– Говори! Сумлінє… Або то кождий має сумлінє! – воркнув Василенків.

Гнат сидів мовчки, а піт лився цюрком з нього.

Сонце зачало поміж галуззя палити його голову, й він посунувся в тінь. По хвилі зробилося йому зимно: дрощі зачали переходити його тіло, й він голосно задзвонив зубами. Мужики поглянули на нього здивовані; один кликнув на Параньку, щоби винесла кожушину.

Паранька, йдучи до хати, поглянула в сторону гір і перепудженим голосом скричала:

– Господоньку!.. Яке відти суне!..

Мужики посхапувалися і дивились на захід.

З-за гір висувалася сивава хмара з жовтими проблисками, мов величезна крига льоду. Вона сунулась до сходу, затемнюючи з незвичайною бистротою пів небосхилу. Вдалині чути було глухий шум, якби велет який огроменною віячкою пересипав горох з одної переруби в другу.

Високі освічені сонцем голубі верхи гір захмарилися; сіть водна Чечви й Лімниці блищала тепер мрачно, мов плинне олово. Студений вітер зачав рушати дерева, трави, збіжжя.

– Сила нечиста пре на мене… – простогнав Гнат, трясучись на цілім тілі – і ледве-не-ледве припіднявся на ноги.

– Боже, змилуйся над нами, грішними! – зітхали перестрашені мужики.

– Паранько, зілє свячене на грань!.. – крикнув Ханенків – і в кілька хвиль показався синавий дим в дверях

і з-під стріхи.

– Праця наша… Боже, заступи! – йойкали мужики.

– Який шум – якби повінь ішла…

– Може, піде на ліс…

– Коби Господонько дав!

– Вітер рушився…

– Коби добрий вітер!.. Розігнав би…

– Суссе Христе!

– Сине Божий, помилуй нас!..

Гнат стояв, опершись о пень сливки. Лице його зблідло як полотно, він тихо шептав молитви і, видимо, хотів змочи свою неміч.

Градові хмари сунулися з шумом понад селом; закрили сонце, й настав сумерк, котрий роз’яснювали на хвильку блідо-зеленкуваті блискавки. Вітер утихав, і над селом, і над околицею висіло страшне нещастя.

З дзвіниці вдарив великий дзвін на тривогу; шум граду в хмарі глушив його поважні сумні звуки, а люди молилися, плакали, палили свячене зілля…

Ще хвильку стояв Гнат під сливкою, перемагаючись; потому перехрестився, ударився тричі в груди й останками сил пустився бігти горі Ялинкою до старого хреста. Ноги під ним угиналися, він хитався, як човен на воді, побіг стежкою.

Хмари клубилися, стиралися; здавалося, що звід небесний завалиться від того страшного тягару градових хмар.

Гнат біг, уп’яливши очі в хмари. Його морозив студений протяг, він дрижав цілий і блідими губами шептав уперто молитви. Коли блискавка освічувала чорні відломи хмар, виділося йому, що великий чорний чорт, котрий своїм тілом засунув ціле небо, сверкає злобними очима на нього.

Він добіг до хреста й, знесилений, вхопився руками за старе дерево, поросле жовтими грибами.

– Господи Боже, відверни гнів твій справедливий від нас, бідних!.. – скликнув він. – На гори… На ліси… – піднімаючи вгору руку, промовив шепотом і повалився, як колода, на землю.

Грім грохотів глухо, шум ставав щораз сильніший. Темніли верхи гір, а в цілім їх виді добачити можна було упір і злість, з якою стає велет проти велета. Подув сильний вітер, змішав тяжкі хмари, захитав крихкими верхами високих тополь; скарбована дубина рвалась, наче хотіла тікати на схід, заскрипіло старе перехрестя над лежачим Гнатом – і перші кульки граду пустилися…

Вони падали на суху землю, відскакували й котилися по землі; били о бліде лице лежачого Гната, зіставляючи червоні сліди по собі.

