На червоній цегляній стіні позаду невеликої групи великими білими літерами, вицвілими, але ще розбірливими, написано: «НЕ СКАКАТИ, НЕ ГРАТИ». Очевидно, це означає, що ганяти м’яча і бавитися потрібно не біля будівлі, а на порожньому майданчику, де ще видно доріжки до баз і пітчерську гірку, але хто скаже точно? У наступні роки вони нерідко вимовлятимуть ці слова, які стануть одними з улюблених фразочок їхньої юності і в їхніх вустах не матимуть якогось конкретного значення. «Хто знає?» — можливо, найближче за змістом. Або «Що вдієш?» Вимовляється зазвичай зі знизуванням плечима, усмішкою і розведенням рук.
— А ти що за лайно на паличці? — питає Бобра один із великих хлопців. На лівій руці в нього щось схоже на рукавичку для бейсболу або гольфу, коротше, щось спортивне. Майже голого хлопчиська він намагався змусити з’їсти сухе собаче лайно, яке лежало в цій рукавичці.
— Що ви робите? — з жахом запитує Джонсі. — Хочете змусити його з’їсти це ? Ви що, йобнулись?
Ніс хлопця з гівняшкою в руці заліплений широким білим пластиром, і в Генрі виривається невиразний булькітливий звук — подив, змішаний зі сміхом. Усе сходиться аж занадто ідеально, чи не так? Вони прийшли сюди подивитися на передок королеви школи і, треба ж таке, знаходять тут короля школи, чий спортивний сезон, судячи з усього, закінчився з поламаним носом і який проводить час, займаючись подібними речами, поки решта команди тренується перед грою цього тижня.
Річі Ґренадо не помітив, що Генрі його впізнав, бо не зводить очей із Джонсі. Через те що той так здивувався і голос його сповнений такої непідробної відрази, Річі спочатку робить крок назад, але потім розуміє, що хлопчина, який наважився зробити йому зауваження, щонайменше на три роки молодший від нього і на сто фунтів[51] легший. Опущена рука знову піднімається.
— Я змушу його проковтнути це лайно, — говорить Річі. — Потім відпущу. А ти, сопляк, краще зараз згинь, якщо не хочеш отримати половину.
— Так, валіть на хрін звідси, — додає третій хлопець. Річі Ґренадо — здоровань, але цей іще більший — одоробло на зріст шість футів п’ять дюймів[52], із прищавим обличчям. — Поки у вас є…
— Я знаю, хто ти, — заявляє Генрі.
Погляд Річі переміщується на Генрі. Насторожений… і водночас роздратований.
— Пиздуй звідси, синку, по-доброму, я серйозно.
— Ти Річі Ґренадо. Твоя фотографія була в газеті. Як гадаєш, що скажуть люди, коли ми всім розповімо, за чим тебе застукали?
— Ви нікому нічого не розповісте, якщо жити хочете, — каже хлопець на ім’я Данкен. У нього брудно-світле пряме волосся до плечей. — Гребіть звідси, ушльопки.
Генрі не звертає на нього уваги. Він дивиться на Річі Ґренадо. Страху не відчуває, хоча й очевидно, що ці троє здорованів можуть їх стерти на порох; у серці в нього горить така лють, якої він ніколи раніше не відчував, навіть не підозрював, що здатний на таке сильне почуття. Хлопчисько, який стоїть на колінах, напевне, розумово відсталий, але не настільки, щоб не розуміти, що ці троє здорових хлопців хотіли зробити йому щось погане, зірвали з нього футболку, а потім…
Ще ніколи Генрі не був такий близький до того, щоб бути побитим, і ще ніколи йому не було до цього настільки байдуже. Стиснувши кулаки, він робить крок уперед. Голова хлопчака на землі тепер низько опущена, він схлипує, і цей звук відлунює в голові Генрі, розпалюючи його лють.
— Я розповім, — каже він, і, хоч це дитяча погроза, він цієї секунди зовсім не схожий на маленького хлопчика. У всякому разі, для Річі. Річі відступає на крок, і рука з сухою гівняшкою знов опускається. Уперше в його погляді з’являється тривога. — Троє проти одного недорозвиненого малого! Бидлота ви. Я розповім. Розповім, і я знаю, хто ти!
Данкен і здоровань — єдиний із трьох, на кому немає форменої куртки, — стають по обидва боки від Річі. Хлопчисько в трусах тепер у них за спиною, але його схлипи продовжують пульсувати в голові Генрі й доводити його до сказу.
— Ну все, досить, — говорить найбільший із хлопців. Він посміхається, показуючи дірки на місці декількох зубів. — Готуйтеся здохнути.
