– Не маєте дрібних? – шепнула Грамська до вуха Євгенії. – Випадало би дати паламареві хоча порцію горівки. Я післала б дівку до найближчого шинку, а тута ні крейцара дрібного при собі не маю. Сидіти цілу ніч при хорім, то так здається…

Євгенія сягнула вже до кишені, але в тій хвилі прийшло на гадку Грамській, що ліпше наставити самовар, а склянка гербати придасться і Поповичу, котрий також змучився. За часок закипів самовар, Грамська знайшла десь трохи хліба і масла.

Гадка була без сумніву щаслива, бо дійсно гербата якось оживила обох мужчин. Для товариства, чи, може, з фізичної потреби, Грамська налила й собі склянку гербати.

– Ви не будете пити з нами? – запитала Євгенію.

Євгенія здригнулася. Противно й дивно їй було не те, що вони їли, але те, що люди взагалі їдять.

Хорий щораз більше ослабав. Конвульсії, здавалось, слабшали; він дихав свобіднійше й водив очима, як би шукав когось.

– Тут нема ніякого святого образка, тому вони так розглядаються і не можуть вмерти. Принесіть який святий образок або хрест, – казав паламар до Євгенії.

Самостійна думка в Євгенії так уже слабо функціонувала, що вона зовсім піддалася волі паламаря. Вийшла до другого покою і розглянулася по стінах, чи нема якого святого образка. Побачила Матір Божу і хотіла здіймати, але руки так сильно дрожали, що Грамська мусила її виручити.

Тяжкий віддих конаючого утихав; заповідано близький кінець. Євгенія чула, що нерви єї болючо напружені і ще більше розстрояться, заким наступить удар трагічного акорду.

Дніло.

Урбановичева вийшла до сіней, бо здавалося їй, що брат над’їхав. За нею пішла Грамська, котра все журилася, що нема нікого з родини.

– Що вдіємо, коли кінець наступить скорше, заким хто приїде?

Євгенія сиділа безсильно, зі спущеними на коліна руками. Попович уперто дивився в посинілі шиби вікна, від котрих блідо і прикро відбивалося жовте світло закіпченої лямпи.

Через отворені знадвору двері доходив рівний голос Грамської і нервовий, неспокійний, перериваний плачем, Урбановичевої. На подвір’ї піяв когут довгим пискливим криком, а десь далеко брехали пси…

На порозі появилася висока постать паламаря. Попович відвернувся від вікна. Євгенія кинула довгий погляд питаня.

– Уже по всьому, – сказав паламар майже шепотом. Євгенія схопилася на рівні ноги, однак Попович випередив її і кинувся до кімнати умерлого.

Тяжке конанє змінилося в образ тихого, спокійного сну. Однак було в нім щось таке могуче й велике, що прохожі станули коло порога й не сміли поступити дальше.

По часі Попович поступив кілька кроків наперед і перехрестився. Євгенії як би щось піднесло руки, і вона мимохіть по свому обряду перехрестилася три рази.

– Що тепер будемо робити? – заговорила за нею Грамська. – Брат ще не приїхав.

Євгенія сильно обурилася в душі. Ся буденна жура була зовсім суперечна з тим, що в цілій величі і грозі стояло тепер перед нею. Вона вперла очі в кусень стелі, від котрої місцями відлітало вапно; однак могла виразно зазначити фігуру легкої, прозорої хмарки, що підносилася вгору над умерлим, немовби ломилася і пропадала поволі. Треба було ще хвилі, одної хвилі, щоби те, що вона бачила, спокійно знялося вгору й відлетіло.

Голосний плач Урбановичевої відбився о єї уха і гейби зі сну пробудив її.

Попович і Грамська стали радитися, що робити з Урбанозичевою. Не можна було лишити бідну жінку при перших обслугах померлого. Євгенія німо прислухувалася їм, бо думка єї все ще була зайнята чим іншим. Врешті Грамська рішила, щоби Євгенія завела Урбановичеву до неї і лишила під опікою матері.

Нелегко то було виконати. Нещаслива жінка сильно опиралася, і треба було довгого часу, заки вдалось її намовити до того.

Врешті Євгенія завела її. Старенька мати Грамської, побачивши Урбановичеву, здогадалася, що вже по всему, обняла її і поцілувала в чоло з очевидним поважанєм для її смутку. Євгенія сіла тяжко утомлена. Тут не мала вона що більше робити; попрощалася й пішла додому.

Хороший ранок грав чудово прозорим промінєм блискучого сонця, що виповзло на край овида, прикрите дополовини червоною хмаркою, розливало по небі яркі смуги, золотило доми і промінистою пурпурою обливало вершки гір, що вінком окружали місточко. Місто оживало по нічному відпочинку, отворились вікна і двері, на вулиці показувались люди. Повітрє було лагідне, хоч заносило холодом і вогкістю роси.

Свіжість ранку очутила єї і отрясала вражінє сеї страшної ночі. Що се було? Що вона бачила? Чи се правда, що вона шукала нічних страхів, здоймала святі образи, хрестилася? Чи се правда, що то все діялося задля него, Урбановича, котрого нема вже між живими?

В тому, що пережила сеї ночі, мала важкий доказ, що смерть чоловіка є щось таке високо трагічне, що не можна єї так легко брати, як брав єї колись Урбанович у своїй «Душі».

Але ж кому вона се розкаже? Адже ж, власне, той найновійший єї доказ сповнився на тім, з ким вона якраз про те сперечалася.

Чи се також не трагізм?

Їй напливали на пам’ять ще інші подробиці сумного факту. Нагадала, як хрестився блідий Попович. Які чутя проймали його в ту пору? Чи ті його чутя були подібні до тих, яких дізнавала вона? При першій нагоді вона постановила розпитати його про се.

Нагода скоро надійшла.

– Чи я хрестився? – питав здивовано Попович. – Я зовсім собі того не пригадую.

Євгенія не могла зміркувати, чи він говорив щиро, чи тільки вдавав вільнодумця.

Хмарниця

Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкляна баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжке, розпалене, непорушне повітря.

Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко створеною зіницею.

Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у повітрі.

Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.

На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігався.

Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікався з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листє дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі плями.

Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зло-віща голова.

Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо і парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору. Усе порухалося.

Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах воду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.

Стемнілося.

Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомон сильних громів, а лискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.

Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмарниці, над нею висіло велике червоне сяєво.

Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекельнім танці.

Птахи ховалися під галузє, переляканий товар біг з поля, що ледве пастухи могли єго здогонити, люди запинали вікна і двері, гасили огонь у печі.

Михайло Федів ніколи не лягав у полуднє спати, а тепер, як на то, заснув, мовби хто каменем голову привалив. Єго називали ще Дебровим, бо хата єго стояла край села над деброю та й усі знали, що він щось від тучі знав.

Тому-то тепер не один згадав про него в селі, а він спав твердим сном і не знав, що дієся.

Перелякана жінка ухопила єго за плече і стала будити.