– Де тепер Євангеліє? Ніч, пізна година…

– На що мене родила мати моя? Світ цілий – гріхи… Війт, присяжний, радні – один гріх; на священиках – гріхи… В «беззаконіях» родила мя мати моя… На припечі чорний кіт! Во ім’я Отця, і Сина, і Святого… Пішов у каглу[88]… Хе, хе, хе!.. Євангелісти! Дивіть, у каглу пішов той ворог… Хе, хе, хе!.. – перекрививши рот і вп’яливши очі на припіч, несамовито реготався хворий.

– Може би, єму сповіді? – радилися мужики.

– Вар’ята сповідати?

– А Василенкова?

– Що?! Василенкова-а? Ту Божа річ іде: євангелістів видить… Ту не єго робота – мантій,[89] – відказували декотрі.

– Спо-о-овіді? Мені сповіді? – звернувшися на хату, питав Гнат. – Я грішний, грішний, грішний… Сповіді мені? Перед усіма людьми, перед цілим світом скажу гріхи мої…

– Перед людьми? – здивовані питали мужики.

– Перед усіма сповідь зроблю, перед усіма встид свій відкрию, у покаянію суду Божого чекати буду… Скличте ціле село, бийте у великий дзвін! Я сповідатися буду з гріхів своїх! – говорив, просячи мужиків, хворий.

– Може, єму Пан Біг дав, аби він перед народом уповів свої гріхи? Хто знає Божу волю? – шептали мужики.

– Пан Біг любий простить єго; хто знає, що ще з него буде? Він чотирьох євангелістів видить…

– З таких потому великі ворожбити.

– Чи до худоби, чи до людей: все може.

– І град відверне, градову хмару бурить.

– А Василенків?

– Е! Той з тим, що в болоті, тримає.

– Ба, чи?

– Казав Дмитро Ханенків: «Я, – каже, – уходжу підвечір до него, щось ми був бик заслаб, най з тим часом іде! а він сидить за столом та й бавиться з лялькою; я, – каже, – в двері – а лялька скіць за образи…»

– Боже, заступи!

– То Ханенків, кажете, видів?

– Божився, на чім світ стоїть, що видів.

– Такі, що з тим, щез би, тримають, то вперед, ніж стануть на ворожбитів, кажуть, Христа дванайцятьма різками по лиці б’ють…

– Кара каренна!..

– А по смерті що?

– Та що? Бере душу той у болото з собою.

– А той, що з Богом держить руку?

– Тоті з книжок, з письма знають; з Божої ласки помагають людям; але як їх нечиста сила переможе, то смерть без часу!

– А душа що?

– Душа Божа; а як же би інакше? З Богом держить і Божий є.

– А град?

– Бурить градову хмару примовами.

– Як переможе нечисту силу, то град іде на ліси, а як заслабий, то, сохрань Господи, яка кара від граду! Лише роздрочить пусто.

– То тяжка річ з тим боротися…

– Що кому Бог призначив: так уже написано.

– А Василенків що? Мало не минувся.

– Були розумні та й трафили ще на мудріших.

– Він тесав з воріт зверха та й позабирав у сусідів молоко; тоті, бачусь, поїхали до паливоди, та й він їм уповів, аби стовпи другим кінцем закопали, а з воріт аби спідні тріски спалили.

– У Михайла палили, а він тої ночі мало не минувся. Шість неділь не вставав з постелі.

– Не знав добре від себе.

– Гра-а-ад? – мов спросоння спитав хворий.

Він лежав з широко створеними очима, в котрих видніла непритомність розуму. Йому виділося, що з-під припічка виходить повагом курка, а на курці їде величезний товстий щур. Він водить очима за тим дивним їздцем: щур об’їжджає сім разів хату й знов заїжджає під припіч. То знов чує хворий легенький шелест вгорі; підносить очі й бачить, як лилики з світячими, як сірничка, очима снуються попід стелю. Все мішається і путається воколо нього. Він іде городом старого учителя пониз потік. У гуркалі чує плюскіт води, потопленники плещуть в долоні… На зеленкуватих, натрудоватілих лицях чорніють зігнилі вербові листки… Плаче планета[90] й кличе: «Сюда! Сюда!»

– Щезай! Не піду! Що кличеш?… Чуєте? Кличе планета д’собі… – пробудившись з-між привидів, говорить хворий.

– Дух святий при вас, Гнатуню! – кажуть стиха мужики й хрестяться повздовжним хрестом.

