инших.

– І то діло, – одказав старий Чайка та й повернув ліворуч. Хата, до якої вони зайшли, і справді була чи не найкраща на весь хутір. Лавки вздовж стіни були чисто вимиті; в кутку над столом образи завішані білими рушниками, що спускалися з обох боків, повишивані на кінцях червоним. На полу сиділа за гребенем дівчина в білій сорочці та синій запасці, колихала ногою колиску і наспівувала пісні. Побачивши чужих людей, вона зразу замовкла. Коло печі тупала жінка середніх літ в очіпку й плахті, видко, сама хазяйка.

Наші подорожні вступили до хати, помолилися найперше до образів, як то й годиться людям, що йдуть з богомілля, а потім уже привіталися з господинею та й запитали, чи не можна буде переночувати.

Жінка, що поралася коло печі, дізнавшися, що то прочани, привітно попрохала їх сідати, а сама кинулася з ганчіркою витирати лави. Хоч пороху там і не було, та такий уже звичай охайливої господині.

Поки старий Чайка говорив з хазяйкою, розказуючи їй то про Київ, то про свою дорогу та теперішні урожаї, Маруся підійшла до дівчини, що сиділа за гребенем, і завела з нею свою розмову, що від починків та прядива перейшла поволі до речей цікавіших. Дівчата скоро спізналися, і Маруся запиталася у молодої господині, якої та співала пісні, коли вони увійшли до хати.

– Про Саву Чалого, – відповіла дівчина.

Маруся ніколи не чула пісні про Саву Чалого і попросила заспівати. Дівчина довго відмовлялася, та кінець кінцем мусила пристати на бажання Марусине і заспівала впівголоса, щоб не заважати матері говорити із старим.

Ой був на Січі старий козак, на прізвище Чалий, Та й вигодував сина Саву козакам на славу.

Старий Чайка, прислухавшися до голосу пісні, кинув розмовляти та й підпер рукою підборіддя, а дівчина, схиливши голову та посукуючи веретено, співала, як Сава пристав до ляхів, як панував з ними і як збирався з ними руйнувати церкву православну, та наїхали запорожці і підняли його на три списи, і як утікала від козаків молода його жінка.

– Славна пісня! – сказав Чайка. – Старосвітська! Хто тебе, дівонько, навчив такої?

– Та все покійний дідусь, було, її наспівують…

– А давно твій дідусь умер?

– Рік і два тижні.

– Та ще й умер на чужій стороні, – мовила господиня, що сиділа навпроти, підперши щоку рукою. – Та й осталися ми сиротами без останнього його благословення. Царство йому небесне, – сказала вона знов, трохи помовчавши. – І жив покійничок, і вмер якось чудно.

– Як то чудно? – запитали в один голос Іван і Маруся.

– Чудно, таки дуже чудно! – зітхнула господиня. – Така була смерть його навдивовижу, що як розкажеш кому, то тільки здвигне плечима та й мовчить. Бачте: панотець мій покійний добре умів на бандурі грати. Ніхто його і не вчив, – сам вивчився, сам і бандуру собі зробив. Замолоду був він хазяїн, коло землі ходив, худобу держав. А як умерла покійна мати, а я пішла заміж, то передав нам усе хазяйство, а сам тільки й знав, що свою бандуру. Цілий день, було, грає от під цими вербами над колодязем. Знав він усяких пісень, і старосвітських знав. Народу коло нього бувало повно: то таки прочани, а то і свої, хутірські, обступлять його і слухають; а найбільше то в свято. І так усі до нього звикли, що як піде, було, з бандурою по чужих селах, то і в селі немов пусто: раз по раз питають, чи скоро вже вернеться дід. Тільки нам ніякої користи не було від його заробітків, і скільки не збере де грошей, всі віддасть першому, хто в нього попрохає. І рідко коли принесе додому. Такий чудний дід був. Як от прийшла йому торік по весні охота йти в Київ. Піду та й піду Богу помолитися!.. От я і мій чоловік до нього й приступили. Куди вже вам іти, панотче? Ви й так уже немощні, то куди вам тягатися по тій спеці та по пісках?! «Ні, каже, піду», – та й тільки. Та як узявся, то й пішов; таки по-своєму зробив. Вирядили ми його з людьми в дорогу та й просили, щоб вони вже там його доглядали. Як відрядили – то вже й тиждень минув, і другий минає, нема та й нема! А то раз у раз бувало – за тиждень наші слобожани вправляються. Ну, думаємо, видко, наш старий говіє, то й товариші його дожидаються. Тільки сидимо раз увечері, я та дочка, в хаті. Чоловіка дома не було. Як тепер пам’ятаю – сонце стояло вже на самім заході і так світило крізь вікна на образи, що всі вони, немов золоті, горіли. А під образами стояла панотцева бандура, вкрита білою хусткою. І враз хустка злетіла з бандури, немов чия рука її схопила, а бандура сама собою заграла точнісінько так, як грали на ній панотець покійні. Ми обидві так і остовпіли. Приїхав чоловік, розказала я йому, і він злякався. І всі ми тоді разом на тому стали, що це не перед добром. Як думали, то так і сталось. На четвертий день повернулися з Києва люди, що покійні панотець ходили з ними, і розказали нам, що нема його вже на світі. І ще – що розказували про його смерть! Як були вони в Києві, то панотець, прийшовши додому з служби Божої, почав співати своєї улюбленої пісні «Ой сів пугач на могилі!». А далі й каже їм: «Знаєте що, братці? Я зараз умру. Шкода тільки, що нема зо мною бандури: мені б хотілося перед смертю заграти свого пугача». Сказав, ліг на лавку і руки заложив. Кинулися до нього, а він уже й душу Богові оддав.

Господиня за слізьми насилу договорила останні слова, а потім стала утирати їх рукавами сорочки. Старий Чайка і його супутники сиділи всі понурившись, зворушені хазяйчиними словами, і кожен по-своєму обмірковували те диво. В хаті стало тихо-тихо; і тільки чути було дзижчання бджоли, що ненароком залетіла до хати і тепер билася у вікно.