– Дивіть! Лицар і Смерть… – скрикнув Гнат, вказуючи пальцем на пастуха, що в брудній, подертій полотнянці і вовняній в сині і жовті паски шапці, сидячи на конині, гонив за чорною з білими латками коровою.

– Що вам Бог дав? Який Лицар і Смерть? – здивовано спитав Василенків.

– Не видите? Косу тримає в костистій руці…

– Що вам, Гнате? Дух святий при нас хрещених! Чи не зсунулися ви з розуму? – вже трохи з острахом питав ворожбит і вдивлявся пильно в Гната.

– Та я нічо… От так… Щось привидиться…

– Догодили ж вам Шулики! Вже вам і привиджуєся: а де ж хто видів так чоловіка збиткувати та ще й по голові? – жалував Гната Василенків.

Вони наближалися до села, перейшли міст на млинівці,[79] пущеній з Лімниці, і ввійшли в село на головну вулицю. Дорога підіймалася щораз вище, ведучи поміж низькими хатами в сливових садах. Між ними дивував незнайомого перехожого великий одноповерховий не то дім, не то камениця, не то шпихлір[80] – садиба новицького креза-війта, розмальована всіма можливо суперечними красками. Гнат, проходячи попри війтівський «двір», відвернувся, і оба пнялися мовчки аж д’великій брудній камеральній корчмі, що стояла на високій площині при дорозі. Тут дорога розходилася у два боки: одна вела направо, у часть села, названу Банею, і туди пішов Василенків, попрощавшися з Гнатом, – а Гнат ішов вже сам під гору. Він спішив, не видячи ні худоби, що повільно йшла горі дорогою, ні людей, що вешталися по обійстях, не чуючи вербових сопілок, що тужно грали десь на горі.

Сонце вже зайшло, лише на заході зоставала довга лілова смуга світла. На сході світила вечірня зоря – і одна по другій запалювалися свічки на ясно-голубім веснянім небі. Вийшовши на гору, став Гнат на хвильку; піт лився з його лиця. Він поглянув на церкву, промовив: «Боже!» і попри школу спускався вуличкою, що вела попри великий город старого учителя у потічок, за котрим на схилі високого поздовжного горба Ялинки стояла його низька, покрита соломою, порослою зеленим мохом, хатина з невеличкою стайнею при боці.

Глава друга

Гнатова хата, як всі наші мужицькі хати, мала і низька; задом обернена до дороги, з двома дверми на перестріл,[81] що замикаються дерев’яною засувою і ними входиться до сіней. В сінях стелі нема: видно там чорний, закурений дах, блищать сажею чорні кізли,[82] банти[83] і лати. При стіні стоїть невеличка бочка, з котрої воняє прикрим запахом пристарілої капусти. Побіч дверей стоїть приперта, усподі бронзова, вгорі ж чорна від диму, драбина, котрою лізеться на під.[84]

Майже половину хати займає велика піч‚ на припічку єсть кілька пукастих череп’яних горшків, на запічку стара верета в чорні і сірі чотирикутники. До печі притикає постіль: чотири стовпці, сполучені дошками, на дошках трохи соломи, покритої веретою, і одна подушка.

Над постелею висить у ногах колиска на верівках, поздовж над постелею висить на двох шнурках жердка, а на ній перевішений один ще цілий грубо-білої барви кожух і полотнянка. Проти дверей видніє під стелею ряд образів: єсть Пречиста з малим Ісусом, святий Микола, Пресвята Трійця і святий Юр у дивовижній збруї, на зеленім, як трава, коні, не подібнім до жодної звірини в природі, пробиває ще дивовижнішого змія.

Під образами стоїть довгий стіл, накритий вузькою та грубою скатертю; під стіною стоїть під малим, ніколи не отвираним, з чотирма зеленими шибами, вікном довга лава, а над лавою – полиця з поливаними мисками.

За образами єсть Гнатова бібліотека: стара ілюстрована Біблія, спадщина по вітці реєнтім, «Лист небесний», виданий в Перемишлі, і «Лицар і Смерть» – книжечка, видана в Коломиї. Через цілу книжечку промовляє Лицар до Смерті в дуже ображаючий спосіб, але коли хоче піднести руку, озброєну мечем, рука слабне і опадає, неміч розливається по його тілі. Він зачинає промовляти до Смерті ніжно: просить, молить, але невмолима Смерть одним замахом коси вбиває його.

