– Жінку хотів різати…

– Хто знає, що ще з него буде?

– Єгомосць що скажуть?

– Що мають казати?

– Сповідь перед людьми зробив…

– Е, хто такому що зборонить…

– До ворожбитів ходив учитися примов.

– От не журіться чужими гріхами; у кождого своїх досить.

– Та я лиш так… Прийшло до слова…

Хворий опустив голову на подушки й лежав неподвижно: примкнені, запалі очі, бліде лице нагадували мерця. По хвилі зачав рушати губами і слабим голосом просився до хати. Люди перенесли його на постіль і потому зачали розходитися.

До вечора був хворий спокійніший і говорив цілком розсудно. Під вечір, коли сонце зайшло і рясна роса скропила землю, привиди почалися наново. Він бачив знов чотирьох євангелістів при постелі, просився в них, щоби його пустили зловити Шуличку, що лізе нага, коміть головою[93] на хрест, котрий стояв на найвищім місці Ялинки; коли ж євангелісти не хотіли пустити його, він вилаяв їх. Вони перекинулися в чортів, і він з розпукою вирвався з хати й мов несамовитий летів горі стежкою до старого, з перегнилим, скривленим перехрестям, хреста.

На крик жінки пустилися за ним сусіди в погоню і по довгій і впертій боротьбі привели хворого до хати.

Він рвався, кричав, плакав, молився; чорти визирали з усіх кутів, євангелісти опустили його, і він, лишений на власні сили, чувся немічним проти ворожої сили. В приступі розпуки пробував черепом,[94] що схопив з припічка, підрізати собі горло, але сусіди перешкодили, зв’язавши йому руки й ноги мотузами. З покаліченої шиї слизіла чорна, запекла кров.

Рада в раду, стало на тім, що треба хворого замкнути. Післали до війта, а той вислав поліціянта Гриня Куртого, щоби хворого спровадив і замкнув до арешту, що без вікон, лише з малими чотирикутними прорубаними продувами, зліплений з ялинових тертиць, стояв близь корчми на громадській пустині.

Гринь Куртий, хлоп височезний як смерека, з грабовою палицею в руці і з ключем від арешту за пазухою, прийшов до хати, обдивився, почіхався в потилицю, – що в мужика означає «мисленє» в клопоті – взяв собі кількох мужиків до помочі, – і страстний похід почався. Гната вели два мужики попід боки. Гринь Куртий йшов позаду, за ним Параня, заводячи, і щораз більша товпа людей.

Крики хворого, гамір товпи викликували з хат цікавих: стояли на містках баби, пнялася по воротах біловолоса дітвора в брудних сорочках, випуливши очі й пороззявлявши ротики. Скажено брехали собаки на припоні, не можучи дати спусту своїй злості на литках товпи.

Через час похід зрівнявся з арештом. Гринь Куртий створив двері; хворого завели до низької темної комірки і, зв’язавши йому руки, полишили в арешті.

Якийсь час гуторили люди на головній дорозі, перед арештом, потому розійшлися, кожний у своє.

Світили зорі на вечірнім маєвім небі: навколо на схилі небозводу била блискавка на погоду, неначе моргала дівчина молода… З високої дзвіниці снувалися пасма тихих звуків, викликаних легкими ударами шнурів, колисаних вітром, о криси дзвонів, а з арешту доносився страдальний стогін хворого Гната.

Досвіта пішла Параня з сусідами до арешту, щоби відвідати Гната й занести йому поживу.

Він був спокійний; на його лиці значна була якась щасливість, якесь блаженство… Воно лучається в людей ідеї, що багато задля неї перетерпіли – і перемогли.

– Як же тобі, Гнатку? – питала жінка.

– Я здоров; най Тому буде хвала! – показуючи пальцем вгору, відповів Гнат.

– Не виділи-сте нічо? – питали мужики.

– Що я видів?!. – таємно промовив Гнат – і мовчав на всі дальші допити.

– Може, підеш додому… Праця пропадає… – просила жінка.

«Претерпевий до конца спасен будет!» – відповідав Гнат і обіцяв вийти аж третього дня з арешту.

З тим вернула Параня додому.

Гнат сидів в темній і тихій комірці, поглядаючи через отвір на пусту вулицю, по котрій, в полуденний час, крутив приземельний вітер порохом… Тут відступав він від отвору, хрестячись перед полуденним бісом, що жениться з вітром на вулиці.

