— Піт, — промовив він. Слово вилетіло з рота хмаринкою пари. — Це був Піт.

Упевненість не була повною, але все ж таки…

Спочатку він злякався, що не знайде ритму заново, але потім, коли він іще хвилювався про це, ритм повернувся — синхронність прискореного дихання і тупотіння ніг, прекрасна у своїй простоті.

«Ще три милі до хреста в Бенбері, — думав він. — Я повертаюся додому. Так само як ми того дня повели додому Даддітса.

(Якщо кому-небудь розповісте, що я це зробив, я з вами більше ніколи не буду мати справ.)».

Генрі повернувся в той жовтневий день, ніби провалився у глибокий сон. Полетів у колодязь пам’яті так стрімко й так глибоко, що спочатку навіть не відчув хмари, яка на нього насунула, хмари, яка складалася не зі слів, не з думок і не з криків, а з суцільної своєї червоно-чорної сутності. Ця хмара мала свою справу і мету.

Бобер робить крок уперед, мить вагається, потім опускається на коліна. «Йолоп» не бачить його, він завиває, очі заплющені, вузькі груди здіймаються. І дитячі труси, і стара байкерська косуха Бобра на вигляд комічні, але ніхто не сміється. Генрі хоче одного: щоб «йолоп» перестав плакати. Цей плач убиває його.

Бобер, стоячи на колінах, трохи нахиляється вперед, потім обіймає плече хлопчика.

— Кораблик дитинки, немов срібна мрія…

Генрі ніколи не чув, щоб Бобер співав, хіба що під радіо — у церкву Кларендони точно не ходять, — і він просто ошелешений красою і чистотою голосу друга. Через рік-два голос Бобра повністю зміниться і зробиться пересічним, але зараз, на порослому травою покинутому майданчику за старою порожньою будівлею, цей голос пронизує і вражає їх усіх. Розумово відсталий теж не залишається байдужим. Він дивиться на Бобра з подивом.

— В далекі моря понесе його хвиля. / З кімнати дитячої він попливе / До зіроньки в небі, яка його жде. / Дитинко, пливи-но до мене морями, / Дитинко, пливи-но до мене зірками…

Остання нота пливе в повітрі, і на мить світ змовкає перед такою красою. У Генрі стискається серце, йому хочеться розплакатися. «Йолоп» дивиться на Бобра, який похитує його в такт пісні. На його обличчі вираз блаженного подиву. Він забув про розсічену губу і синці на щоках, про зниклий одяг і втрачену валізку для сніданків. Бобру він каже: «Ііа йе», — відкриті склади, які можуть означати що завгодно, але Бобер його прекрасно розуміє.

— Я не можу співати ще, — говорить Бобер. Тут він розуміє, що його руки все ще лежать на голих плечах, і прибирає їх.

Щойно він це робить, на обличчя хлопчини набігає хмара, цього разу це не страх і не примхливе роздратування людини, яка не отримала свого, а щирий смуток. Сльози затуманюють дивовижні зелені очі і скочуються по брудних щоках, залишаючи чисті доріжки. Він бере руку Бобра і кладе її назад, собі на плечі. «Ііа йе! Ііа йе!» — говорить він.

Бобер у паніці дивиться на нього.

— Це все, що мені співала мама, — говорить він. — Після цього я завжди засинав на хрін.

Генрі та Джонсі обмінюються поглядами й вибухають реготом. Можливо, цього не варто робити, адже вони можуть налякати хлопчину і тоді знову почнеться жахливе виття, але вони просто не можуть стриматись. І хлопчина не плаче. Навпаки, він усміхається Генрі та Джонсі — сонячна усмішка відкриває повний рот білих, тісно посаджених зубів, — а потім знову дивиться на Бобра, міцно тримаючи його руку в себе на плечі.

- Ііа, йе! — командує він.

— Блін, заспівай йому ще раз, — каже Піт. — Той уривок, що знаєш.

Зрештою Бобер мусить тричі проспівати цей уривок, доки хлопчина його відпускає і дозволяє їм одягти себе в штани та розірвану футболку з номером Річі Ґренадо на спині. Генрі не забуде цей епізод і згадуватиме його в найнесподіваніших випадках: коли втратить невинність під час вечірки студентського братства Нью-Гемпширського університету під гуркіт «Диму над водою»; коли розгорне газету і побачить на сторінці некрологів доволі приємну посмішку Баррі Ньюмена над його численними підборіддями; під час годування батька, після того як той зляже з хворобою Альцгеймера в якихось п’ятдесят три роки і буде наполегливо вважати Генрі за якогось Сема. «Справжній чоловік завжди розплачується з боргами, Семмі», — сказав якось батько, і, коли прийняв наступну ложку пластівців, молоко потекло по його підборіддю. Під час подібних подій колискова Бобра буде згадуватись йому і ненадовго наповнюватиме спокоєм. Не скакати, не грати.

