Изменить стиль страницы

М. Зеров писав, що «про вогняних зміїв на Україні ходить багато різних оповідань; мало не в кожному збірнику переказів можна знайти записи про них… З переказами про зміїв сплітається ще сила повір’їв про літавців, чи то перелесників, що зводять з розуму дівчат та молодиць. Нечиста сила може зводити не тільки жінок, але й чоловіків.

Щоб причарувати до себе дівоче чи жіноцьке серце, змій підкидає або шовкову хустку, або срібний перстень, або дороге намисто, а часом то досить буває клубка заполочі. І от, коли дівка або молодиця все те візьме, змій і починає літати до неї, одмінившися коло хати ставним парубком, любиться з нею, а тим часом випиває з неї здоров’я. Дівчина або молодиця, до якої він літає, сохне, жовтіє, марніє й незабаром гине. Од змія можна і оборонитися: треба тільки не брати того, що він підкидав, або, взявши, повернути йому, або проказати якусь молитву і перехреститися, – але вірять, ніби не завжди те кінчиться добром. Змій може непокірну убити крилами або спалити хату і ввесь двір».

Огняний змій

Повість із народних переказів

Частина перша

І

Дзвонить, аж гуде на ввесь Київ величезний дзвін Печерської лаври. Сонце стоїть на заході. Рябіє в очах від розписного фасаду великої церкви; мигтять від проміння численні її бані, і затуманеним від того сяєва очам видається, ніби то все зубці велетенської золотої корони на білих мурах твердині. На паперті сила народу. Тут і болгари в обшитих галуном лейбиках, і молдавани з повновидими своїми куконами,[31] і наша Північна Русь із найдальших губерній, і українці з підголеними чупринами та спущеними донизу вусами. Ввесь той люд посідав попід деревами або ходив по паперті, позбивавшись тісними купками, так ніби кожний боявся сам загубитися серед прочанського натовпу. Тільки один височенний парубок у синьому жупані, підперезаний старовинним поясом, стояв оддалік, немов сирота який серед густого та гомінкого, як рій, люду. Нещодавно покинув він чумакування, узявши на себе замість смоляної сорочки синій жупан, а замість простого очкура широкий пояс. Повертаючись додому, зайшов він по дорозі в Київ поклонитися святим місцям та подякувати Богові, що так повелося йому у торговому ділі. Обходив він уже ввесь Київ; був у Михайлівськім монастирі; був і в Софійському, не раз бував і в печерах, і на картину надивився, де намальовано, як блукає людська душа по митарствах. На диво гарним видався йому город з золотоверхими своїми церквами та дзвіницями, з кучерявими своїми горами та долинами. Але повсякчасна метушня та галас, що пойняли його після тихомирного та повільного життя, скоро йому надокучили. Він звик до всього, що спершу аж очі йому поривало, і тепер стояв серед гомінливого люду смутний та задуманий – немов у степу, край дороги, коли табір чумацький стане і варить вечерю, а повітря густе темніє, і журавлині ключі та качки дикі, пролітаючи рожевим небом, кличуть додому і дорогу показують… І враз лице йому як не те стало, і він обернувся та й задивився, немов сам собі не вірячи.

Повз нього йшла дівчина, прегарна на вроду, рум’яна, як зоря, як мак на вгороді, повна, свіжа, здорова і саме на порі. Керсетка з малинового оксамиту обіймала їй стан, біла як сніг сорочка відтіняла смугляву шию у викоті, а пишно повишивані рукава маяли, як лебедині крила. Різнокольорові стрічки, попереплітані з садовими квітками та барвінком, короною лежали їй над чолом і падали їй ззаду на спину якоюсь розсипаною веселкою.

Поряд з нею йшов дід, що теж одразу впадав ув око. Сива чуприна відкинена йому назад. Червоне обличчя з навислими бровами, сивоусе, з западистими зморшками, виглядало по-старосвітському. Воно не було таке вже й древнє. Та як придивитися до глибоко поморщеного чола, до широких брів над видющими очима, колись такими бистрими, призвичаєними стежити за татарином у безлюдному степу, – то чимало-таки можна було нарахувати йому десятків. Старий ішов повагом, але від дівчини не відставав. Немов у задумі, ступав він по давньому-прадавньому камінню, вичовгуючи його підковами і, може, забираючи з собою останній слід написів з мовчазних і нікому не знаних намогильних плит, покладених у ряд із звичайними.