Вночі приходили до нього вартівники і, позакурювавши люльки, то допитували його, то самі оповідали, що коли виділи й чули.

Третього дня вечором вернув Гнат додому блідий як стіна, вихудлий, тихий і мовчаливий. Кілька день знемагав ще, але мало-помалу приходив до тями, й життя його мужицьке, повне томлячого труду, пішло старим слідом.

Від того часу, як Гнат вийшов з арешту уздоровлений, минуло три тижні.

Червневе сонце, що своїми проміннями ростило молоду траву, красило лагідними барвами цвіти, помагало сипатися колінковатим стеблам пшениці, жита, ячменю, вівса і інших трав, мало тепер ще трудніше завдання. Воно сушило своїм жаром ніжні листки цвітів, насіння дозрівало в ствердлих чашках, щоб згодом розсипатись по луках і сіножатях і лишити наслідників краси на другу весну; жовтило зелені стебла й колосся збіжжя, варило своїм гарячем крохмальне молочко на муку в золотавій пшениці, в половім житі, в пукастім ячмені і в остроконечнім зерні вівса. Круглі, зелені, як рута, яблука під поглядом його діставали біляво-жовту барву й ніжний рожевий рум’янець; під лупиною солодшали квасні й терпкі соки, а білі зерна чорніли, звільна дозріваючи.

На ту благодатну роботу сонця дивився з тихою радістю зголоджений на переднівку мужик. Щонеділі обходив він свої вузькі а короткі загони; оглядав, важив колосся, підкопував корч зеленої бульби, пильно дивився під корч, чи красно зав’язується овоч його головної поживи; зі страхом слідив за кожною пливучою небом хмарою, боячись, щоби одна хвиля Божого гніву не знищила його надій і не кинула в ще більшу нужду.

Коли небо засувалося чорними хмарами, блискавка прошивала небозвід і грім грохотів, лунаючи по горах і лісах, він шептав молитви й палив свячене зілля на огні, стараючись по змозі забезпечитися проти елементарних нещасть.

Гнат Шутяк працював у полі, вечором шептав «старі Отченаші» перед образами, в неділі й свята співав на крилосі, по службі Божій лежав хрестом при церковних дверях, з полудня читав Біблію й відмовляв «Небесний лист». Був мовчаливий, смирний – і лише тоді хмарилося його лице, коли цікаві допитувались о його хворобу.

Одної неділі, зараз по службі Божій, зійшлося до Гната кілька мужиків, сусідів. День був гарячий: від самого рана палило сонце‚ як огнем, небо пожовкло від великої спеки, листя дерев і трави охляли, а в повітрі стояла небезпечна тишина: так тихо стоїть гаряча вода в начинні перед хвилею, в котрій почне кипіти.

Гнат і сусіди сиділи в тіні густого сливнику перед хатою; Параня говорила з Шуличкою через пліт, а діти гологолові сиділи на самім сонці, коло воріт, і бавились, згортаючи порох у купки.

– То раз парить! – промовив старший Шулик.

– Вітер ані дихне… Коби щасливо до вечора перебути! – сказав Іван Ханенків, що належав також до тої громадки, котра слухала слова Гнатового.

– Збіжжє красне, колос тяжкий, коби дві-три неділі та й під серп, – поглядаючи на повздовжні загони колосистого збіжжя, сказав Максим Захаришин.

– Коби щасливо дочекати… Душно так, що, Боже…

– Все в Божих руках… – стиха промовив Гнат.

– За наші гріхи Бог кару спускає.

– За одного не раз всі терплять…

– За одного? А хто без гріха? – справив кривий погляд Гнат.

– Правду кажете: кождий з нас варт кари, – поправився Ханенків.

– Поле посвячене, малі дівчата несли образ – чей пан Біг людей помилує… – сказав, утираючи подолком піт, Захаришин.

– Така встанова ліпша, аби малі несли, – обізвався Данило Василенків. – Я їхав тамтого тижня зелізницею до Долини, та й мені говорив один чоловік, що в них два роки тому град, най ся не приказує, все вибив, бо дівка, що несла образ, була тяжка.[95]

– Сила Божа! Що то за сумлінє! Така має кару зводити на село?! – скрикнув Захаришин.