– Та стривай, брате, подивимось ще, що далі буде. Нехай собі живе, поки живеться. А ти б послухав, що люди кажуть.

– А чого б то я мав слухати? – перебив другий козак. – Тут варт тільки глянути на неї, то все зрозумієш…

– А що? Хіба відмінилася?

– Відмінилася, та тільки так, що не дай Господи. Така гарна зробилася, що ніхто ще такої і не бачив. Нікому така краса і не снилася. Чув я, що то недобрий знак!..

– Ну, а що люди кажуть? – запитався високий козак, звертаючись до давнішого оповідача.

– Дивні речі кажуть: не знаю тільки, чи вірити, буцімто (цур нашого місця!) до неї літає змій!..

– Змій! – аж скрикнули усі разом. – Від кого ж ти чув?

– Та ця чутка по всьому Вороніжі ходить. От і мірошник, певно, знає… Слухай, як тебе… дядьку? Опанасе? Чи то правда, що до молодої Большачихи змій літає? – сказав він, звертаючись до мірошника, що з самого прибуття козаків ні разу не встряв до розмови і похмуро топтався коло своєї справи.

– Скоро, небоже, постарієшся, як усе знатимеш! – суворо відповів запорошений мірошник.

– Не чіпай його, брате, – почав один з козаків, приглушивши голос. – Тож мірошник з чортом – брати рідні. Бачиш, йому і так прикро, що лаємо його родича!

Всі засміялися.

– Так до Большачки змій літає! – говорили козаки, розважно похитуючи головами. – Ну, тепер уже пропала. Від змія ні одна не викручувалась.

– Чого ж пропала? І я знаю одну молодицю, що до неї літав змій. Так та усе сохла. А ця що день, то все кращає. То як же пропадає?

– Що краща, то краща, та якось не по-людському. Я, як хочете, заложуся, що не своєю смертю вмре. Та й недарма дід її, віщун, перед смертю щось довго говорив з нею наодинці, і вона після того мало не пішла в монастир. Тож, видно, щось напророчив він їй такого! Та й знов же не без причини і далекий знахар її злякався.

– Хотів би я побачити, що то воно за змій? – промовив низенький чоловічок з довгими вусами. – Зроду не бачив.

– Та лучче ніколи й не бачити! – відказав його сусіда. – Я раз бачив, так після того ночі три не міг спати: тільки, було, задрімаю – враз і ввижається, що вся хата повна вогню…

Тут він урвав і спинився. Всі козаки остовпіли і, нерухомі, дивилися крізь одчинені двері. Все небо пойнялося вогнем; засвітився ставок; ясна вогняна стрічка, розсипаючи іскри, пролетіла над млином і враз потухла над двором у Йвана Большака.

Ніхто й слова не вимовив, ніхто не запитався: всім було ясно, що то таке. Непереможний жах напав на козаків. Сам навіть Губський злякався. Враз погасили вони вогонь і полягали спати; і кожен, укрившися свитою, уважав себе неприступним для нечистої сили.

Дивна і невимовно хороша ніч у нашому Вороніжі! Недосяжно високе небо, незвичайно ясний місяць і яскраві зорі. І крізь прозору синяву неба світить немов инше світло; і проміння місячне розходиться якимсь дивним сяйвом у повітрі, і здається весь цей простір попід небом тонкими та безплотними, що й оком не схопиш, і рукою не діткнешся, духами; і зорі так пильно придивляються до земного падолу, ніби відповіді просять у люду. Задивившися на невимовну красу неба, людина немов сама переймається його сяйвом, душа яснішає і ладна дати відповідь, коли б тільки мала для того особливу мову… Зорі горять, зорі мигтять на неоглядному полі розкішного синього неба, як незрозумілі літери у чарівній книзі. А Вороніж увесь спить. І, може, тільки душі поснулих, покинувши своє житло, виходять на повітря і читають цю нез’ясовну книгу і розуміють її, аж поки не повернуться до тіла. Дивна і невимовна ніч у Вороніжі! Вона немов дає людині иншу душу, вона поймає її нерви, і легко їй, і вільно, не почуває вона на собі тіла. Іде і землі не чує під собою, так, ніби повітря хвилями підмиває її під руки, і вона ладна злетіти назустріч місяцеві. Скоро вже північ. Ні в одній хаті не світиться вогонь. Холодні тіні садів лежать по заснулих вулицях.

