– Прийшла-сь?! – бурмоче він і біжить до стайні, де майнула Параня, що поралась коло корови.

– Ти?!. Відьма!.. Ві-і-ідьма… Коби з тебе знак… – реве Гнат і, схопивши жінку за горло, шукає за ременем ножа.

– Гнатку!.. Ґва-а-авт!.. Люди, ратуйте!.. Я твоя жінка… – хрипить Параня і борикається з Гнатом.

– Ві-і-ідьма… – кричить несамовито Гнат і ріже ножем сорочку.

Параня прутнулася надлюдською натугою і вибігла зі стайні. Коло плота стояла Шуличка з синами.

– Що у вас таке? – питають вони.

– Прийміть до хати… – хлипає Параня. – Зарізати мене хоче; з розуму зійшов…

Параня перелізла через пліт і ввійшла з Шуликами до хати.

– Дитина моя! Донечко моя! Ой, ой, ой!.. – заводила Параня за дитиною, що лишилася в хаті.

– Ото «покаяніє»! Шлюбну жінку різати… – говорив молодий Шулик.

– Чіпався, чіпався мене за корову, аж йому розум помішало, а я, най мене так Бог тяжко скарає, не винна, – обізвалася стара Шуличка.

В тій хвилі хата стряслася від ударів в стіну. Вікна дзвеніли, діти зачали плакати, а каміння летіло, гупаючи щораз сильніше в стіну.

– То розбій! В хату камінєм шиє! – крикнули Шулики і вибігли з хати.

На подвір’ї стояв Гнат, тримаючи в руках великий камінь, готовий до нового удару в стіну. Його лице налилося кров’ю з великої натуги, очі поблискували, мов у кровожадної звірини.

– Бери єго! В’яжи! – крикнув старший Шулик, і оба кинулися на Гната.

Почала уперта боротьба. Гнат вищав не своїми голосами, придавлений колінами молодшого Шулика. Голос його, спочатку сильний, ослабав і переходив в стогін і хрипіт. Шулики, поваливши його на землю, скрутили йому мотузом руки і ноги; він пручався, сині обручки показалися на його руках; стогнав, взиваючи приглушеним голосом Бога, святих, євангелістів.

– Що з ним робити? – спитав старший Шулик, звернувшись до жінок, що купкою стояли на подвір’ї, поховавши руки під запаски.

– Може би, єго додому; най би на своїй постелі лежав, – просила Параня.

– Ото чудо! Той, скаменів би,[86] вліз у чоловіка! – стиха говорили бабки.

– Що ж ви, сирото, будете з ним робити? – жалібно допитувались вони Парані.

– Що я, бідна сирота, буду з ним робити? – заводила Параня.

Гнат лежав на землі, охкаючи; від часу до часу пробував пірвати пута, але ослабав і хриплим голосом кричав:

– Перемогли ви мене, чортівські сини!..

– Вставай! Ми тебе поведемо додому, – взяли його вговорювати Шулики.

– Мучте мене! Мучте! На смерть мучте! Ангели небесні! Дивіться на мою муку, занесіть вістку Отцю небесному… Рани на голові, рани на руках… За гріхи мої? Господи, помилуй мене, грішного! – жалібно молився Гнат, і всі присутні дивилися на нього, і зачали жінки хлипати й утирати очі кінцями запасок.

Шулики приступили д’ньому і взялись його підіймати. Знов пішла боротьба: Гнат опирався, кидався набоки і не дався рушити з місця. Крик побудив дальших сусідів стала збиратися щораз більша громада людей. Жінки збились в один гурт, зітхали і допитувались; мужики обступили Гната і мовчки дивилися на нього.

– То, бачусь, як той, скаменів би, влізе в чоловіка, то, кажуть, бити єго: то єго, скаменів би, болить, а не того, що в нім сидить, – говорив один старший мужик.

– Бити, кажете?

– Як бити, кажуть, то він, щез би в болото, вийде з хрестянина, – говорив далі мужик.

– Ба, чи не гріх катувати чоловіка? – спитав непевним голосом хтось з громади.

– Говори з дурним! Чоловіка не болить, лиш єго, дух святий при нас хрещених! – закінчив мужик і підступив до Гната.

– Ходіть, Гнатуню, додому, ту чей ночувати не будете? – обізвався він до Гната.

– Відступіться від мене всі «ділаючі беззаконіє»! Злодії, фарисеї лукаві! – злобно відповів Гнат.

– Беріть єго на руки! – крикнув мужик – і шістьох пустилося брати Гната.