В хаті панує вічний сумерк. Віконце, звернене в сторону високої ялинки, не допускає ніколи світла; сиві круглаві очка покрили старе скло – і мрачно, і сумно в хаті. Непривітно, суворо поглядають кривообразі лики святих, і цілий той темний вигляд мужицької хати нагадує його чорну, непроглядну долю.

Коли Гнат ішов горі вуличкою, що вела просто до його воріт, жінка його Параня вийшла зі стайні з гралями[85] в руках, а за нею мала донька в синій, з білими очками, димчині. Вона приперла гралі до стіни, і обі увійшли до хати.

Параня була жінка несповна тридцяти літ; невеличка, грубкувата, круглого лиця з квасним відтінком коло уст. Вона належала до тих людей, що вічно спішаться, ніколи не мають часу, все, здається, пильну роблять роботу, а ніколи по їх руках не видно сліду. Гнат пізнався з Паранею на службі у старого учителя. Відслужившися, побрались і тягли свою біду.

Гнат числився в селі до мужицьких філософів, то значить: співав в церкві з дяками, читав псалтир при умерлих‚ заступаючи дяка, знав псалми та Біблію майже напам’ять і часто нарікав на сільські власті.

В неділі і свята по вечірні сходились до нього «жаждучі правди»; він читав їм Апокаліпсис, пояснював на свій лад страшні уступи, читав «Лицаря і Смерть» і «Лист небесний». «Жаждучі правди» охкали, зітхали, взивали Бога й святих, признавалися у своїй гріховності, і Гнат мав у них велике значення й поважання.

Гнат був уже при воротах; підхилив їх і ввійшов на своє подвір’я. Ідучи, поглянув мимоволі наліво, де за плотом стояла довга низька хата, в котрій сиділа по однім боці стара Таця Шуличка з сином-парубком, а по другім боці – її жонатий син. На подвір’ї рубав молодий Шулик вербовий хащ на дубовій колодці, а стара Шуличка ходила попри стайню і заглядала до худоби.

Дзвенькнула залізна клямка, і Гнат увійшов до хати.

– То ти, Гнатку? Опізнився… – сказала Параня.

– Ледве-м приліз; ослаб-єм дуже… В голові палить… – промовив Гнат.

– А подав-єсь?

– Не дали пани «реперту»… знаки замалі…

– Скарай їх сила Божа! – пискливе закляла Параня.

– Нині рахманський Великдень, може би-сь корову обійшла, – пригадуючи собі щось, сказав Гнат.

– Уперед повечеряєш; є борщ з фасолею.

– Де мені вечеряти?… Води подай…

– Нещастєчко ж моє! Він хорий! Що я, бідна, з тою сиріткою пічну на сім світі? – зачала голосити Параня і вийшла до сіней по воду.

Дівчинка дивилася на батька і засунулась в кут, коло стола.

– А обарінок, тату? – спитала, ссучи пальці.

Гнат сидів під вікном, опустивши голову на груди. Він не чув нічого. Параня принесла в бляшаній кварті воду: Гнат пив жадно, перериваючи пиття глибоким вздохом.

– До корови… Відьма тота коло своїх ходить… – сказав Гнат, і Параня вийшла до сіней. Тут підлізла драбиною на під, взяла мішечок і всипала в подолок жменю маку. Увійшовши до стайні, зачала пришіптувати і обсипати корову маком.

Гнат сидів непорушно на лаві. Його думки мішалися страшенно, і він напружував всі сили, щоби прийти до ладу. Перед його примкненими очима літала тьма-тьменна дрібоньких золотих звіздок, що, прискаючи в нові звіздки, зникали, то знов зливалися в цілі в’язки і гасли – а на їх місце підіймалася якась безвидна темрява, відмінна, однак, від сумерку в хаті. Темрява тота мала вигляд чорної овечої шкури, що повільно підносилась вгору й опадала. По хвилі загорялися в тій чорній масі червоні страшні очі: вони дивилися на нього вперто, і йому виднілося, що щораз ближче, щораз ближче підходять ті очі д’ньому; він чує вже гаряче, яке жарить його лице з тих огненних очей. Страх мов кліщами тисне його нутро: він зривається з лави і мимоволі поглядає у вікно. Пляма темна, круглява, що впала йому в око, здається йому бабою, що стоїть під вікном – і він мов божевільний вилітає з хати.