Изменить стиль страницы

Наш народний чорт не відзначається такими високими аспіраціями. Він зичить гроші, краде, носить горівку. Сидить у пустих хатах, болоті, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакості, але лиш тогди, як його розсердять. Задержує, однак, загальний і вельми поважний рис: жадоба панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як сила людського таланту».

Померла Кобринська у 1920 р. у м. Болехів.

Оповідання «Душа» вперше надруковане в «Літературно-науковому віснику» 1898 р., а написане 1895 р.; перегукується з однойменним оповіданням Михайла Петрушевича, якого Кобринська зобразила в образі отця Урбановича. Інші твори походять зі збірки «Казки».

Душа

Психологічний ескіз

– Отсе наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урбанович, – презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше – двайцяти шести літ чоловіка в духовнім вбраню.

Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був, та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.

– Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.

– Властиво хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську спеку.

– Вліті по містах справді тяжко видержати.

– А ще у Відні – правдиве пекло.

– Пані добродійка проживають у Відні?

– Так, у Відні.

– Віденська курява далась і мені добре в тямку.

– Так ви, отче, знаєте Відень?

– Я віденський семінарист.

– То ви, певно, останній з того розв’язаного інституту?

– Останній з дому Сєкєржинських,[97] – сказав молодий сотрудник веселим тоном.

– З принципового боку, – говорила далі пані Євгенія, – се розв’язанє ніби неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.

– Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки поза мертву теологічну науку захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.

– Тепер справді вже не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінційних міст.

– Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини, – говорив Урбанович.

В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.

О. Урбанович цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.

– Пані добродійка позволять переглянути? – сказав по хвилі, користаючи з першої довшої павзи в бесіді, і протягнув руку по книжку.

– Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.

О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.

– Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.

– Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антикварнях.

– В кождім разі треба грошей, – засміявся молодий чоловік.

– Се ж недороге.

– Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.

– Ви без сумніву жонаті?

– Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новійшої школи.

– Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв’язок родинного житя, стараються передовсім запомогти свою касу посагом жінки.

– Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.

Обоє весело засміялись.

– Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.

– Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.

– Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавійше.

Євгенія вичислила кілька новійших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.

– Принесу вам показати.

Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала й пішла до свого покою.

– Незвичайно симпатична жінка, – сказав Урбанович до пані Савини, що, запрезентувавши його Євгенії, лишила їх була самих, а тепер, власне, вернула до покою.

– Однак видко, що житє не все їй усміхаєся. Якийсь сум пробиваєсь в кождім єї погляді і руху, хоч ніби весело говорить і сміється, – додав з натиском.

– Житє людське не ллється медом, – відповіла, покивуючи головою, Савина. – Але той смуток, що дійсно, як кажете, пробивається з кожного єї погляду і руху, лишився у неї по страті сина, одинокої дитини.

Розмова їх перервалася, бо Євгенія, власне, вернула з книжками й положила їх перед Урбановичем.

О. Урбанович переглянув книжки й завважив, жартуючи, що се не конче відповідна лектура для священиків і жінок. Донедавна священики були одинокими провідниками жінок, а тепер жінки потягають їх на бездорожні.

– Видно, що нові течії часу сильнійші, коли жінки потягають за собою сю дійсно колись сильну фалангу, – відповіла тим самим тоном Євгенія.

Урбанович вибрав кілько книжок і попрощався.

Відтоді він часто забігав, і ті його відвідини належали до найприємніших хвиль Євгенії в домі свояків. Вони порушували принципові й непринципові питаня, а переважно говорили багато про зміст разом прочитаних книжок. Урбанович приходив часом з молоденькою і хорошою жінкою, що так і хапала за серце ангельським поглядом голубих очей. Однак тоді розмова не клеїлась, бо треба було змінювати теми і вибирати такі, щоб і вона могла брати уділ у розмові. Відчував те, мабуть, також і Урбанович, бо найчастійше приходив сам.

Одного разу Євгенія зміркувала, що він мав ніби якесь важнійше діло до неї, і не помилилася.

Коли лишилися самі, що трафлялося часто, він з тайним виразом лиця витягнув з бічної кишені звиток паперу.

– А се що таке цікавеньке приносите мені? – спитала Євгенія.

– Не знаю, чи се буде для вас цікаве. Для мене цікаве буде те, що ви на се скажете?

– Що се?

– Проби мойого пера.

– А! – здивувалась Євгенія і простягнула руку. – Се дійсно цікаве, лишите мені до прочитаня?

– Ні, я сам прочитаю, а ви будете ласкаві сказати, чи то що варто.

Він зачав читати.

Були то короткі ескізи, а в них живо описано прибутя молодого сотрудника на нову посаду в малім місточку і характерні епізоди початків нового житя.

Євгенія була порушена. В писаню молодого автора видно було безперечний талант. Та коли автор виразно зажадав, щоб виказала йому похибки, вона завважила, що, може, замало вглибляється в думки й чутя виведених в оповіданю людей.

– Се, власне, мій принцип, – відповів молодий письменник. – Коли хочу писати правду, то можу писати лиш те, що виджу і чую. Тих письменників, що ніби стараються ввійти в душу інших, я вважаю просто брехливими. Чоловік може знати лиш те, що діється в його душі, а не те, що діється в чужій.

– Але ж це, власне, й є головна заслуга таланту. Талант, сказала б я, не що інше, як великий дар проникати в чужі душі.

– Значить, відмовляєте мені таланту?

– Противно, признаю вам його з цілим пересвідченєм. Обсервація у вас дуже вірна, лише не розвито психічної сторони чоловіка, а се, як кажу, вважаю головною прикметою таланту. Поминувши те, ваші ескізи такі хороші, що прийдеться хіба признатися до погляду, що деякі таланти можуть обійтися і без психологічної аналізи.

вернуться

97

Назва повісті Ю.Крашевського «Останній з Сєкєржиньських» увійшла у приказку серед польської та галицької інтелігенції.