Парубок у синьому жупані і сам не завважив, як опинився біля діда та красуні, і вже хотів закинути їм яке слово, – коли це задзвонено в усі дзвони і люди, що були на подвір’ї, стиснулися коло дверей та й сунули всі до церкви. Парубок, проте, не одстав од старого та його супутниці і, поки правилася вечерня і богомольці побожно шептали молитви на всю церкву, він, може, вперше за все своє життя, не слухав церковної служби. Він дивився на красуню та на її стрічки; він не зводив очей з червоних її уст, що шепотіли молитви, з карих оченят, що дивилися на ікони неповинним дитячим поглядом. «Про що вона молиться? Хотів би я знати, що в неї на думці?… Та хоч би глянула на мене… Я з очей би, здається, пізнав її душу…»

І враз дівчина, немовби вгадавши його бажання, озирнулася; та як зустріла його обличчя, що в ньому, здається, кожна жилка говорила, – то й потупилася, і зашарілася не знати чого. Але її погляд пронизав душу парубкові, – він почув, як гаряча кров підступила йому до серця, а воно забилося так сильно, що він аж руку притис до грудей. «Оце ж то, – подумав він, – оце ж то, мабуть, та суджена, що її, покійна тітка говорили, ні городами не минеш, ні конем не об’їдеш! Ой, та як же гаряче на серці! Видко, правду люди кажуть, що як суджена, то одним поглядом кров запалить, одним усміхом розумну голову зробить дурною… Оце вона саме й є!» І він наважився будь-що-будь, а тільки кінчиться вечерня, розпитати старого, звідки вони і хто.

Та от уже кінець відправі. Народ висипав з церкви, гуде, як бджоли, вилітаючи з улика. Хто пішов додому, а хто зостався на подвір’ї. З тремтінням сердечним підійшов парубок до сивого діда, скинув перед ним шапку та й уклонився звичайненько. Старий і собі трохи вгору підсунув шапку і теж уклонився.

– А звідки ви, дядьку? – запитався парубок і мало не скрикнув з дива та радощів, почувши, що вони приїхали з містечка Вороніжа.

– Та я й сам з Вороніжа, – сказав він.

Старий прижмурив очі, приглядаючись до нього, і знизав плечима:

– Не знаю такого, далебі, не знаю.

– А я вас пізнав. Тільки що змінилися ви дуже! Та ви, здається, Петро Чайка?

– А так, Петро Чайка.

– А я, коли знаєте Нечипора Большака, так я його син.

– Он воно що. То-то дивлюся я, щось мені по знаку неначе… Як же мені та не знати Большака? Та ми з його батьком, тобто з дідом твоїм, вкупі козакували замолоду.

Тут земляки побралися за шапки та й ну цілуватися.

– Та де ж ти був, що я тебе давно не бачив? Здається, наш Вороніж не такий і великий, щоб нам ні разу й не зустрітися. Я тебе отаким тільки й пам’ятаю. Правда, живемо ми таки не близько, та я рідко й виходжу з пасіки.

– Я тільки що повернувся з дороги, – відповів Іван. – А то ж три роки підряд чумакував; забув, як там і хати стоять у вас у Вороніжі.

– Добре діло робиш, що до батьківського добра додаєш. Такий і твій дід покійний був. На місці, бувало, не всидить: то баштан держить, то дьоготь гонить, та все, було, клопочеться, щоб якось-то дітям більше придбати. Добрий був чоловік, царство йому небесне! Добра душа була! Ми таки хлібом-сіллю з ним знались.

– Так ви, дядьку, добре наш рід знаєте?

– Та старих я знав добре, а от з молодими мені не повелося. Инші часи настали. Батько твій, вибачай на тім слові, понура; ходить собі як вівця. З ним і горілка не п’ється; з ним і над чаркою заснеш скоріше, а не повеселішаєш. Ну, а до того опала мене біда, що про неї і в пісні співається:

Од Кракова до Чакова[32]
Всюди біда однакова.
вернуться

31

Кукона – господиня.

вернуться

32

Чакова – Очакова.