Він валив зв’язаними руками, копав ногами, кусав, плював; мужики знов, опершися на теорії, що чоловіка не болить, лише чорта, не жалували йому стусанів і так з великою бідою перенесли Гната до його хати і зложили на постелі.

В хаті знайшли в куті непорушне стоячу дівчинку; вона не могла з ляку й слова промовити, лише рушала губами і не хотіла уступити з місця, аж мати прийшла і відтелепала її.

– Що я з ним робити буду? Головонько моя бідна! – заводила Параня.

– Цить, жінко! Не заводи; ми ту повартуємо коло него, а завтра, дасть Бог дочекати, треба дати знати війтові, аби з ним що робив, як не прийде до розуму, – радив один мужик.

– У Львові, бачусь, чи де, є такий шпиталь для тих? – питав другий мужик.

– Та є, але треба би платити: а ту звідки потягне?

– Прийшло би на громаду платити?

– А що ж ти гадав?

– Чей єго Бог милосердний простить! – сказав‚ зітхнувши‚ один з мужиків.

Вони посідали на лаві, позакурювали короткі люльки і сиділи мовчки. Баби стояли в дверях і шептали, дивлячися на хворого, що, вп’яливши очі в стелю, лежав, не зважаючи на нікого і на ніщо.

– Ба, з чого би то? – питала шепотом одна баба.

– З насланя… – відповіла друга.

– З насланя? А може, з даня? Та від кого би дане?

– А Шуличка? Вона знає… – цілком стиха говорила баба.

– З того би єму таке прийшло?

– Ідіть геть! З даня минутися можна, – сказала баба, і вони зачали розходитися одна по другій додому.

По дорозі вступали вони до сусідів; пукали до вікон; вистрашений сусід вибігав до сіней і через заперті двері питав:

– Хто там?

– Та я, Василиха…

– Що там таке?

– Ви нічо не чули?

– Нічо; горить, Боже хрань, чи що?

– Гнат з розуму зійшов, жінку зарізати хотів; ціла громада тамки-таки вартує.

В кілька хвиль отвиралась зі свистом дерев’яна засува, отвиралися скриплячі двері, і сусід з жінкою, накинувши що попало, біг дивитися на Гната.

Було вже пізно. На голубім небі – небо буває навесні цілком інакше, як в інших порах року, – блищали зорі. Одні світили ясно і спокійно, другі блимали, як полумінь свічки, що за найменшим подувом клониться, миготить; «косарі», йдучи рівно один за другим, підійнялися високо на сіножаті небесній, «квочка»[87] хилилася до заходу, а коли б був хто в тій тишині північній приложив вухо до землі, був би чув веселі звуки великодніх дзвонів, співи гагілок у рахманів, бо тепер саме доплили шкарлущі з свяченого яйця, кинені на воду, до їх незнаного краю.

В селі було тихо; лише від часу до часу чуйний пес гавканням переривав тишину нічну. І наче дивувалась тишина, що хтось перебиває їй – і ще раз відгомоном повторювала, здивована, уривисту собачу лайку.

Вуличкою, що вела до Гнатової хати, переходили мужики, йдучи повільно; бігцем спішили цікаві баби, щоби подивитися на чуже «покаяніє».

Гнат лежав на постелі, не заплющуючи очей: він поглядав в сторону створених дверей, і на лиці його пробивався страх і внутрішня боротьба.

– У головах Мафтей і Марко, у ногах Лука і Іоан євангелісти святі, – говорив він, дивлячись уперед себе, – нечиста сила ломить мене… Студеним вітром преся в хату… Сту-де-но-о… – бурмотав він невиразно і трясся, мов у лихоманці; зуби сікли одні о другі.

Параня стягла з жердки кожух й полотнянку і обкривала Гната. Мужики сиділи з люльками в зубах, дрімаючи.

– Боже, в Тройці Святій, поможи мені, грішному! Дай мені силу втерпіти отсю муку! Ти мене нагородиш – даш мені силу над всі люди… Огонь, град, голод, дух бурен… Сімдесят сім примов ранішних, сімдесят сім полуденішних… сімдесят сім північних… Куди лізеш?! – кричав хворий в нестямі. Очі його йшли в стовп, і він намагався цілим тілом утікати. – Цілий черво-о-оний… Копитом гребе землю… Не сядеш коло мене! Луко! Іоане! Ратуйте мене, грішного! О-оох!.. – ричав майже Гнат і знов припадав на постіль і примикав очі.

– А то єго мучить! Сила Божа!.. – шептали, проснувшись, мужики.

– Муку має велику; може би, Євангеліє над ним?