Гнат приплющує очі: йому здається, що він іде горі ялинкою. Від камеральної дубини з заходу сунуться градові, як льодяна крига, хмари. Він чує шум, як би шум води на лотоках. Звівається вітер, зачинають падати дрібні кульки граду. Вони падуть чимраз густіше, чимраз більші… Б’ють об голову, він чує глухий біль й обома руками хапається за голову, немов заслоняючись від граду.

– Голова… Град!.. Град!.. – кричить здавленим голосом і тисне руками голову. Кров пре на мозок, і щораз глухіше охкає він і стогне.

В голові шумить, дуднить, дзвенить. Нові привиди виринають перед його очима.

– Труби трублять на чотири сторони світу… Чути шум, якби від многих… Отвираються гроби, порохи збираються… Багно велике! Біда тому, хто нігті за житя не кидав за пазуху! Чим загатите багно? Як перейдете на Асафатову долину?[91]… Стоять, як два лани збіжжя: он та тримає клубки в руках… Га! Крала-сь клубки? Ткачева жінка… Ти з чесничком? Тілько всего добра?… Ой, урвеся чесничок! Не витягне тебе ним святий Петро… Хе, хе, хе! Дивіть, люди! Баба чіпаєся за чесничок!.. Адіть! Вже підтяг єї д’половині… О-о-ох!.. Урвався чесничок!.. У смолу… Навіки…

– Він видить суд Божий, – шепчуть мужики.

– Суссе Христе, Сине Божий!

– Матінко Христова, прости нас, грішних!..

– Христос на престолі сидить; Мати Єго, апостоли при нім… Рани від тернового вінця на голові, рана від копія в ребрі… Рани на руках, рани на ногах… Страшний суд!.. – говорить, витріщивши очі, хворий. – Ангел вагу тримає, важить добре і зле… Пішов ти!! Скаменів би-сь… Ото «покаяніє»! А він уліз під важку та й тягне пазуром злі діла на долину… О! О! О! Христе Спасе! Диви, чорт душу кривдить – несправедлива вага…

Мужики сидять, зі страхом слухають повісті о суді Божім, обраховують сумління, і з їх забіджених грудей вириваються зітхання й восклики покаянні.

– Свитає, – каже, поглянувши на вікно, мужик.

– Паранько, вам би до війта піти, аби з тим що зробив.

– Сирота я бідна! Що я тепер пічну? – заводить Параня, накидає на себе петечину й виходить з хати.

На голубім небі виступали на сході ніжні біляві світляні смуги – далекий відблиск царя-світла. Зорі блідли й незначно зникали зі зводу небесного. Ніщо не переривало поважної тишини; все чекало мовчки приходу світляного царя. Трави підіймалися вгору, цвіти розхиляли свої чашки, каплі роси просвічували на них білявим перловим блиском. Білі смуги розширялися щораз далі, ставали щораз світліші, а над самою горою загорялася вже багряна мантія царська, з котрої стріляли впівокруг рожеві промені. Через годину указалася частина сонячного червоно-світлого круга. Заспівали пташки, зачали рушати листками дрімучі березові гаї, збуджені раннім леготом, стояв перед своєю хатою, роздрухуючись, хлібороб і шептав «Отченаші».

Параня йшла, плачучи, вуличкою попри город старого учителя; попри неї йшли спішно люди.

– То ви? – питали здивовані.

– Та я… – відповідає Параня.

– Що то можуть люди! Казали, що зарізав жінку! – говорили, поглядаючи один на другого, невдоволені, що страшна вість була лиш в частині правдивою, і йшли подивитися на Гната.

Параня вийшла з вулички на головну дорогу і навернулась на долину до війта, але на скруті побачила купку людей, що йшли горі горою; межи ними пізнала війта.

– То ти, жінко? – скрикнули майже всі разом.

– Та я, прошу начальника ласки, – сказала Параня.

– Ну, вір же нині людям! Казали, що зарізав жінку… – промовило піддурене начальство.

– От як люди; причиниться один, другий… До нас далеко, – боронили людську уломність присяжні.

– Зійшов з розуму? – спитав війт.

– Сирота я нещаслива!.. – заголосила Параня.

– Таких, бачусь, до Львова беруть? – обізвався один присяжний.

– Беруть? Треба відвезти й заплатити, – квасно з повагою сказав начальник.

– Що є, то є, але на річ треба подивитися, аби можна що врадити, – сказав другий присяжний – і повільно підіймалася сільська власть під гору. Позаду них ішла Параня, хлипаючи й утираючи червоні заплакані очі запаскою.