Вітер ставав щораз скаженіший: гнав хмари на схід, колотив, перебивав, мішав, розривав в штуки – і нагло, як з кінви, полився зимний дощ грубими каплями. Ще хвильку видно було падання градових кульок – і страшенна злива довгими струями пустилася з неба. Вітер ломив вершки дерев, крутив збіжжям на загонах, витолочував цілі колеса, а цілі потоки брудної води грали бороздами, причісуючи собою траву й все, що було по дорозі; аж мряка повставала з відбитих від землі водних струй.

Гнат лежав як мертвий. На блідім лиці були червоні знаки від граду, й вони вказували, що кров у нім ще жива. Текли каплі дощу, мов сльози з примкнених очей, чорні кучері плавали в воді, що, шумлячи, рвала бороздою а біла сорочка стала сірою від мокроти.

Мужики, що стояли в сінях і дивилися на бурю й на Гната, як біг до хреста, мусили вступити до хати, бо хвиля вітру заливала сіни дощем.

– Не знав, чи Бог любий позволить єму? – питали один другого.

– Божа воля… – відповів другий.

– Вітер!.. Розігнав!.. Слава тобі, Господи!.. – весело говорили мужики, коли злива почалась.

– Відвернув… – шептали стиха.

– Але яку муку перетерпів від Бога…

– Нагородив єго Той… – сказав Захаришин, показуючи пальцем до стелі.

– А Василенків що? – спитав, кепкуючись, Данило.

– Манта[96]… А що ж би? – промовили мужики майже всі разом.

Сильні удари зимних дощових струй пробудили Гната. Він розкрив очі, поглянув навколо себе й усміх радості освітив його лице.

«Слава тобі, Господи!.. За муку дав ти мені силу!..» – говорив сам до себе й силкувався підвестись.

Він не чув зимна, лише неміч в цілім тілі. Помалу, тримаючися за хрест, підвівся на коліна, обіймив старе, струпішіле дерево й цілував… По лиці його покотилися гарячі сльози…

На заході прояснилося; хмари уступали й показалося веселе сонце. Воно освітило гори, ліси, ниви, граючи барвами веселки на мільйонах капель, дрижачих на листях дерев, на травах, на колоссі… Теплі промені його облили клячучого під хрестом градобура, а на сході темніла ще смуга чорних хмар, поблискувала в немічній злості блискавка – і десь далеко воркотів грім…

Наталя Кобринська

Дівоче прізвище – Озаркевич. Народилася 8 червня 1855 р. в с. Белелуя Снятинського повіту на Стініславівщині в родині священика. Дід Іван Озаркевич був засновником аматорського театру в Коломиї (1848), писав п’єси. Вірші писав і її батько. Освіту майбутня письменниця здобула вдома. У 1877 р. вийшла заміж за священика Т.Кобринського й переселилася до Снятина. Після смерті чоловіка (1882) переїхала до батьків у м. Болехів.

У 1884 р. вона організувала «Товариство руських жінок» у Станіславові. Разом з Оленою Пчілкою видала жіночий альманах «Перший вінок» (Львів, 1887). У 1893–1896 рр. заснувала видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснила три випуски альманаху «Наша доля».

Першим друкованим твором була повість «Задля кусника хліба». Кобринська написала небагато, а найціннішим у її доробку виявилася збірка ґотичних оповідань за мотивами народних переказів під назвою «Казки» (1904).

Назву «Казки» письменниця вибрала свідомо, оскільки тодішня критика ставилася не надто прихильно до «фантазій» і вимагала творів реалістичних. Як зазначено в радянській критиці, «інтенсивне поширення в Західній Україні занепадницької літератури негативно вплинуло на творчість Кобринської». Моторошні твори, які друкувалися в періодиці – «Відьма», «Омен», «Блудний метеор», – викликали дорікання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модерністськими напрямками, а особливо творами Ніцше, згубно впливає на її творчість. Але, на щастя, письменниця його не послухала і відписала в листі: «Болить мене дуже, для чого Ви мені не хочете признати, що моя душа носить ціхи нового напрямку».

У вступній статті «Що мене вражало» до збірки «Казки» письменниця зауважила: «Провідна думка моїх казок – то демонічна сила в природі, виступаюча з цілим апаратом мотивів, акцесорій і почувань простолюдина… Ще більшу славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає не лиш алегорично символом абстракційних ідей, розв’язує філософічні проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально-дидактичні цілі. Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні ціхи характеру.