– Дякую тобі, Господи! – говорив Іван, знявши шапку і хрестячись проти Спаської церкви. – Аж ось і я в Вороніжі! Як тут хороше і вільно! А яке небо! Яке повітря! Який дух від садків!.. Ні, таки ніде немає таких ночей! А що то моя Маруся?!

І приспішеною ходою подався він додому, і серце йому стислося, коли він наближався через садок до нової хати. Маруся не спала; вона сиділа біля вікна і так задивилася на місяць та зоряне небо, що й не помітила Івана.

– Здорова, Марусю! Здорова, серденько! – промовив він, кидаючись до неї. – Чи ждала мене сьогодні? День і ніч поспішав я, щоб побачити ясні твої очі. Чи ж здорова ти, голубко?

Маруся спершу зраділа і пригорнулася до нього; але далі серед тих своїх пестощів раптом засміялася, та так страшно, що Іван здригнувся.

– Чого ти смієшся? – спитав він, одступаючи від неї з жахом, бо місяць у цю мить осяяв її обличчя, і вона блиснула такою вродою, що серце його боляче затремтіло.

– Як же мені не сміятися? – говорила вона… – Ти такий темний, такий важкий! Чого так відмінився ти? Ти ж раніше прилітав до мене легкий і ясний, як огонь! І чого ти не граєш, а говориш? Де твоя бандура? Грай: мені противний твій голос… Чи скоро ти вип’єш з мене всю мою тяготу? Чи скоро ми полетимо до твого краю?

– Боже мій, Боже! – повторяв Іван в одчаї, ставши на порозі і ламаючи руки.

І раптом у дворі стало ясно; попід вікнами заблищали іскри… Іван вискочив мерщій з хати і бачить: вогняна смуга розвіяною стрічкою обвилася круг солом’яної стріхи, і вся стріха враз спалахнула. Іван кинувся до хати рятувати Марусю, та вона з диким сміхом вирвалась йому з рук.

– Куди ти тягнеш мене, Іване?

– Ходім, Бога ради, ходім! Бачиш – огонь!

– То що ж? Я вогонь люблю: в огні легко…

Іван хтів силою винести її з світлиці, але Маруся рвонулася з нелюдською силою і так дико вперлася в нього блискучими очима, що він не зміг опанувати себе. Проникливі очі дійшли йому до самісінького серця. Він скрикнув і вибіг у двір.

Своїм криком він побудив усіх домашніх. Та поки позбиралися люди, полум’я вже охопило стіни, пойняло двері та вікна. Ніхто не наважився рятувати нещасну. Крім небезпеки від огню, – в хаті чути було такий дикий крик та вищання, що всім аж холод проходив по тілу.

Скоро почався дзвін на всіх шістьох воронізьких дзвіницях. Тривога стала загальною, і люд позбігався з усіх вулиць. Але лихові вже не можна було зарадити. Скільки не лили води, вогонь не зменшувався, а ніби зумисне розгулювався і все вище бризкав до неба. Далеко чути було крики чужих людей і плач рідні. Іван у несамовитім одчаї припадав до землі, плакав і бився головою, сам на себе накликаючи смерть. Іскри і головешки сипалися на нього, і люди мусили відтягати його щораз далі. А тим часом крізь полум’я усе вихоплювався голосний регіт, і ніщо не могло його заглушити, ні тріщання вогню, ні крики народу. Та от востаннє вибухнуло полум’я, замовк і страшний регіт. Рудий дим заклубочився і покотився по горілому. З темної вулички повіяв вітер, і разом з ним почулися в повітрі жалібні звуки, в яких не один пізнав голос Іванової бандури… Всі відчули непереможний жах і розійшлися по домівках. На згарищі зосталася тільки купка людей, родичі та наймані робітники погорілого двору. Освітлювані червонуватими відблисками від дерева, що тліло, не раз поймаючись огняними язиками, – вони, як тіні, блукали навкруги обсмалених садових дерев та безлюдної купи наваленого манаття.

Іван не вмер з горя; він і досі живий, – але ніхто не пізнав би в ньому колишнього Івана. Худий та понурий блукає він Вороніжем у благенькій свиті. Коли хто до нього озветься, він слухає немов крізь сон, і в тьмяних його очах ні разу не виблисне живий огник. Часто стрівають його на давній пожарині, що поросла вже й травою. Інколи він лежить ницьма на землі; інколи стоїть навколішках і все нашіптує молитви. Але коли б отак спитати у нього: що це за місце? – він не скаже: він не пам’ятає нічого. Тільки якимсь інстинктом тягнеться він до зеленого горбочка серед обгорілих пеньків та запустошалого саду.