Нарешті вони вдягли хлопчину повністю, крім однієї червоної кросівки. Він намагається натягти її самостійно, але тримає задом наперед. Бідолаха зовсім безпорадний, і Генрі відмовляється розуміти, як троє здорових хлопців могли кривдити його. Навіть якщо не брати до уваги плач, плач, подібного до якого Генрі ніколи не чув, як люди можуть бути такими жорстокими?

— Давай я допоможу, — каже Бобер.

— Омоу о? — запитує хлопчина з такою комічно здивованою міною, що Генрі, Джонсі та Піт знову регочуть. Генрі знає, що з розумово відсталих сміятися не можна, але нічого не може з собою вдіяти. У хлопчини від природи кумедна мармизка, як у мультяшного персонажа.

Бобер тільки всміхається.

— Взути кросівку, друже.

— Омоу сіку?

— Еге. Так ти її не взуєш. Це, бля, неможливо, вельможний сеньйоре.

Бобер бере у хлопця кросівку, і хлопчина з непідробним інтересом спостерігає, як Бобер вставляє в неї його ногу, міцно затягує на язичку шнурки і зав’язує їх бантиком. Коли він закінчує, хлопчина ще якийсь час дивиться на бантик, потім переводить погляд на Бобра. Тоді обхоплює його шию руками і смачно цілує в щоку.

— Хлопці, якщо кому-небудь розповісте, що він це зробив… — починає Бобер, але при цьому всміхається, явно задоволений.

— Так, так, ти більше не будеш із нами мати справ, довбаний ти збоченцю, — усміхаючись до вух, говорить Джонсі й простягає хлопчині валізку для сніданків, яку тримав у руках. — Це твоя?

Губи хлопчини розтягуються в щасливій усмішці, як у людини, котра знайшла старого друга; він хапає валізку.

— Убі-убі-у, — співає він. — Є в ас спав аато[53].

— Точно, — погоджується Джонсі, — у нас є одна справа. Потрібно тебе на хрін додому доправити. Дуґлас Кейвелл, так тебе звуть, еге ж?

Хлопчик обома брудними руками притискає до грудей валізку. Він смачно цілує її, точно так само, як Бобра до цього, і вигукує:

— Я Даддітс!

— Добре, — погоджується Генрі. Він бере одну руку хлопчака, Джонсі — другу, і разом вони допомагають йому стати на ноги. До Мейпл-лейн звідси лише три квартали, і вони могли б дійти туди за десять хвилин, якщо, звичайно, Річі зі своєю бандою не вештається поблизу, сподіваючись їх підстерегти. — Ідемо додому, Даддітсе. Твоя мама, певно, хвилюється.

Але спочатку Генрі посилає Піта на ріг будівлі, перевірити, чи вільна під’їзна дорога. Коли Піт повертається зі звісткою, що обрій чистий, Генрі дозволяє всій компанії дійти до рогу. На вулиці, щойно їх побачать люди, вони будуть у безпеці. Поки ж Генрі не ризикуватиме. Він знову висилає Піта вперед розвідати ситуацію і, якщо все буде спокійно, свиснути.

— Ои ішли, — говорить Даддітс.

— Може, й пішли, — відповідає Генрі, — але мені буде якось спокійніше, якщо Піт огляне.

Поки Піт у розвідці, Даддітс стоїть між ними, з безтурботною усмішкою розглядаючи картинки на валізці для сніданків. Генрі спокійний, він не перебільшував прудкості Піта. Якщо Річі з дружками спробують кинутися на нього, Піт увімкне реактивну тягу і залишить їх позаду в клубах пилу.

— Тобі, схоже, подобається цей мультик, а? — цікавиться Бобер, беручи валізку. Каже він неголосно. Генрі спостерігає за ними з цікавістю — чи зареве розумово відсталий через валізку? Не заревів.

— Ои Убі-Ду! — говорить хлопчина. У нього золотисте кучеряве волосся, і Генрі все ще не може визначити, скільки йому років.

— Я знаю, що вони Скубі-Ду, — терпляче вимовляє Бобер, — але вони ніколи не перевдягаються. Піт правий щодо цього. Ну правда ж, трахни мене, Фредді, так?