— Піте, коли вони підуть, біжи, — каже Генрі, не відриваючи очей від Річі Ґренадо. — Біжи додому і розкажи все матері. — І, звертаючись до Річі: — Ти його не впіймаєш. Він бігає, як вітер.
Піт тихо, але без найменшого страху в голосі відповідає:
— Зрозумів, Генрі.
- І що сильніше ти нас поб’єш, то тобі буде гірше, — продовжує Джонсі. Генрі вже доводилося бувати в таких колотнечах, але для Джонсі все, що відбувається, — справжнє одкровення; він ледь стримує сміх. — Навіть якщо ти й правда вб’єш нас, що з того матимеш? Піт усе одно розповість. Він швидко бігає.
— Я теж швидко бігаю, — холодно цідить Річі. — Я зловлю його.
Генрі повертається спочатку до Джонсі, потім до Бобра. Обидва стоять упевнено, з рішучим виглядом. Бобер навіть робить щось більше. Він швидко нахиляється, піднімає два камені — розміром з яйце, тільки з нерівними краями — і починає ними постукувати. Звужені очі Бобра бігають між Річі Ґренадо і найбільшим із хлопців. Зубочистка у нього в роті агресивно смикається вгору-вниз.
— Коли вони підуть, бери Ґренадо, — говорить Генрі. — Решта двоє до Піта навіть і близько не підберуться. — Він кидає погляд на Піта, той блідий, але не переляканий — очі горять, і він мало не пританцьовує нетерпляче, готовий зірватися з місця. — Розкажеш мамі. Розкажеш, де ми, щоб вона прислала сюди поліцію. І не забудь ім’я цього мудили. — Обвинувачувальним жестом окружного прокурора він показує пальцем на Ґренадо, на обличчі якого знову проступає невпевненість. Ні, щось більше, ніж невпевненість. Він боїться.
— Річі Ґренадо, — говорить Піт і починає пританцьовувати по-справжньому. — Не забуду.
— Давай, підходь, лупа підзалупна, — випалює Бобер. Потрібно віддати йому належне, він завжди вмів припечатати. — Я тобі знову ніс зламаю. Яким треба бути сцикуном, щоб піти з футбольної команди через зламаний ніс?
Ґренадо не відповідає — можливо, просто не знає, кому з них відповідати, — і відбувається щось дивне: інший хлопець у форменій куртці, Данкен, теж починає невпевнено бігати очима. Червоногарячий рум’янець проступає в нього на щоках і розповзається на лоб. Він облизує губи й невпевнено дивиться на Річі. Тільки одоробло тепер, схоже, готовий лізти в бійку, і Генрі навіть майже сподівається, що вони почнуть битись. І якщо почнуть, Генрі, Джонсі та Бобер дадуть їм жару, ще й якого жару. Через цей жахливий плач, цей бісів плач, який застрягає у тебе в голові і звучить-звучить-звучить.
— Гей, Річі, може, нам варто… — починає Данкен.
— Убити їх, — гримить одоробло. — Розхерячити на хер.
Цей робить крок уперед, і якоїсь миті здається, що зараз усе розвалиться. Генрі знає: якщо одороблу дозволити зробити хоча б іще один крок, він опиниться поза впливом Річі Ґренадо, як старий злий пітбуль, який зривається з повідка і мчить на жертву, снаряд із плоті.
Але Річі не дає йому зробити цей наступний крок, крок, який обернеться для них неприємностями з поліцією. Він хапає одоробло за передпліччя, товще, ніж біцепс Генрі, і вкрите жорсткими рудуватими волосками.
— Ні, Скотті, — каже він. — Чекай хвилинку.
— Так, чекай, — повторює Данкен, і в його голосі вже чути майже панічні нотки. Він кидає на Генрі погляд, який Генрі навіть у свої чотирнадцять років сприймає як дивний. Це докір. Наче це Генрі з друзями робить щось негоже.
— Чого ти хочеш? — питає Річі в Генрі. — Хочеш, щоб ми пішли?
Генрі киває.
— А якщо ми підемо, що ви будете робити? Кому розповісте?
Генрі відкривається дивовижна річ: йому хочеться зірватися з ланцюга не менше, ніж одороблу Скотті. Десь у душі він навіть хоче спровокувати бійку, закричати у відповідь: «ВСІМ! ВСІМ, ТВОЮ МАТЬ!» Він знає, що друзі не підведуть, ніколи слова не скажуть, навіть якщо їх відлупцюють так, що вони опиняться в лікарні.